ГЕРОЙ
Ім’я Миколи Жужоми назавжди вписане в історію минулої війни не тільки на Батьківщині, а й у низці країн світу
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
Петро НЕСТЕРЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Ті, хто особисто знав Миколу Івановича, стверджували: його зовнішність була не те що не геройською, а радше навпаки. Скромний, небагатослівний, аж наче сором’язливий — ніщо не вказувало на виняткові бойові заслуги ветерана. Ніколи не випинав грудей із Золотою Зіркою і багатьма іншими нагородами, жодного разу не скористався пільгами, що належали за статусом, жив у простенькій хатині в поліському Глухові.
Ось тільки багато років поспіль зі своєї пенсії справно перераховував гроші на рахунок №1601806 в Державному банку СРСР, відкритому для допомоги дітям, що після війни залишилися без батьків. Сам сирота, він розумів, як ведеться без батька і матері. А ще залюбки зустрічався з учнями, студентами, земляками. Хоч і не вмів виголошувати промови перед аудиторією, за скупими розповідями проглядалася відчайно-мужня і водночас вразлива душа.
Втім, мав вразливу не тільки душу, а й тіло. Неймовірно, але факт: протягом воєнних років він зазнав 11(!) поранень і був 7(!) разів контужений. В окремі хвилини його життя трималося не на волосині, а на тонесенькій павутинці, що могла порватися від найменшого подиху…
Вочевидь, сам Бог тримав над ним Свою благословенну Десницю, вів життєвими дорогами, оберігаючи від смерті. Та коли вона прийшла на 60-му році, не тільки офіційна комуністична пропаганда віддала належні почесті його славі. У міськрайонній газеті «Глухівська трибуна» за 26 вересня 1981 року поряд зі співчуттями й некрологами партійних комітетів різних рівнів надрукували маленьку замітку за підписами сусідів небіжчика: вони схиляли голови в жалобі за доброю людиною. Як для того часу факт вельми промовистий і щемливий.
М. І. Жужома. Фото Володимира КОВАЛЕНКА
«Я його не оперуватиму…»
Ще в дитинстві доля немилосердно поставилася до Миколиних батьків. Трагічна загибель тата, що працював шахтарем, а затим смерть мами, серце якої не витримало такого удару. Довелося хлопцеві сповна скуштувати сирітського життя в дитячому будинку.
Вступив до Київського піхотного училища, навесні 1941-го разом з однокурсниками виїхав у літні табори до Молдови. І коли червневого дня пролунав сигнал тривоги, сподівався, що вона — навчальна. Але на довгих 4 роки війна закрутила юнака у смертельному вихорі. У складі військ Південно-Західного фронту сержантові Жужомі довелося стримувати шалений натиск фашистських військ, вступаючи у двобій то з ворожою піхотою, то з танками, то з літаками.
Якось один із повітряних стерв’ятників засік кулемет Миколи, з якого він поливав вогнем фашистів. Пілот знахабнів настільки, що знизився ледь не до крон дерев, і йому вдалося вдарити чергою по сміливцю…
Аж на третю добу солдата знайшли місцеві жителі. Доставили до польового шпиталю, де хірург уважно оглянув рани. Опісля важко зітхнув і сказав: «Я його не оперуватиму — не справлюся». Тож першим літаком бійця відправили аж до Полтави, де лікарі буквально витягли його з того світу.
Нагородний лист США
Чи міг він тоді подумати, що це тільки перше поранення, що будуть ще десять, а разом з ними — сім контузій? Що йому доведеться звільняти не тільки українську землю, а тримати оборону під Москвою, воювати в Польщі, Угорщині, Югославії, Чехословаччині, зрештою, рятувати союзників — солдатів США, які потрапили у вороже кільце і вже майже попрощалися з життям?
Не знав і не міг знати всього цього солдат. Стиснувши зуби, терпів післяопераційний біль, а коли відновив сили, попросився на фронт. Випало брати участь у військовому параді в Москві 7 листопада 1941-го, звідки вирушив на оборону столиці. Як командир гарматної обслуги у складі Окремої протитанкової дивізії разом з однополчанами витримав 20 танкових атак ворога. З історії війни відомо, що Микола Жужома разом із бійцями впритул розстрілював ворожу техніку, нищив пляшками із запалювальною сумішшю. Уже тоді про нього казали, що народився в сорочці, хоч вона була просякнута кров’ю.
Черкаська висота Героя
Війна котилася далі й далі, а з нею верстав бойові кілометри Микола. Особливо запеклі бої точилися на черкаській землі. Відступаючи, гітлерівці не встигли знищити переправу через Дніпро, чим швидко скористалися п’ятеро сміливців на чолі з Жужомою. Закріпившись на протилежному березі, з відчайдушністю не тільки тримали оборону, а й контратакували. Під час штурму кулеметного гнізда сержант потрапив під ворожий вогонь, хоча й устиг жбурнути в’язку гранат. Але сам знепритомнів. Бійці перенесли командира в безпечне місце. Це було п’яте поранення, чи не найтяжче.
Повністю до тями прийшов аж у Ташкенті, у госпіталі. Довго звикав до тиші, до того, що ніхто не кричить, не кличе в атаку. Хоч ніде не бачив такої кількості поранених і скалічених. Одного разу лікар приніс військову газету, в якій був надрукований знімок з підписом: Микола Жужома біля самохідної гармати. Поцікавився, чи це справді він.
