Історія

Хотинська фортеця ожила під подихом історії і завзяття справжніх середньовічних баталій. Її стіни знову чули посвист пущених з лука стріл, дзвін схрещених у поєдинку мечів, іржання коней в лицарських турнірах і переможні вигуки найхоробріших воїнів.

Про повнокровні, видовищні кінні сутички — джостинги — організатори Міжнародного фестивалю «Середньовічний Хотин» мріяли давно. І ось мрія здійснилася. На вбраних за середньовічними гравюрами конях у сяючих на яскравому сонці латах лицарі, зі списами напереваги і з геральдичними відзнаками, сходились у поєдинках на спеціально облаштованих ристалищах. 

Свого часу на околиці Вінниці дід Михайла Коцюбинського Максим Абаза збудував садибу, частину якої згодом передав як посаг дочці Гликерії. Тут майбутній класик української літератури народився і протягом життя часто сюди повертався. Тепер про це свідчать експонати в літературно-меморіальному музеї письменника. Водночас відомостей про його діда по материнській лінії збереглося мало. Олександр Дмитрук, працюючи над історичним романом «Честь і плаха», зробив припущення, що рід Абазів на Поділлі йде від козацького полковника. «Документального підтвердження цьому не знайдено», — зазначили співробітники музею. Та в будь-якому разі непересічна і колоритна постать брацлавського полковника Андрія Абазина, який багато зробив для відбудови Поділля з Руїни, заслуговує на увагу. Про нього розмовляємо з письменником, згадуючи про сторіччя від дня смерті знаменитого внука Михайла Коцюбинського.  

Придніпровський край ховає багато таємниць сивої минувшини. У VII — III ст. до н. е. територія сучасної Дніпропетровщини була центром Великої Скіфії. Саме тут археологи знайшли знамениту золоту пектораль. Придніпров’я називають колискою запорозького козацтва, адже тут у XVI—XVII ст. виникла перша у світі демократична республіка — Запорозька Січ.
Міністерство культури визначило область пілотною у створенні електронної бази даних пам’яток. Нині завершено роботу з інвентаризації всіх пам’яток та із визначення меж територій пам’яток археології. Як Придніпровський край зберігає історичну і культурну пам’ять століть — тема нашої розмови з директором Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей Лідією ГОЛУБЧИК. 

Свого співрозмовника — Петра Швидька, я відніс би до категорії людей унікальних. За високою порядністю і обов’язковістю, енциклопедичними знаннями і нестримним прагненням бути корисним з ними суспільству. Це яскраво проявилося за його п’ять років перебування — за власним устремлінням — в самому епіцентрі ліквідації наслідків «катастрофи ХХ століття». А ще Петро Васильович — Людина незвичайної, жорсткої принциповості у справах, що стосуються державних, тобто наших з вами інтересів. І коли зустрічає на цьому шляху людей, готових переступити через все і всіх заради власної кишені або корпоративної мети, Він кидається нерідко в нерівний бій заради торжества правди. Не завжди це, на жаль, закінчувалося переконливою перемогою. Всемогутня корупція та патологічна жадоба можновладців та їх приспішників до збагачення за рахунок інших-досить важка перешкода на шляху до соціальної справедливості…  

Саме з цього моменту розпочалося офіційне створення Військово-морських сил нашої країни. Але появі цього історичного документа передувала низка доленосних подій і неоціненна праця тих, хто виборював і відроджував наш національний флот. Пригадати минуле та відновити хронологію для «Урядового кур’єра» люб’язно погодився учасник тих подій, капітан 1 рангу запасу ВМС України Мирослав Мамчак.

Коли навесні 1944 року Червона армія визволила села і міста Поділля, то не для всіх цивільних жителів краю настав мир. За період окупації загарбники вивезли на роботу в Німеччину майже 200 тисяч подолян з Вінницької і Кам’янець-Подільської (тепер Хмельницької) областей. Забрали на рабську працю вдвічі більше людей, ніж до війни проживало в обласному центрі — місті Вінниці!
Загалом з України на каторжні роботи було вивезено понад 2,4 мільйона чоловік. Не кожна з республік колишнього СРСР на той час мала стільки населення. 

У кабінеті історії Рівненської української гімназії — тиша, хоча заповнений він як ніколи рясно. Заслужений вчитель України Сергій Сацик розповідає про Юрія Шумовського:  ім’я цієї непересічної людини повернулося  в рідні краї із забуття і його зусиллями... Зізнатися, й сама, наче ковток свіжого повітря, намагалася вхопити кожне слово небайдужого вчителя історії. Як же багато ми втрачаємо через білі плями у знаннях про особистостей, що жили й творили поруч, ходили по цій волинській землі й уславили її на весь світ! І як біднішаємо духовно, бо в суєті наскрізь комерціалізованих буднів не знаходимо години-другої, аби хоч скільки-небудь заглибитися у власну історію.

