Тенор
Олександр Трофимчук:
«Свідомо не став перераховувати у вступі звання та премії Олександра Павловича. По-перше, щоб залишилося місце на «живу розмову». А по-друге, Трофимчук і сам ставиться до «іграшок» із певним гумором: «у тумбі он їх повний ящик, та не це у долі артиста головне».
Відзнаки — річ суб’єктивна, а ось голос, талант — це конкретика, він або є, або нема. Та для того, щоб стати Артистом, треба ще доплюсувати до даних Богом і батьками талантів працелюбство. Воно у пана Олександра є. І на десерт — почуття гумору.
Гримерка, де Олександр Трофимчук готується вчергове перевтілитися у Феррі з оперети «Сільва», перетворюється на театр одного актора. Та починаємо розмову з серйозного.
— Війна і мистецтво — поєднувані речі?
— Під час усіх подій, що відбувалися в країні, ми ні на хвилину не зупинялись. Нам важко було грати — ми ж усе це теж переживали, ми живі люди. І швендяли тут навколо нас, навколо театру, ці «тітушки» теж і під «етім дєлом», і під тим — ми майже в центрі Києва. А ми працювали.
А про поєднуваність… У блокадному Ленінграді працював театр музичної комедії. І навіть ставили прем’єри — щоб нагадати людям, що життя триває, і що ось воно, те життя, за яке треба битися, якого треба прагнути, заради якого треба пережити ці негаразди і навіть страждання. Як той орієнтир, як той маяк, як той вогонь, який команда корабля бачить навіть у шторм і який веде крізь бурю команду.
Про історію мою питати будете? Історія моя доволі типова. Сільський хлопець. Оце, до речі, поїду на 27 квітня на проводи у своє село на Рівненщину. Там Горинь так фантастично розливається. Голос у мене — від мами. (Артист якраз одягає білу «бальну» сорочку, на руці — шрам. Трофимчук помічає мій погляд). Отримав, коли було мені три місяці. Родичі потім розповіли, що в люльку мою стріляли якісь дядьки у вишиванках. Батько не комуніст був, нічого. Хто такі — біс його знає. Може, й ряжені. У нас під Рівним і герой-партизан Медвєдєв воював, і енкаведистів потім було стільки, що один в одного стріляли, — кожен же був засекречений.
— На щастя, голос не відстрелили. Оце ви маму згадуєте. А колискові пам’ятаєте якісь?
— Ні. А її голос… Голос вона мала височенний, дуже красивий. З бідної сім’ї. Батько — із заможної, менший за неї на зріст. Працювала багато. Вийде в поле, жне і співає. Народила, поклала між снопами — як у Шевченка буквально.
Чудове у мене було дитинство.
— Не бідували?
— Ну, голоду у нас не було, бо ж не було колгоспів. Спекотне літо, таке гарне, я йду босоніж берегом Горині до мами, до діда-баби, бо бабуся спече пиріжка. А дядько у Горині якусь рибину впіймає.
До науки тягнувся. Школа у Могилянах за 9 кілометрів. Ходили. Хіба взимку у родичів ночували, як бурани чи щось — тато картоплі завезуть, сала.
Я багато читав. Історичне. У селі була особистість — Христофор Іванович Блонський. Служив матросом на «Аврорі». А тоді щось зрозумів і став батюшкою. Був із себе гарний, лице мав, як з ікони. Матросня ця, яка різала і всяке витворяла, і тут… Він у мене як ангел-хранитель. Багато мені розказував — умів. Я рот відкрию… Тож мене так до історії тягнуло.
— У церковному хорі співали?
— Так. У церкві у нас у селі був старий дід-циган. Скрипаль. Учив так: бере смичок і тягне, каже: тягни за мною голосом. Відпрацьовував дихання. Так і Дмитра Гнатюка вчили, він розказував. Так і у консерваторіях колись вчили. І я молоді кажу: не горлопаньте, а слухайте скрипку. Бо людський голос і скрипка ідентичні.
