Ось уже кілька місяців поспіль мої земляки-харків’яни воюють з терористами у сусідніх регіонах України. Дізнавшись, що керівництво області відправлятиме їм чергову партію гуманітарної допомоги, я та ще кілька харківських журналістів напросилися у попутники. Хотілося на власні очі подивитися, як живуть наші бійці на передовій, і з перших вуст почути відповіді на запитання, які накопичилися за час проведення АТО.
Кожний день починається з молитви
На Донеччину, де базується табір гвардійців, старенький автобус «Еталон» із журналістами прибув опівдні. На нас уже чекав представник прес-служби Національної гвардії Олексій Лебедєв, який і розказав, як поводитися цивільним у «гарячій точці». Нам здавалося, що вона не така вже й «гаряча», адже минав четвертий день перемир’я, яке передбачало двостороннє припинення вогню. Однак Олексій нагадав, що допоки терористи не склали зброї, війна не закінчилася. Задля безпеки табору та його мешканців він попросив не фотографувати усе те, що могло б розкрити ворогу місце розташування об’єкта. Олексій також порадив нам для початку поспілкуватися не з самими мешканцями імпровізованого військового містечка, а зі священиками — отцями Максимом Кролевецьким та Юрієм Галапудою, які виконують тут місію військових капеланів.
— Ми служимо в Українській греко-католицькй церкві, — розповідає отець Максим. — Тут перебуваємо вже кілька днів. Спілкуємося з хлопцями, їздимо на блокпости, служимо святі літургії, сповідуємо. Ніколи в своєму житті я не думав, що присутність військового капелана настільки важлива у війську, особливо під час бойових дій. Питання, з якими підходять до нас військовослужбовці, різні. Але найбільше їх хвилює, хто потурбується про сім’ї — батьків, дружин, дітей, — якщо з ними щось трапиться. І я дякую всемогутньому Господу Богу, що можу перебувати серед таких чоловіків та юнаків, які сьогодні жертвують своїм життям і здоров’ям заради інших людей та кращого майбутнього нашої Батьківщини, розкриваючи всі ті цінності, які мають у душі.
На запитання, який сьогодні моральний дух у наших солдатів, капелани в один голос відповіли, що він допомагає їм зробити навіть більше за те, що можуть звичайні люди собі уявити. За словами святих отців, у війську Національної гвардії служать не просто «бойові одиниці», а прекрасні особистості, які мають величезний потенціал і зроблять ще дуже багато доброго для України. Такого висновку священики дійшли після кількаденного спілкування з вояками.
— Тут формується дуже міцний фундамент, міцне ядро патріотизму і, врешті, національної ідеї, — говорить отець Юрій. — Чому так? Бо всі, хто перебуває на передовій, стають найріднішими людьми. І смерть або поранення друга вони переживають набагато глибше, набагато сильніше, ніж якби то був навіть хтось із їхніх родичів. Я б сказав так: зароджується новий патріотизм, нове усвідомлення того, що ми є українці, й того, якими ми маємо бути.
Священики розповіли нам, що вони уникають будь-яких міжконфесійних питань. Для військовослужбовців вони просто батюшки, які опікуються усіма, хто до них звертається. Поділилися вони ще одним цікавим спостереженням.
— У тих військових частинах, де присутні священнослужителі, немає великих втрат, — зазначає отець Юрій. — Лише мінімальні. Наприклад, 24-та бригада з Яворова. Я до них їздив, там було 50 осіб, які приходили до мене сповідатися, причащатися. Я за них молився. Згодом я поїхав, але кожного дня молився за них. Потім бригаду розбили, і я не міг зв’язатися з бійцями кілька днів. Коли ж зв’язок налагодили, запитав про їхні справи, очікуючи найгіршого. А вони кажуть: «Отче, ті вояки, до яких ви приїжджали, — усі живі. Навіть жодного пораненого немає».
Тож кожен день у військовому таборі починається і закінчується молитвою. Адже чим ближче люди до страждання, яке несе війна, тим більше вони тягнуться до Всевишнього. Недаремно ж кажуть: як тривога, то до Бога.
.jpg)
Як корабель назвеш, так він і попливе
Цікавими співрозмовниками виявилися і самі гвардійці. Попри усі тяготи війни, вони не втрачають оптимізму, залишаються відкритими та комунікабельними і щиро вірять у перемогу. Наприклад Дмитро з Полтави і Олексій з Одеси, що поралися біля свого БТРа — «Адмірала», розповіли, що вони в зоні АТО вже вдруге. Хлопці добросовісно «відбарабанили» необхідних 40 днів, відгуляли відпустку і знову повернулися до частини, щоб визволяти нашу землю від терористів та російських найманців. На запитання, в яких операціях брали участь, відповіли коротко: майже в усіх. Охоче пояснили, чому назвали свого залізного «коня» «Адміралом». Кажуть, що табличку з таким написом прикріпили на БТРі цілком свідомо, адже як назвеш корабель, так він і попливе. Розказали, що вдома на них чекають батьки і наречені. Хоч бачилися з ними зовсім недавно, вже встигли скучити.
— Щодня, як випадає вільна хвилина, зв’язуємося по мобільниках, — каже Олексій. — Як можемо заспокоюємо рідних, адже вони за нас дуже хвилюються, бо чують звідусіль, що бойовики продовжують обстрілювати наші позиції.
