Гранітна плита з могили останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського на головному дворі Соловецького кремля й досі один із символів незламності українського духу. 1775 року Катерина ІІ руками свого фаворита Грицька Потьомкіна ліквідувала козацьку вольницю, а потім хизувалася  листуванням із французьким філософом-вільнодумцем Вольтером.  А Петра Івановича, який не полишив надії відродити Січ  за межами імперії, ув’язнили 30 липня 1776 року в одному з найпохмуріших казематів Соловецької фортеці.

Як зазначають історики, літнього гетьмана фактично живцем замурували, адже виводили на прогулянку лише тричі  на рік: на Різдво, Великдень і Преображення Господнє. Охороняли «великого грішника»  вартові  на чолі із начальником соловецького загону. А всесильний  на той час Потьомкін періодично запитував у Синоду, чи живий ще той Калнишевський.

110-річного в’язня, який провів на Соловках 25 років, звільнили царським указом від 2 квітня 1801 року. Цей жест мав засвідчити ліберальний курс політики Олександра І, який  прагнув продемонструвати своє людинолюбство і помилував осліплого на самоті, та з ясним розумом Калнишевського. Але так до кінця й не зрозумів, які ж саме злочини той скоїв.

Contra spem spero?

Як колись  прісної пам’яті Потьомкін, нинішні сатрапи з тою лише різницею, що влада тоді воссідала в палацах Петербурга, збудованих на українських кістках, а нині в московському  Кремлі, чекають, що з лікарні московського СІЗО надійде звістка, яка допоможе їм зберегти обличчя. Очевидно, там згадують і вислів, який російський  письменник Анатолій Рибаков, автор «Дітей Арбату», приписував ще одному катові українського та інших народів Йосипові Джугашвілі. Мовляв, немає людини — немає проблеми. 

У середу на черговому засіданні  московського суду українська бранка Кремля  Надія Савченко, яка на знак незгоди з  висунутими їй обвинуваченнями голодує  майже 80 діб, майже кричала: «Починайте, до наступного засідання можу не дожити!» У відповідь гуманний суд залишив її під вартою до 13 травня. Напередодні у Києві під посольством Російської Федерації активісти вимагали звільнити Надію Савченко та інших українських політичних в’язнів. Вони оприлюднили відкритий список відповідальних за арешт української льотчиці, який очолив Владімір  Путін. А відповідь Путіна на звернення світової спільноти щодо звільнення Надії Савченко ми знаємо: «Всьо рєшаєт суд!». Коло замкнулося.

Сьогодні Надію небезпідставно порівнюють із Жанною д’Арк і її природним героїзмом — штукою дуже незручною для великої політики.  Та ми не  хочемо сподіватися без Надії. Адже навіть у вірші слабкої тілом, та  сильнішої  духом за будь-якого чоловіка Лесі Українки несміливе утвердження «Жити хочу!»  в останній строфі  набуває сили,  сміливості й відваги: «Буду жити! Геть думи сумні!»

За московським сценарієм

Олег Сенцов, тридцятивосьмирічний кримський режисер, став відомим завдяки дебютній картині «Гамер», що вийшла в 2011 році. Свою стрічку про життя сучасного молодика, захопленого комп’ютерними іграми, зняту за скромний бюджет 20 тисяч доларів,  митець презентував на фестивалі в Роттердамі й одразу отримав високу оцінку критиків. За рік ця робота удостоїлася премії Гільдії кінознавців і кінокритиків на фестивалі «Дух вогню» в російському Ханти-Мансійську. Але подальшим творчим планам режисера поки що не судилося бути реалізованими. За іронією долі, саме представники країни, кінематографісти якої преміювали талановитого режисера, рік тому  вдерлися до його рідного Криму зі своїм «руськім міром». 

Звісно,  Олег, який був одним з активістів Революції гідності, часто їздив до рідного  Сімферополя, де намагався влаштувати мітинги за єдність країни, возив продукти в окуповані російською армією українські частини, зокрема в Бельбек, закликав кримчан не вірити російській пропаганді. Тож кращого кандидата для ФСБ годі було шукати.

За таку «підривну» діяльність Олега Сенцова і трьох його знайомих 10 травня в Сімферополі заарештували й оголосили терористами. ФСБ стверджує, що Олег хотів підірвати Вічний вогонь і пам’ятник Леніну в Сімферополі, підпалити офіси «Російської громади Криму» і «Єдиної Росії», і що він, мовляв,  член «Правого сектору». У відповідь Сенцов називає всі обвинувачення надуманими, не визнає анексії Криму і залишається громадянином України.

