Серед робіт відомого українського скульптора  Івана Кавалерідзе чи не найдосконаліший проект пам’ятника  Т. Шевченкові для Дубна. Втім, про нього мало відомо навіть у колі фахівців. Бо коток радянської дійсності  прочовгав по ньому, як і по долі самого митця.

Іван КАВАЛЕРІДЗЕОднак роки української незалежності та наявні у Літературному музеї Уласа Самчука в Рівному матеріали дають змогу воскресити істину.

...То було влітку 1941-го. У скверику навпроти мальовничого Дубенського замку стояло троє чоловіків: один старший і двоє молодших. Молодші говорили про те, як було б доладно, якби на цьому високому місці стояв пам’ятник Тарасові Шевченку. Один із молодших запально мовив: «Погляньте, Іване Петровичу, який звідси відкривається краєвид! Це ж якраз тут, певно, і зупинявся Тарас, як мандрував нашою Волинню!»

Старший усміхнувся: «Здається, переконали. Раз Гоголь подарував дубенцям вигаданого Тараса Бульбу, то я спробую подарувати ще й справжнього Тараса Шевченка».

Було це так чи  по-іншому, але таки було. Бо Іван Кавалерідзе пообіцяв молодим керівникам Дубенської округи створити для міста над Іквою пам’ятник Кобзареві.

Як саме видатний скульптор і кінорежисер Іван Петрович Кавалерідзе прибився до Дубна в те перше воєнне літо, оповідає письменник Улас Самчук: «Частина фільмової групи Кавалерідзе, яка в Карпатах робила фільм «Пісня про Довбуша», тікала від війни до Києва, під Дубном біля села Птичого була перейнята німцями, зазнала багато пригод».  Його доповнює Ростислав Синько, засновник і багаторічний директор музею-майстерні І. Кавалерідзе в Києві: «На шляху кіногрупи до Києва древнє Дубно стало тим містом, де біженців зустріли приязно та гостинно. Адже очільниками новоствореної Дубенської округи були недавні випускники Варшавського університету, люди «великого культурного зацікавлення».

Відтоді й загніздився в голові І. Кавалерідзе задум створити пам’ятник Тарасові Шевченку для Дубна».

Голова окружної управи Олексій Сацюк і окружний шкільний інспектор Авенір Коломиєць принагідно нагадували скульпторові про його обіцянку. У кінці листопада 1941 року вони навіть їздили до Івана Петровича в Київ.

На той час Кавалерідзе був уже широкознаним скульптором. Ще в 1912 році його проект пам’ятника Шевченкові в Києві одержав заохочувальну премію. «То була знакова заявка про причетність до вічної теми, яка стала провідною у творчості скульптора» .  Потім були його пам’ятники Т. Шевченкові в Ромнах та   Сумах. У 1926 році Кавалерідзе створив проект «Могила Т. Г. Шевченка в Каневі». У творчих колах його називали незаперечним шедевром. Однак у Каневі місця йому не знайшлося.

Уява скульптора образ Тараса Шевченка вимальовувала власними штрихами і барвами, які протягом життя набували дедалі більшої досконалості та художньої сили. Кавалерідзе прагнув показати світові Кобзаря в усій його прометеївській величі, чого не знаходив у роботах сучасників. Характерні з цього приводу київські спомини Уласа Самчука від 29 жовтня 1941 року:

«Ми повернули в бік до скверу Шевченка, щоб глянути на його пам’ятник роботи відомого Матвія Манізера. У сквері було безлюдно, пам’ятник стояв у тумані на тлі безлистих дерев, ніби гравюра старовинних видань. Бронзова постать мандрівника, що йшов задумано з плащем під лівою рукою. Як скульптор Іван Петрович знаходив пам’ятник невдалим. Банальний задум, сокирне виконання. Однак для мене в цій постаті і в такому виконанні було багато змісту... Можливо, Іван Петрович мав рацію. Можливо, тут, перед цією будовою (Головний корпус Київського національного університету ім. Т. Шевченка. — І. Н.), ця статуя могла б виглядати трохи менше «соцреалістично», щось ближче з «духом заходу», але це гостро суперечило б з генеральним наставленням доби та її діалектики. А такого тут не могло бути».

Проект пам’ятника Т.Г. Шевченку для Дубна (1942-1943 рр.). Фото з архівів музею

 Через рік Улас Самчук, опублікувавши у часописі «Волинь» нарис «Іван Кавалерідзе», наголосив: «Його тематика та його технічні засоби мають завжди глибший, важливіший зміст і завдання. У камені, у гіпсі, воску чи фільмовій картині він бачить передовсім душу наміченого об’єкта, який під його руками має стати живою, промовляючою до серця і розуму дійсністю.

Його мініятюри з воску. Невеличкі фігурки козака-запорожця, чи Дон-Кіхота, чи проект Шевченківського пам’ятника. Кожний цей задум не має нічого спільного з прийнятим для цих понять трафаретом...

Глибина і виразність у вислові поняття Шевченко. Кавалерідзе бере Шевченка не взагалі. А в мент його піднесення, в мент найбільшого напруження його творчої істотности».                     

На жаль, реалізувалися далеко не всі ті плани й задуми. Хоч проект пам’ятника Т. Шевченкові для Дубна в Кавалерідзе був готовий на кінець 1942-го — на початку 1943 року, але то вже була пора, коли говорили переважно не музи, а гармати.