А ось рівненські гімназисти вперто й цілеспрямовано ведуть свій пошук. До цього їх спонукає історичне коріння самого закладу: нинішня ж бо гімназія є послідовницею Рівненської української гімназії 1923—1939 років. Художник зі світовим іменем Георгій Косміаді, професори географії Михайло Гуцуляк, математики — Надія Шульгина-Іщук, — усі ці геніальні люди  мали причетність і до гімназії. Усіх їх, уже через їхніх дітей, віднайшли вчителі та учні відродженої в незалежній Україні гімназії: відкрили для широкого загалу й увічнили в назвах іменних кабінетів.

Знаєте, як у Києві 100 років тому боролися з неякісним алкоголем? А ось так. На вершині Черепанової гори встановили триметрові пляшки лікеру «Бенедиктин», які б «мали символізувати відмову киян від вживання горілки і повсюдний перехід на благородні напої». Про це я дізналась, відвідавши Музей історії міста Києва, де нині експонується виставка «1913 годъ. Изъ Кіевской жизни». Як і про те, що 100 років тому поручик Нестеров з дивовижною сміливістю здійснив над Києвом мертву петлю. Ще багато цікавого відбувалось у нашій столиці в ті часи. Пропоную вам маленьку віртуальну екскурсію.  

Після цього ікони фігурували як речові докази у кримінальних справах, порушених і розслідуваних управлінням Служби безпеки України у Волинській області. І ось тепер уже за рішенням суду назавжди вони стали власністю держави.

 —  Ікони Святої Великомучениці Варвари, Божої Матері «Утамуй Моя Печалі», Преображення Господнього вирізняються  майстерним виконанням,  багатством золочення і сріблення, одухотвореними ликами святих і яскравим колоритом, — розповіла завідувач Музею волинської ікони Тетяна Єлисеєва. — На полях ікони Преображення Господнього зображені патрональні (тезоіменні) святі, що свідчить про традицію написання ікон на замовлення.  

Глибини Чорного моря почали цікавити вчених та істориків ще у ХIХ столітті. Саме тоді перша експедиція, яка працювала в  Феодосії 1894 року, відкрила для науки таємничий світ підводної археології. Подальші дослідження лише підтвердили його винятковість як джерела нових знань про давні епохи. Нині відомо, що в глибинах від людського ока приховано близько 2500 затонулих суден і 24 підводні античні міста і поселення. На думку українських науковців, на цьому список не завершено. Адже кожна нова експедиція відкриває десятки нових пам’яток. Щоб зберегти унікальні об’єкти і досконало їх вивчити, кілька місяців тому, за ініціативи Республіканського комітету Криму з культурної спадщини, створено Чорноморський центр підводних досліджень. 

Якщо вважати 8 Березня і 1 Травня міжнародними датами, то з двох суто більшовицьких свят календаря: 7 листопада і 23 лютого лише останнє виявилося напрочуд живучим. Навіть після офіційного скасування Дня Радянської армії його продовжували масово відзначати, що спонукало надати святу нового статусу — Дня захисника Вітчизни. Причому багато хто досі переконаний, що цю дату встановлено на ознаменування перших перемог над німецькими загарбниками під Псковом і Нарвою 1918 року. 

У  незвичний спосіб вирішили миколаївські цінителі історії увічнити пам’ять про видатних земляків. А саме про родину Аркасів, вихідців з Греції, які оселилися в південному місті у 1793 році. Внесок Аркасів у розбудову півдня сучасної України, розвиток культури і духовності неоціненний. Їхні імена вписані в історію краю золотими літерами. Тож кілька десятків миколаївців об’єдналися для того, щоб пройтися аркасівськими місцями. Цим походом вони нагадали городянам про видатну родину, дізналися багато нових цікавих фактів, краще пізнали рідне місто. 

Валентину Отамановському вінничани завдячують неперевершеними працями про історію рідного міста, а харків’яни пам’ятають його як педагога — завідуючого кафедрою латини медичного інституту. Проте широкому загалу мало відоме ім’я вченого, ерудита, який сенс свого життя бачив у служінні Україні. Працюючи з першоджерелами, зробив помітний внесок в українську історіографію. Його робота краєзнавця була всебічна та пробуджувала національну свідомість. Радянська ідеологія в таких особистостях бачила ворога. У Вінниці відроджувати ім’я невтомного дослідника Поділля почали у перші роки незалежності держави.  

Перипетії звільнення Кобзаря з неволі нібито добре відомі всім ще зі шкільної лави. У численних біографіях письменника йдеться про його випадкову зустріч у Петербурзі із земляком — молодим художником Іваном Сошенком, який, у свою чергу, познайомив Шевченка із видатними майстрами пензля Олексієм Венеціановим і Карлом Брюлловим. Останній намалював портрет знаменитого російського поета Василя Жуковського, який розіграли в лотерею, а за виручені кошти звільнили талановитого юнака з неволі. Хіба що за радянських часів не уточнювали, що лотерею проводили серед членів царської родини.