«Думали, що ми вже на дні, але знизу знову хтось постукав». Цей відомий саркастичний вислів став настільки популярним на потойбічному Донбасі (так ще називають тимчасово окуповані території за лінією розмежування), що вживається тут майже із періодичністю щоденного банального привітання. Не дадуть збрехати жителі самопроголошених «республік», яких ошелешують своєю кипучою діяльністю їхні «вожді». Причому активність самозванців-лідерів найпомітніша у самозбагаченні стахановськими темпами та потворному самозвеличенні, що суперечить здоровому глузду.

Приміром, недавно черговими своїми лаврами шокував земляків, які у більшості ледве зводять кінці з кінцями, «верховний головнокомандувач збройних сил ДНР» Олександр Захарченко. Так, той самий, який багато разів обіцяв захопити українські Маріуполь, Слов’янськ, Краматорськ, Київ, а потім про всяк випадок ще й Велику Британію.

Мабуть, не варто зайвий раз називати одне з найбільших і найвеличніших за останні понад півстоліття досягнень самопроголошеної «ДНР», точніше, їхніх кураторів з Кремля, яким вони най­дужче пишаються. Втім, нагадаю, як хто забув, це перемога у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років. Принаймні, в цьому невтомно переконують вони самі, цинічно спекулюючи на темі героїзму наших дідів і прадідів, приписуючи згадані доблесть і звитягу мало не собі особисто. Ось і цього року в Донецьку завчасно почали готуватися до травневого Дня Перемоги. А серед запланованих заходів є й написання місцевими школярами тематичних творів про георгіївську стрічку та «героїв, які символізували перемогу російського народу в різні періоди історії». Аби діти краще знали, про кого писати, тутешні «історики» підготували для них кольоровий буклет із портретами і лаконічними довідками про трьох персон. На сторінці «Вітчизняна війна» тут фігурує перший повний кавалер ордена Святого Георгія головнокомандувач російської армії під час війни 1812 року Михайло Кутузов. Далі в розділі «Велика Вітчизняна війна» названо «маршала Перемоги» і чотириразового Героя Радянського Союзу полководця Георгія Жукова. І нарешті із підписом «Народна війна» (?) пишається… «Глава ДНР, Верховний Головнокомандувач, Герой ДНР Олександр Захарченко».

Погодьтеся, ставити в один ряд відомих історичних постатей і примітивного самозванця й очевидного самодура — це навіть не блюзнірство, а, даруйте, свиняче свинство стосовно історії, яку тепер, висолопивши язики, переписують «історики» на тимчасово окупованій території Донбасу. Причому отой «Герой ДНР», «примазавшись» до історичних осіб, дуже «наслідив» своєю мармизою в цьому буклеті й скомпрометував саме російську минувшину. Тому нині найбільше цікавить, як відреагують на «весняне загострення» і черговий сплеск манії величі донецького «полководця» російські «куратори»? Бо й раніше навіть особи з керівних структур «республіки» пригнічено зізнавалися: мовляв, бовдуруватий «Захар» своїм тупим марнославством та іншими «косяками» вже добряче «дістав» людей «з Ростова і далі…»

Вражає й визначення сепаратистами подій, які ось уже три роки тероризують Донбас і всю Україну: «народна війна». Бо насправді йдеться про цинічну й жорстоку антинародну війну, на якій різко піднявся недавній продавець несвіжих курячих стегенець, а нині сліпий виконавець директив російських «кураторів». Особисті результати цього безумства відомі: «Захар» тепер обвішаний з ніг до голови, як Рябко реп’яхами, лампасами і погонами полковника, «Зіркою Героя ДНР», «георгіївськими хрестами» та іншими відзнаками, які не мають жодного легітимного статусу і ваги. А що отримав народ «республіки», за який він буцімто продовжує вести підлу війну? Понад 10 тисяч загиблих і 30 тисяч поранених, мільйони вимушених переселенців і мільйони зруйнованих родин і доль, вщент зруйнований нещодавно збудований сучасний донецький аеропорт, пошкоджені й затоплені шахти, закриті й порізані на метал заводи, з яких усе цінне обладнання вивезли до РФ, комендантську годину і сваволю садистів у підвалах «органів безпеки», безробіття, куці зарплати і високі ціни в магазинах, безнадію, розпач і хвилю самогубств у донецькій рес.., точніше, резервації.

І все це жахіття відбувається на тлі «героїв», які бісяться з жиру і он вже приміряють себе до історичних персон. А оті двоє згаданих у буклеті реальних полководців, навіть не будучи ангелами за життя, нині, мабуть, у домовинах перевертаються від такого принизливого для них сусідства.

Недоумкуватий швець Герострат, який у 365 році до н.е. спалив храм Артеміди, навіть не приховував: він вчинив це, щоб хоч якось залишитися у пам’яті нащадків. Гідним кавалером поки що неіснуючого ордена «Геростратової слави» — символу вічної ганьби, презирства, зневаги, ненависті став, «вляпавшись» у сучасну історію і донецький «герой». Його ім’я вже зараз згадують із прокляттям люди по обидва боки лінії розмежування на Донбасі, і схоже, це надовго.

І повертаючись до аналогій з історії. Підпалений отим бовдуром храм Артеміди потім відбудували, і споруда увійшла до переліку семи чудес світу. Так у майбутньому має бути і з Донбасом, до руйнування якого російською зброєю має прямий стосунок і «герой народної війни» Захарченко, який, звісно, не від великого розуму поставив себе на один щабель з відомими історичними персонами. Хоч у компанії з Геростратом він дуже доречний.