Позивний «Льотчик» з’явився у нього ще 2014 року, коли добровольцем пішов у зону АТО. І неспроста. Бо за плечима мав хобі, тобто улюблене заняття на все життя — авіамодельний спорт і мала авіація. Закономірно, що встиг стати майстром спорту з пілотажу, оскільки Кіровоградська льотна академія, де навчався, свою справу добре знала.

Він стриманий у висловах і зрілий за віком, однак енергія, позитив та жага до життя і перемоги, які линуть від нього, здається, заряджають навіть повітря.

«Військово-лікарську комісію пройшов: усе ок! Почуваюся років на 15 молодшим, однак якби ще й трохи вагу скинути… Хоч це нітрохи не заважає мені успішно пілотувати бойові пташки!» — запевняє він. 

«Щоб отримати автомат, простояв у черзі цілий день»

— Юрію, в мирному житті, крім авіамодельного спорту, вам довелося багато чим займатися. Згадайте, будь ласка, той період.

— Я родом з Донбасу, з міста Лисичанськ на Луганщині. І знаєте, мене навіть тішило, коли там деякі земляки стиха шипіли чи вголос казали у мій бік: «Здохни, Бандера!» чи щось подібне. Бо в той момент розумів, що не схибив, а роблю все правильно: не зрадив ні собі, ні Україні.

Працював і на заводі, на транспорті, на видобутку копалин, ще займався бізнесом, побував навіть керівником одного з аеропортів. Певний час вже після демобілізації з АТО крутив бублика далекобійником на фурах за кордоном.

— У фільмах зазвичай показують, що з водіями великовантажних автомобілів частенько трапляються небезпечні пригоди. Це справді так?

— Як на мене, головне — навчитися керувати ризиками. Якщо працюєш у нормальній фірмі, де дотримуються норм праці, а ти теж виконуєш всі відповідні правила, тобто якщо маєш голову на плечах, то все гаразд. А оскільки маю вищу освіту і моя голова працює правильно (усміхається), то обійшлося без дорожніх та інших халеп. Загалом об’їздив за ці роки 30 країн плюс дуже далекі Англію та Ірландію.

На момент початку широкомасштабного вторгнення рашистів в Україну непогано заробляв: у середньому за місяць виходило майже 4 тисячі євро. І мав намір працювати надалі. У лютому 2022 року побував удома в колі родини, а в ніч з 23 на 24 їхав до Києва, точніше, до аеропорту в Жулянах, щоб ранковим рейсом вилетіти до Варшави.

— Пам’ятаєте, як для вас розпочалася війна?

— Запам’ятав назавжди. Потяг з Лисичанська прибув до Києва майже о 5 ранку. Відразу взяв таксі й дістався до Жулян. Однак не встиг зайти до будівлі аеропорту, як прогримів вибух. Людей почали евакуйовувати: розпач, крики, гамір…

Став трохи осторонь, закурив. Що далі робити?! Дружина зі своєю мамою перебувала в Лисичанську. До речі, бабусі, хай буде здорова, вже  92 роки. Невже повертатися туди, до них?

І тут чую збоку голоси: кажуть, десь недалеко чоловікам вже зброю почали видавати. Ось і рішення! Розпитую: де саме зброю можна отримати? Далі бачу, що хлопці сідають в автомобіль. Уточнюють: їдуть на ВДНГ. Попросився, щоб узяли й мене, і вже разом дісталися туди. 

— Зброю швидко отримали?

— Та де там! Зібралося дуже багато охочих стати на захист України. Я, наприклад, цілий день простояв у черзі, щоб отримати автомат і набої. Згодом зателефонував друзям, ті теж приїхали, і ми разом почали працювати над створенням роти при батальйоні Київської територіальної оборони. Тоді, хоч і мав звання рядового бійця, попервах став начальником штабу в батальйоні. Першу ніч, а нас набралось тоді 86 осіб, ми просто там на вулиці ночували, попросившись на територію колишньої частини Повітряних сил ЗСУ.

Так, було холодно. Проте наступного дня ми вже розжилися наметами, а далі буржуйки нас гріли і кухня годувала. А як у перші дні війни нам люди активно допомагали! Дізнавшись про нас, кияни несли все необхідне: ковдри, подушки, їжу, воду, медикаменти…

Дуже різні, але справжні чоловіки тоді взяли в руки зброю, щоб зупинити ворога. Серед моїх побратимів були молоді й зрілі, траплялися навіть інваліди. Кожен розумів, що інакше не можна, адже розпочалася жорстока загарбницька агресія: або ми їх знищимо, або…

У теробороні я був у найважчий період до середини квітня. Тримали оборону між Гостомелем та Ірпенем. Побував і під Мощуном, саме коли там збили рашистський крутий вертоліт Ка-52. А потім, щойно з’явилася нагода, перевівся до Повітряних сил.