А ось волиняни, яких ми хотіли сфотографувати біля їхніх вантажівок, попросили цього не робити і навіть не називати їхніх імен, бо вони своїм рідним не зізнаються, що перебувають у зоні АТО, а служать нібито в Харкові.
Побували ми й у їдальні, подивилися, як годують гвардійців, адже не раз доводилося чути, що хлопці в армії голодують.
— На обід сьогодні розсольник, плов та компот із малини і смородини, — розповідає кухар Андрій Порфилов. — На вечерю будуть макарони по-флотськи. Готувати вміємо і маємо з чого. Продуктами забезпечують як держава, так і волонтери.
— А буває таке, що закінчуються харчі? — запитуємо і чуємо у відповідь: «Ні, такого у нас не буває. Усього вистачає».
— Також видаємо нашим солдатам мед, варення, — долучається до розмови заступник командира з тилу Володимир Кот. — Раніше було багато свіжих фруктів, якими нас балували волонтери. Наразі немає, але є свіжі овочі та вітаміни. Аскорбінову кислоту в таблетках даємо хлопцям.
Володимир Володимирович розповів, що військова частина, у таборі якої ми перебуваємо, посилює блокпости та виконує інші завдання, поставлені вищим штабом. Завдяки налагодженому тиловому забезпеченню та допомозі волонтерів хлопці не лише нагодовані, а й одягнені, взуті та екіпіровані. Мають усі умови для відпочинку. А час, вільний від чергування на блокпостах, використовують для тренувань у таборі, де набувають навичок, які можуть стати у пригоді під час бойових операцій. Тут також розміщений резерв, який за необхідності можуть застосувати у будь-який момент.
Хоча б пігулку валідолу для мами!
Кажуть, що від війни кам’яніють душі, що вона виїдає своєю отруйною кислотою кращі людські якості — співпереживання, небайдужість, все те, що називають Людяністю. І це правда, коли мовиться про чужих озброєних зайд або про власних відступників без роду-племені, які проливають українську кров, мародерствують і нищать усе навкруги.
Обпалила війна і наших вояків, однак, хоч як це дивно, Божу іскру в душах і серцях залишила. І навіть найгіркіші сльози витискує з їхніх очей не шалений обстріл «Градів» чи наїжачена танковими дулами атака російських найманців, а таке просте і щемливе прохання з дитячих вуст: «Дядечку, чи немає у вас чогось поїсти?» Чимало дітвори з недавно окупованої території приходять до гвардійців з такими проханнями. І бійці кажуть, що готові витерпіти будь-який тягар війни, але тільки не дитячі страждання. І несуть дітлахам усе, що залишилося в заначках, — тушонку, згущене молоко, хліб, цукерки.
— Коли поспілкуєшся з такими пацанятами, то одразу розумієш, що несолодко їм жилося під так званими ДНР та ЛНР, — говорить офіцер Північного територіального управління Національної гвардії Олександр Мудренко. Він розповів нам маленьку історію, яку журналісти слухали зі щемом у серці та сльозами в очах:
— Це було на одному з блокпостів у Луганській області, — згадує Олександр. — Кожного дня до нас приходив хлопчина. Спочатку подивитися на військову техніку і солдатів української армії, а потім питав, чи є у нас щось поїсти. Хлопці виносили йому згущенку й тушонку. Коли розговорилися, дізналися, що 6 років тому помер його батько. Мама не працює, бо інвалід, має хворе серце. Жінка фізично не може працювати, а роботи, окрім фізичної, в регіоні немає. Оскільки вона ще не досягла пенсійного віку, то живе з дітьми на соцдопомогу, яку отримує на своїх чад. Але і її не платять, за словами хлопця, ось уже півроку.
Ми спершу думали, що хлопець трішечки перебільшує, щоб викликати співчуття у бійців. Ми вдруге дали йому тушонки, цукерок, чому хлопчина зрадів. Зібрав гостинці і, прощаючись, запитав: «А у вас не буде чотири пігулки валідолу?» Після цієї фрази у хлопців, що стояли на блокпосту, в очах з’явилися сльози. Усі знають, що валідол коштує копійки, але виявилося, що в родини немає фінансової можливості купити навіть цей дешевий серцевий препарат. Ми потрусили свої аптечки, зібрали і віддали все, що могло бути корисним його мамі.
Наступного дня хлопчина прийшов до нас зі своїм трирічним братиком. Він тільки недавно навчився розмовляти. І коли дитя побачило шоколадну цукерку, якою його пригостив хтось із наших вояків, у хлопця засяяли очі, це було для нього справжнє свято.
Ставлення до української армії у людей з визволених від терористів територій, а особливо у дітей, змінюється на краще. Вояка зі зброєю вони не бояться, бо бачать, що наші хлопці — не монстри, якими їх малюють так звані ополченці та російська пропагандистська машина. Діти й дорослі переконуються, що українська армія прийшла на Донбас не безчинствувати, а навести порядок у своєму домі, щоб його мешканці могли спокійно жити і працювати.
P.S. Мабуть, у кожного, хто вперше побував у зоні бойових дій, складається враження, що ти потрапляєш у нереальний вимір. Несправжній, той, що з кіношок про війну. І лише через деякий час оговтуєшся і починаєш усвідомлювати, що тут все по-справжньому: і вибухи мін, і смерті, і подвиги. І це не патріотизм для піару, а справжня любов до ближнього, до Батьківщини.
(Продовження розповіді про військових у зоні АТО, а саме про бойові будні та проблеми 22-го батальйону територіальної оборони «Харків», читайте у наступному номері).
Ми в Google+