Тож навіть Уласові Самчуку перед тим, як самому втрапити до рівненської в’язниці, довелося рятувати від в’язниці дубенської Авеніра Коломийця, коли той насмілився в Дубні видати свою публіцистичну книжку «Шевченкова ера». А Олексій Сацюк, якого в червні 1941 року тільки випадково обминула розстрільна куля в камері дубенської тюрми, подався на чужину шукати прихистку вже від німців.

Із поверненням совєтів у Дубно стало не до пам’ятників: у центрі міста спорудили шибеницю для українських  повстанців. А Іван Кавалерідзе із цілком зрозумілих мотивів запропонував готовий «дубенський» проект пам’ятника Т. Шевченкові для Хрещатика в Києві. Але «влада переможців тримала митця на цупкому мотузку», тож проект опального скульптора вилетів із конкурсу.

Пригадуючи той конкурс, Ростислав Синько пізніше написав: «Але великі твори не зникають безслідно. Так чи інакше вони знаходять шлях до людських сердець. Проект як самостійний твір побував на виставках і повернувся додому чекати кращих часів».

Коли українська діаспора отримала дозвіл встановити пам’ятник Шевченкові у Вашингтоні, то в Москві враз похопилися, що пам’ятник Кобзареві має стати і в Білокам’яній. Спішно заповзялися проводити конкурс проектів. Перемогу здобула робота, яка дуже нагадувала проект Івана Кавалерідзе. Але коли розкрили конкурсні конверти, з’ясувалося, що  авторами були троє молодих скульпторів.

Отож  високо поцінований в усьому мистецькому світі проект пам’ятника Т. Шевченкові для Дубна  і досі чекає свого втілення. Як і сімдесят років тому, йому поки що не знаходиться куточка на українській землі.

 Інна НАГОРНА,
директор літературного музею Уласа Самчука
 
Інна ОМЕЛЯНЧУК,

«Урядовий кур’єр»

ДОВІДКА «УК»

Іван КАВАЛЕРІДЗЕ. Український скульптор, кінорежисер, драматург. Народився 1887 року в Сумській області, його батько — нащадок грузинського князівського роду.

У творчому доробку — пам’ятники княгині Ользі в Києві, Тарасу Шевченкові — в Ромнах, Полтаві, Сумах, Григорієві Сковороді в Лохвиці та Києві, Ярославу Мудрому.

Помер у Києві в 1978 році, похований на Байковому цвинтарі. 

ТОЧКА ЗОРУ

Чи достойні діти  великого батька

 Микола  ПЕТРУШЕНКО,
«Урядовий кур’єр»

Прикро. Обурливо. Саме такі почуття переповнювали під час засідання круглого столу «Шевченко і сучасність», організованого  Київською організацією Національної спілки письменників і столичною міськдержадміністрацією. Невеселі думки підтримав сусіда, відомий літературознавець, промовивши: «Про факти, що наводять, треба було говорити ще двадцять років тому» …

Справді, склалося враження, що проблема обговорюється не в переддень 200-річчя Великого Кобзаря, а на початку підготовки до  відзначення дати. Адже представник столичної влади Валентина Ліновицька повідомила: «Нещодавно об’їхали шевченківські об’єкти. Вжахнулися, побачивши, наскільки все занедбано. Однак все виправимо…»

Де ж раніше були? Чому не виконують указ Президента про відзначення 200-річчя Тараса Шевченка?

Та найбільша, мабуть, проблема не в занедбаності об’єктів, пов’язаних з ім’ям поета. То вже результат безвідповідальності чиновників. «Так історично складається, — зауважив на  зустрічі лауреат Шевченківської премії Петро Перебийніс, що ювілеї готують поспіхом, аби відбути. На другий день усе забувається.  Відзначення 200-річчя — не кампанія. На постать цього велета маємо глибше дивитись. Його не славити треба, а читати. А в нас до цього часу немає повного видання його творів. Коли ж і з’явиться, доступне буде небагатьом. Потрібне ж дешеве видання, щоб кожна сім’я могла його придбати».

— Ювілей, — підкреслив голова  Національної спілки письменників Віктор Баранов, — вимагає не просто відзначення, а й осмислення і ролі Тараса Григоровича, і того, що відбувається з Україною, кожним із нас. Річ не в кількості написаного про нього. Маємо замислитись: чи гідні ми продовжувачі його справи, чи  виконуємо його заповіти?

Слід визнати, що знаємо Шевченка поверхово. Цьому, зокрема, сприяє й система вивчення його творчості у школі. А головна його суть у тому, що в слові Шевченка є код незнищенності української нації. Написане ним — не художня література: у слові Кобзаря втілена його місія спасіння України. То — моральна Конституція нашого народу.

На жаль, висновок голови Національної спілки письменників невтішний: «Боюся, що рік Шевченка завершиться 10 березня»…

Справді, йде до того. І ніде правди діти, що відповідальність за це лягає й на письменників. Тривогу, яка прозвучала напередодні 200-річчя, вони мали нести в маси задовго до дати. Зброя письменника — слово. Використовували його мало і в’яло. Загалом, хоч би що сьогодні казали з нагоди ювілею, всі чудово розуміють: заповітів Кобзаря не виконуємо і будуємо суспільство не таке, про яке мріяв Тарас Шевченко.