Довго вдивлявся у світлину — на своє закіптюжене обличчя, бойових товаришів. А таки справді хтось із фотокореспондентів зафіксував цю мить. Ось тільки внизу зазначалося, що сержант М.Жужома… загинув смертю хоробрих і що за бій на Дніпровському напрямку йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Указ датований 22 лютого 1944 року.
Тільки тоді збагнув, що його зарахували до числа загиблих. А вже пізніше з’ясувалося, що в тому черкаському бою М.Жужома, взявши на себе командування стрілецьким батальйоном, разом з бійцями знищив шість ворожих танків, кілька десятків фашистів, чимало бойової техніки ворога.
Американці не забули свого визволителя
За життя Микола Іванович чи не найчастіше пригадував бій наприкінці війни, коли йому довелося визволяти з фашистського оточення союзників. Американський десант поспішав на допомогу радянським військам, але сам опинився у пастці. Кілька спроб визволити союзників були невдалими, і тоді командування сформувало танкову групу, до складу якої ввійшов і екіпаж М.Жужоми.
Атаку провели настільки блискавично і несподівано, що фашисти навіть не встигли організувати серйозний опір, хоч одним снарядом підбили танк, який буквально перекинувся. Тоді вже на допомогу поспішили визволені американці. Старшині Жужомі дісталося чи не найбільше: поранення і контузія. Але вдячні американці пообіцяли, що не забудуть свого визволителя.
Так і сталося. Невдовзі Миколу викликали до Москви, де Михайло Калінін вручив йому ще один орден Червоної Зірки, а за якусь хвилину прізвище Жужоми знов оголосили для нагородження. Цього разу представник американського командування вручив «Срібну Зірку» США, якою відзначають за особливі військові заслуги перед країною. Як наголошувалося в документі, президент США «відповідно до рішення Конгресу нагородив Жужому Миколу Івановича (СРСР) за виняткову хоробрість у бою».
У нагородному листі — цікавий напис: «Усім, хто побачить цю нагороду, привітати». Свого часу Микола Іванович розповідав, як на запрошення американської сторони їздив у гості за океан. І справді, там, де він виступав, йому віддавали честь навіть вищі військові посадовці, не кажучи про рядових чи офіцерів. Бо «Срібна Зірка» для американців — це особлива відзнака.
Чи був Жужома Героєм Югославії?
У фронтовій біографії Героя є один особливий епізод, пов’язаний із країною, якої вже немає на карті світу. Свій останній бій М.Жужома провів у горах Югославії, де й отримав останнє поранення. За свідченням істориків, за ті подвиги його удостоїли однієї з найвищих югославських нагород, хоч деякі дослідники стверджували, що то була Зірка народного Героя цієї країни.
Повністю встановити історичну істину поки що не вдалося, оскільки одержану нагороду фронтовикові довелося примусово-добровільно віддати в Глухівському військкоматі. Сталося це після війни, тоді, коли між СРСР і Югославією загострилися відносини і балканську країну зарахували до числа зрадницьких. Як розповідали родичі Миколи Івановича, його кілька разів викликали до комісаріату, вимагаючи віддати нагороду в посольство Югославії в СРСР на знак солідарності з радянським керівництвом.
Після чергової «профілактичної бесіди» він таки здався, хоч у найзапекліших боях виходив переможцем. І досі не відомо, що то був за орден. Як розповіли працівники Глухівського краєзнавчого музею, свого часу вони робили запит в історичні архіви: єдине, про що їм повідомили, — те, що серед представлених до звання народного Героя Югославії прізвище М.Жужоми не значиться, а багато з архівних документів втрачено. Але це аж ніяк не применшує його бойових заслуг перед народами Балкан.
Подейкують, що подібна історія свого часу трапилася і зі «Срібною Зіркою» США, що цілком імовірно, якщо пригадати початок 60-х років минулого століття і загострення відносин між двома країнами. Але тоді Миколі Івановичу вистачило мужності, категоричності й рішучості відмовити компартійним ідеологам. Тож на всіх світлинах можна бачити не тільки радянські, а й закордонні ордени та медалі.
Хоч, за великим рахунком, річ не в цьому. Головне — до Героя в Глухові особливо трепетне ставлення. Над його могилою височіє величний пам’ятник, міські екскурсії передбачають відвідини іменної вулиці, будинку, в якому мешкав. Пам’ятають про свого колишнього працівника на вапняному і коноплепереробному заводах. Іншими словами, він залишив добру пам’ять своїми легендарними бойовими і конкретними трудовими справами.
ДОСЬЄ «УК»
Микола ЖУЖОМА. Народився 10 січня 1922 року в Костянтинівці на Донбасі. З вересня 1939 року — в лавах Червоної Aрмії. В роки Великої Вітчизняної війни за форсування Дніпра посмертно (як виявилося пізніше, помилково) був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Відзначений багатьма орденами і медалями СРСР, Югославії, Польщі, кавалер «Срібної зірки» США. З 1946 року проживав у Глухові Сумської області. Помер 24 вересня 1981-го. Його іменем названо Глухівську школу-інтернат-ліцей, де створено музей Героя, вулиці в Черкасах і Глухові.
Ми в Google+