Коли дитина перше слово каже, «ма-у-у-у» в неї виходить. Природно виходить, треба щоб доросла людина не забула, як у дитинстві «співала». Або візьмімо собаку. Як запідвиває — на іншому кінці села чути. Це ж так від природи голос знає подать, щоб так було чути. А ці нинішні студенти — таке враження, що їм викладачі вуха позатикали, поки вчили.
— Що, відправляти треба до цигана в церкву?
— Не всіх. Є хороша молодь, є. Я свого часу викладав в Інституті культури. А тоді там бандура та народні інструменти стали не потрібні, видно, співучий ректор вирішив, що на цьому на заробиш, — закрив. Йому ж треба гримьори-шмигьори, менеджери, дівчата по метр дев’яносто, з яких півтора метра — це самі ноги. А сам же цей наш Міша сільський...
— Ми якось перескочили вже на викладання. Але ж до того ще була, мабуть, школа?
— Аякже. Закінчив я середню школу зі срібною медаллю, тоді аби за так не давали медалі. До точних наук хисту не те щоб дуже, а ось до гуманітарних — так, був.
Проте вдома вирішили: у Дубно в технікум — на механізатора. Це ж у селі було — ого, механізатор! Але у Дубно був заклад, що тоді називали «культпросвєт». Повіз я документи просто у «культпросвєт». Приїжджаю додому, кажу: мамо, вступив. Буду співати, буду капельмейстером. Вона — нічого, а батько та дід: та що це за спеціальність.
Два роки провчився — приходить повістка: в армію, ніяких відстрочок. Провели як слід, попав в «учебку». Готували в Німеччину. Але Бог по-своєму розпорядився. У клубі шукали кадри для самодіяльності. Заспівав їм «Чорнії брови». Капітан — зав»клубом: «ком цу мір» мені зразу. І виставляє мене на огляд самодіяльності. А там мужичок з ансамблю Прикарпатського військового округу зразу мене — «на карандаш». Я такий худенький був, а він глянув: нічого, зробимо з тебе мужчину, солдата. На третій день старшина за мною приїхав. Речовий мішок на плечі — і до Львова.
— Чогось навчили у хорі?
— Аякже. Зараз розкажу. Служба добігає кінця, починаю готуватися в університет — або на історика, або на юриста. Мама з татом схвалюють, радіють: людиною стану. Приїжджаю в Київ і замість зайти з одного кінця Хрещатика, заходжу з іншого. Мабуть, таки хтось за руку невидимо мене вів, бо з того кінця, де Бессарабка, бульвар Шевченка веде до корпусів університету. А з другого — вулиця Карла Маркса (тепер Городецького), яка веде до консерваторії. Я й зайшов на звуки музики, як кажуть. А там — конкурс 25 молодих талантів на місце. І я тут — дембель краснопогонний ансамбльовий. Іду здавати документи, а мені виходить назустріч Марина Іванівна Єгоричева, завкафедрою вокалу. Вона від тенорів просто мліла. Тремтіла від захвату, коли високий голос чула. Я щось у неї спитав, а вона: дєточка!!! — розчула, значить. І мало не за руку мене на прослуховування завела.
Я трохи лякаюсь, бо там і з Москви приїхали вступати, і з Далекого Сходу, і з Грузії, і з Уралу, і з Одеси — розсип талантів. Потім із них стільки вийшло народних артистів! А я в ансамблі підготував всякого на екзамен. Хоч на історика збирався, але готувався про всяк випадок. І Ленського, і романси, і ще.
А в комісії такі «чєловечища» сидять — я ж їх знаю, чув уже, читав про них. Аж мороз по спині. Але заспівав, не стушувався.
Уже через півгодини Марина Іванівна підходить: там у вас ще сольфеджіо і диктант, але складете. Писатимете заяву — обов’язково до мене в клас!
Було — навчання, співання. Батько був уже на інвалідності, тож довелося мені навіть і вагони розвантажувати. Жартували: добре, що не піаніст чи скрипаль.
Потім уже Яків Орлов узяв мене до себе солістом в Оркестр народних інструментів, і я так уже зміг трохи підробляти.
