Із першого дня повномасштабного вторгнення росії в Україну голова відділення Національного олімпійського комітету в Черкаській області, почесний президент Федерації триатлону України Андрій Більда став на захист рідної землі. Це вже його другий похід до ЗСУ від 2014 року.
Андрія Більду знаю вже багато років. У Черкасах й усій Україні багато людей поважають його за активність, невтомну роботу на благо молоді, допомогу спортивним школам. У листопаді 2020 року Андрія БІЛЬДУ обрали Почесним президентом Федерації триатлону України. Звітно-виборча конференція федерації відбулася в Києві. У заході взяли участь члени президії, делегати від обласних осередків, почесні гості із профільного міністерства та НОК. Таке рішення всі учасники підтримали одностайно. Загалом у цьому виді спорту він уже понад 30 років.
— Рішення одягнути піксель прийняв ще 2015 року. Саме тоді мене мобілізували, я склав військову присягу і став частиною Сил оборони України.
Після повернення до мирного життя війна для мене не припинялася. Адже були всі ознаки того, що незабаром буде велика війна. До неї я свідомо готувався. А коли настало 24 лютого, то взяв зброю, спорядження, обійняв дружину і того самого дня став до лав територіальної оборони.
Березень і частину квітня 2022 року ми перебували на Черкащині: патрулювання, караули і, звісно, безперервна бойова підготовка. У середині квітня у складі зведеного підрозділу ми потрапили на Луганщину. Там одразу стало зрозуміло, що нинішня війна дуже відрізняється від АТО 2015—2016 років. Артилерія, авіація, дрони, які спостерігають за тобою цілодобово. Тепер про це знають і говорять усі. Уже напрацьовано методи протидії та виживання. А тоді все було новим, незвичним і нестерпним. Перевага росіян в артилерії, за офіційними даними, тоді була 10 до 1. А в реаліях відчувалося так: нас криють з ранку до ночі, а в той бік — один залп за пів дня.
— Де і що саме було найскладніше? Знаю, що ведете відеощоденник. Що спонукало до цього?
— Два місяці ми відступали від Попасної до Лисичанська. Дуже важко фізично, а ще більше — психологічно. Коли після бойового чергування відходиш із позицій, а на них уже не повертаєшся, бо там ворог.
Мені дуже пощастило з підрозділом. Нас було 24: розвідники, мінометники, стрільці, кулеметники, аеророзвідники, снайпери, водії. Усі як одна родина. Через певний час кожен з нас став спеціалістом широкого профілю. Настане час, розкажу, як було. Тепер іще зарано.
Відео- і фотощоденники почав вести приблизно через місяць після перебування на бойових позиціях. До того дотримувався жорсткої заборони на такі речі. Але після певних подій прийшло розуміння, що такі фото і відео можуть бути єдиним спогадом про мене для дітей та онуків.
Виходив на бойову роботу із трьома гранатами в РПС, остання з яких — для себе. У спортсменів є такий вислів: коли закінчується мотивація, на її місце приходить дисципліна. Уміння долати біль, утому, холод і страх — усе це мені дав спорт. І ще спорт привчив працювати в команді. Це коли ти вже не можеш, але терпиш, бо поряд побратими, яких не можна підвести. Ціна помилки у спорті — втрата медалі. Ціна помилки на війні — людське здоров’я і життя.
— Почалась осінь, попереду холоди. Що це означає для військових, як впливає зокрема на побут та воєнні дії?
— Зима-весна-літо-осінь… Пори року для військових змінюються так само, як і для цивільних. Різниця, мабуть, лише в тому, що в наметі вночі вже відчувається прохолода, коли над ранок +9. І тільки глибше залазиш у спальник. Вересень цього року теплий, на відміну від квітня — травня 2022-го. А наступати, бити ворога в будь-яку пору, в будь-яку погоду будемо нещадно.
Про цивільне життя після війни планів поки що не будую. Зараз горизонт планування дуже короткий. Армія привчає ні до кого і ні до чого не прив’язуватися. У будь-який момент можна втратити все. Тільки облаштувалися, пригрілися, звикли до обставин — і незабаром починай усе спочатку… Зараз у мене короткий перепочинок. Перебуваю в навчальному центрі, опановую новий військовий фах.
— Що б ви побажали військовим напередодні Дня захисника?
— Перед виїздом на схід я мав розмову з капеланом нашої бригади отцем Володимиром. Його слова тоді дуже глибоко увійшли в моє серце і гріють душу дотепер. Я питав у нього про відповідальність перед Господом за вбивства, які доводиться скоювати на війні. А він тоді сказав, що Господь благословляє Захисників! Ми не вбиваємо! Ми захищаємо свою землю, свій народ, жінок і дітей. А Захисником є і воїн, і кухар, і снайпер, і волонтер, і бойовий медик, і артилерист, і водій, і кулеметник. Усі однаково благословенні на захист Батьківщини. Ці слова багатьом переказую. Мене вони надихають. Сподіваюся, що можу передати частину свого натхнення іншим бійцям. А напередодні свята всім: і військовим, і тим, хто тільки перебуває на шляху до війська (а воюватимемо всі) — побажаю твердості духу, душевного спокою, впевненості у своїх силах. А всім нам, українцям, — Перемоги!
Роман КИРЕЙ,
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+