«Після того як я відмовився визнати себе винним, мені сказали, що зроблять з мене організатора важких злочинів. Хочу одразу заявити, що я не планую вчиняти самогубство, бо погрози такого характеру мені надходили», — запевнив режисер, виступаючи у Лефортівському суді.

На жаль, нині є інформація, що затриманих разом з Олегом у Сімферополі колег по нещастю  тортурами змусили свідчити проти нього. Приміром історика Олексія Чернія, якого  примусово «лікували»  у психіатричній лікарні ім. Сербського. 

Публічності у цій справі годі чекати, оскільки, за словами  українських активістів, російські адвокати Олега Сенцова, Олексія Чернія  та ще двох фігурантів «справи Сенцова» — фотографа і юриста Геннадія Афанасьєва та активіста Олександра Кольченка, якому намагаються нав’язати російське громадянство,  дали підписку про нерозголошення таємниці слідства. А це не дає змоги висвітлювати доказову базу і робити публічні обговорення — бодай такі, як у справі Савченко.

Визнати неправоту бракує духу

Незабаром виповниться рік, як  у  кремлівських  катівнях  перебуває  бранець — один із лідерів Української національної асамблеї (УНА) Микола Карпюк. «Ще у березні, перед з’їздом УНА-УНСО, під час спланованої спецоперації ФСБ Миколу викрали та вивезли у Росію, — зазначав у жовтні лідер УНСО Костянтин Вінницький у розмові з журналістами. — Відтоді ми достеменно нічого не знаємо про долю Миколи Карпюка. За різними даними, його утримували спершу в московській «Матроській тишині», згодом етапували до Владикавказа. Поступу в справі не бачимо. І, незважаючи на свої обіцянки, українські політики так і не можуть домогтися звільнення полонених Російською Федерацією громадян України».

За словами одного з адвокатів Надії Савченко, Марка Фейгіна, викраденого російськими спецслужбами Миколу Карпюка адвокати так і не змогли відшукати, хоча російська влада запевняє, що він живий.  «У цій справі щоразу на кожну процесуальну дію наймали нового адвоката. Я розмовляв з двома його захисниками, але це було в березні і травні. У червні ми намагалися його знайти, їздили в Єсентуки, та  нас до справи не підпустили під приводом, що він начебто від нас відмовився. Однак  його заяви про відмову не було. Українське зовнішньополітичне відомство наполягає на зустрічі з ним, але ні консулу, ані дружині такої можливості не давали, — заявив Марк Фейгін в ефірі Еспресо ТV.

Микола Карпюк, Надія Савченко та Олег Сенцов, за даними СБУ, значаться у списках громадян України, яких повинні повернути як таких, кого викрали або незаконно утримували чи переслідували.

Та виконувати обіцянки Кремль не поспішає. Попри формальне перемир’я та домовленості про обмін полоненими, у російських СІЗО досі перебувають українці,  затримані з політичних причин. Надія Савченко, Олег Сенцов,  Микола Карпюк, Олексій Черній лише найвідоміші з них. Однак імперські амбіції заважають чинній  російській владі виявити милосердя і здоровий глузд там, де, здавалося б,  по-іншому не можна…

Путіна попросили не ганьбити Росію смертю Савченко

Російський письменник і дисидент Володимир Войнович звернувся до президента РФ Володимира Путіна із закликом звільнити українку Надію Савченко з ув’язнення, аби не ганьбити Росію. Про це йдеться у відкритому листі Путіну, опублікованому на сайті «Открытая Россия». Вміщуємо  його мовою оригіналу.

Открытое письмо Владимира Войновича президенту России

Господин Президент!

Если молодая украинская героиня Надежда Савченко умрет в российской тюрьме от голода, это, может быть, никак не оскорбит чувства вашего электората. Но вам следует подумать о том, какое впечатление это произведет на мировое общественное мнение. Вполне возможно и легко предсказуемо, что оно отреагирует на это даже острее, чем на присоединение Крыма и войну в Донбассе. Люди так устроены, что иногда смерть одного человека потрясает их больше, чем гибель сотен на поле боя. Отношение к вам за пределами нашей страны и сейчас незавидное, но после смерти Савченко вам лучше будет не появляться в столицах западных государств. Толпы людей будут встречать вас оскорбительными выкриками и швырянием в вас чем-нибудь дурно пахнущим. А имя Савченко станет нарицательным. О ней будут слагать легенды, писать книги, снимать фильмы и называть ее именем улицы и площади.

Пожалуйста, не позорьте лишний раз себя и Россию и не допустите гибели этой отважной женщины.

Судя по вздорности обвинений, которые ей предъявлены, она должна быть просто освобождена.

Владимир Войнович,

Москва, 25.02.15