Кожен бойовий птах має характер 

— Чи довго довелося перенавчатися на керування безпілотниками? Такий бекграунд авіаційний у вас за плечима: складно було?

—  Перенавчатися довелося приблизно протягом року. Не стану приховувати, мені також було складно. Хоч у мене загальна авіаційна освіта і відповідна база. Та й хлопцям — молодим лейтенантам теж було нелегко. Ми тоді, щоб якнайшвидше все засвоїти, працювали майже цілодобово: з 8 ранку починали і займалися до 2 ночі. А ще домашнє завдання — 50 аркушів А-4 з обох боків.

Тоді, під час навчання, дуже допомагала моя напрацьована здатність прораховувати все наперед. Це, знаєте, як передбачати ходи під час гри у шашки. У нашій родині всі грали в шашки. Змагання проводили на підприємствах, де батьки працювали, а коли родинами на відпочинок виїздили,  то там теж влаштовували змагання біля дошки. Тобто я змалечку непогано опанував цю гру. А ще дуже люблю грати на фортепіано!

— То ви багатогранна особистість! А дружина й донька також у шашки грають?

— Донька моя саме по музичній та авіаційній стежинах пішла. А дружина у нашій родині головна. У всьому! І вона знає, і ми всі знаємо, що вона в нас найголовніша, і всі ми її дуже любимо.

— Відтоді, як стали на захист України разом із пташками-безпілотниками, мабуть, і ставлення до них, немов до живих. Було важко їх втрачати?

— На жаль, на війні не буває без втрат (тяжко зітхає). Але головне — наші люди живі і продовжують обслуговувати безпілотники, яких вороги бояться, немов кари небесної.

— Подейкують, у кожного окремого такого бойового птаха свій характер тощо. Чи доводилося підлаштовуватися під них і шукати спільну мову, щоб з ними порозумітися?

— Є таке. Ось навіть один і той самий тип малої авіації, але майже кожен із птахів поводиться по-різному. Один має норовливий і задерикуватий характер, а інший спокійний і слухняний. За одним треба постійно уважно стежити і тримати під пильним контролем: щойно, як кажуть, попустиш віжки, то він відразу викидає якісь коники. Зате інший безпілотний літальний апарат поводиться немов вихована і чемна дитина. 

— А як до них звертаєтеся? Якісь імена чи прізвиська даєте?

— Загалом всі вони за номерами йдуть. Хоч, наприклад, над одному з БпЛА, котрі подарували волонтери, є фрагмент вишиванки — тут і вигадувати нічого не треба. А той, що надійшов із Польщі, так і назвали: «Поляк». Відповідно від Литви — «Литовська відь ма» (усміхається).

А загалом у мене такий закон: пілотований літак чи безпілотник, я завжди з ним вітаюся. Ще спілкуюся і домовляюся: хай би як складалося в небі, а ти, друже, не підведи, будь ласка! Прилетів-повернувся він — то зустрів його, погладив, обов’язково подякував. А він, ніби втішений такою увагою, здається, немов усміхається у відповідь.

— Чи сталися за роки війни зміни у стосунках в родині, ставленні до драматичних подій, які почали відбуватися в Донбасі ще 2014-го?

— Звичайно. Стосовно родини, то тепер ще більше цінуємо одне одного, адже скільки всього важкого нам разом довелося пережити…

За найпершої нагоди я вирушив до Лисичанська й вивіз звідти дружину й тещу, хоч бабуся відмовлялася виїжджати. Нині вони мешкають в орендованому житлі на Івано-Франківщині. А повертатися до рідної домівки, як і багато земляків, мої рідні не можуть, бо все, що нажили десятиліттями, знищили рашистські «визволителі».

Наше головне завдання — перемогти! І ми мусимо здолати ворога заради майбутнього України і тих людей, які так вірили нам, щиросердечно приносячи нам у лютому 2022-го все, допомагаючи боронити державу від агресивних і жорстоких кремлівських зайд. І ці люди досі довіряють нам. А ми не можемо знехтувати цією довірою. На тому й стоїмо. 

Марина ТЕПЛЕНКО, головний спеціаліст Служби зв’язків з громадськістю Повітряних сил ЗСУ