Так я співав, співав — а там і розподіл. Приїхали з Москалії, з Волгограда, з Воронежа: «Прієзжай, Александр, к нам! Квартіра, і всьо такоє». А ще — Донецьк стольний город зве, Одеса.
А тоді театром оперети керував Борис Григорович Шарварко. Він був близький до Щербицького і вмів його переконати, що столиця України повинна мати власний блискучий театр оперети. Постягував таланти з усього Союзу. І мене Шарварко узяв. «Гостінку» мені вибив. Прийшов я у театр — а там просто сяйво талантів. Шевцов, Запорожцева, Неборачко, Бланчук… Я так став у залі — куди попав, думаю.
Вони таке витворяли! Це ж не опера — став і співай. Тут ще й скачуть! І танцювать треба, і говорить! Але — нічого. У цьому театрі традиція: старики «ведуть» молодих. Одною рукою ніби зіштовхують у холодну воду — на серйозні ролі ставлять: Едвін у «Сільві» наприклад. Але другою — підтримують, радять, підказують, вчать.
Ось був Лев Маркович Пресман. Він не отримав звання — таки п’ята графа давала про себе знать. Але водив мене за руку, показував, як повернутися, як сісти, як голову повернути. Оце були мої перші вчителі.
— То ви, виходить, змолоду спіймали жар-птицю?
— Е, не думайте, що так усе просто. Гадаєте, угніздився на столичній сцені й зажив тихим життям? Попоносило мене по шостій частині планети — ого-го. Ні мікрофонів, ні підзвучок. Мороз, дощ — шмаляєм концерти. А шефських скільки було! І на заводах, і в села їздили, і БАМ, шмам… І на вишки нафтові у Тюмень комсомол направляв. На вертольоті у Сургут, Нєфтєюганськ…
— У міжсезоння?
— Будь-коли. Приходять із ЦК комсомолу до директора: треба! Послухали напередодні концерт наш у театрі і «хочемо Трофимчука», наприклад.
А там же українців, нашого брата, багато. І вони сидять, ридають. Я їм: «Ніч яка місячна…» — а вони у плач. Та й росіяни з ними разом — душа ж просить. А після того — ікра червона, «пір горой».
А ще були декади усякі, конкурси. Цікаве, одне слово, життя було. Ми з дружиною Людою Маковецькою у театрі й познайомилися. Вона пізніше прийшла. Співали разом. Одружилися. Створили дует. Об’їздили весь світ. Наспівали понад чотири години фондових записів. Є унікальні речі — народні перлини, авторські пісні, класика.
За пісню «Осіннє золото» взяли, до речі, Гран-прі у Кореї на фестивалі «Корейська весна» у 1984 році. Зикіна була у журі…
— А як сьогодення впливає на творчість?
— Життя не можна зупинити. Не можна плакати весь час. Не можна ридати без кінця. Бути нещасними. Я, скажімо, розумію, що армію розвалювали, майно розкрадали. Але ж не так треба про це було казать, як спочатку казали — наче плакалися. Послухать — так приходь, Путін, і бери Хрещатик. Треба ж при цьому було сказать, що ми зараз усе відновимо, а духом нездоланні, і поки будемо танки-вертольоти відбудовувать, порвемо горло зубами! Ті хлопці-западенці, які до 1960-х парили енкаведистів, знають, як це робиться! А степовики ж мають пам’ятати і Махна, і отаманів, і козаків. Досить скавуліти!
— А де найвдячніша публіка?
— У Росії співаєш наші народні — плачуть. Слова усі розуміють, і плачуть. Білоруси дуже добрі. Дуже чуйні.
— А у нас?
— Та скрізь. Але Одеса — це щось. Хоча й інших образити не хочу. Наш народ дуже музикальний, наші ж люди як зберуться що роблять? Співають!
Олег ЛИСТОПАД,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Олександр ТРОФИМЧУК. Народився 1944 року в селі Михалківці на Рівненщині. Закінчив Київську консерваторію. Народний артист України.
З 1971 року працює у Київському театрі оперети. Створив понад 70 ролей класичного та сучасного репертуару.
Ми в Google+