Тележурнал такий був для радянських піонерів — «Хочу все знати». Піонерські роки минули, а звичка хотіти знати — залишилася, та ще й професією розвинулася.

Отож коли друзі повідомили, що на посади звільнених за бардак та дерибан директорів низки національних природних парків оголошено конкурс, цікавість забила фонтаном: а хто ж подався на ці відповідальні (деякі їх інакше цінують і називають хлібними) місця? Хто вибирає достойників? За якими критеріями? Ну і — головне, постмайданне: наскільки народ може бути «в курсі дєла», себто — як забезпечується публічність? Особливо мене «збадьорило» те, що серед пошукачів — двоє добре відомих і мені, і всій профільній громадськості суперзірок природоохорони. Голова громадської організації «Відродження» з Татарбунар Одеської області Ірина Вихристюк подалася на директора нацпарку «Тузловські лимани». Ірина — одна із натхненників і творців цього парку, а нині обстоює від нахабної забудови Приморську косу (це, фактично, пляж курортної зони «Лебедівка», без якого курорту — гаплик. І загалом територія — унікальна). Будувати на таких землях згідно з національним та міжнародним законодавством (Рамсарська конвенція тощо) категорично заборонено.

А на директора НПП «Нижньодністровський» іде серед інших доктор біологічних наук Іван Русєв. Іван — палкий захисник цього парку, який тільки браконьєрів тамтешніх вловив цілий взвод. А його продуктивна участь та організації кампаній проти забудов суті парку — Дністровського лиману, а його боротьба за воду для дельти лиману!

Отож надсилаю запит у Мінприроди. У чітко визначені терміни — отримую відповідь. Оперативно, молодці. А от по суті якщо подивитися — печалька…

Якщо коротко, зміст відповіді такий: долю цих (та інших подібних — себто керівників державних підприємств та установ) призначень визначають кілька чиновників, переважно кадровики, які уявлення не мають про те, чим людина буде керувати.

Далі: жодної інформації про пошукачів ніхто надавати не збирається — заступник міністра пан Настенко посилається на Закон «Про захист персональних даних».

А щодо критеріїв, то відповідь така: це визначається «Порядком проведення конкурсного відбору керівників державних суб’єктів господарювання», який затверджено постановою Кабміну від 3 вересня 2008 року. Ним же визначається те, як має забезпечуватися публічність процесу.

Ось так. Якось сумно стало…

Колега Андрій Михайлик утішає: «Олеже, не все так погано в нашому домі. Ось пункт 13 зі згаданої тобою постанови Кабміну за № 777: «Обов’язковою умовою проведення конкурсного відбору є його відкритість. Представники засобів масової інформації мають право бути присутніми на засіданнях комісії під час розкриття пакетів документів, поданих претендентами, їх розгляду та оголошення переможця». Впевнений, що поважна комісія не дозволить собі не допустити на своє засідання представників ЗМІ, зокрема представника не менш шанованої газети, якою є «Урядовий кур’єр».

Так то воно так, але як бути громадським активістам? А журналістам з регіонів — у Київ щоразу їхати? Ні, щоб конкурс насправді був прозорим, розмістіть цю інформацію на сайті відомства! Ми маємо знати прізвища кандидатів (хіба це таємна інформація?) і, як мінімум, їхню освіту та досвід роботи. Щоб потім знову не розгрібати проблеми після цих котів у мішку і не проводити новий тур люстрації (ми, правда, ще й першого не провели, але вірю — він буде).

Отож — висновок: законодавство в цій частині відстале геть, постмайданній реальності не відповідає. Його треба коригувати у бік відкритості. Зокрема — згадану постанову. Має там бути щось на кшталт: «подання документів на конкурс є згодою на оприлюднення персональних даних». І все — розміщуй собі, розказуй, не переживай, одне слово, щодо цих бундючних «персональних даних».

Отож чекаємо на відповідну постанову Кабінету Міністрів. Війна війною, а наближати владу до людей — завжди час.