«Коли настане день, Закінчиться війна…» — разом з Вакарчуком думаємо-співаємо нині всі ми. Але наступний рядок цієї пісні — «Там загубив себе…» Бо ще будемо мати справу з відлунням того, що переживаємо сьогодні. Наслідки посттравматичних стресових розладів серед вимушених переселенців та воїнів АТО можуть датися взнаки й через кілька років, розповів читачам «УК», що дзвонили на «пряму лінію» нашої газети, професор медико-психологічного факультету Національного медичного університету імені О. О. Богомольця Олег ЧАБАН.

З цим уже зіткнулися країни, що пройшли через війну, зокрема США після В’єтнаму, коли наслідком посттравматичних стресових розладів стало зростання рівня алкоголізму та наркоманії. Водночас є й досвід Ізраїлю — країни, що весь час перебуває в стані війни, але за низкою показників є успішною державою. Мінімізувати наслідки психотравми реально, переконує наш співрозмовник.

Доктор медичних наук Олег ЧАБАН

— Олеже Созонтовичу, розкажіть, будь ласка, які проблеми психологічного характеру трапляються нині серед вимушених переселенців найчастіше.

— Одна з найбільших — те, що люди відірвалися від свого коріння, зіткнулися з матеріальними проблемами й соціальною депривацією, тобто опинилися в ситуації відсутності друзів, нових контактів, роботи. Все це настільки переплітається, що проявляється зокрема й на психологічному, а іноді навіть на психопатологічному рівні. Вразливішими за дорослих у цій ситуації є діти та підлітки, бо вони ще не мають життєвого досвіду й психологічного захисту. Загалом посттравматичні стресові розлади серед вимушених переселенців та тих, хто воював на сході, тільки починаються, бо вони виникають через кілька місяців, а то й років після дії психотравми.

Треба розділяти психологічні проблеми, з якими стикаються вимушені переселенці. По-перше, людина може перебувати в стані депривації (коли бракує соціалізації), їй ні з ким розмовляти. Як правило, ці люди висять на телефоні, спілкуються з тими, хто залишився в рідному місті чи селі, вони постійно підживлюються якоюсь інформацією. По-друге, вони нічим не зайняті. Вдома вони були в певних рамках: скажімо, о дев’ятій ранку йшли на роботу, потім зустрічалися з друзями чи поверталися додому. А нині їхній спосіб життя вщент зруйнований. По-третє, існують суто ментальні бар’єри: все-таки людина зі сходу країни інша, ніж із заходу. І річ зовсім не у мовних проблемах, вони якраз відіграють невелику роль.

Проблема в культуральних аспектах. Звикання людей до абсолютно іншого способу життя — це внутрішній конфлікт. Добре, якщо вона адаптується за рахунок того, що відразу вийшла на роботу, отже, зайнята, діти прилаштовані, людина починає обростати друзями, притирається до нового життя, тобто все добре. Але ж у більшості вимушених переселенців ситуація значно складніша, бо вони живуть або в санаторіях, або у своїх родичів і ніде не працюють. Тому інтеграція в нове суспільство для них — проблема.

— Валентина, Черкаська область:

— Добрий день! У нас живуть родичі з Луганської області: чоловік, жінка й дитина. Дуже важко згадують те, що довелося пережити, як будинок зруйнували… Ходять до психолога, але до нормального життя, мені здається, повертаються дуже повільно. Щодня телефонують родичам, які лишилися вдома, потім переповідають ті жахи… Ми можемо допомогти їм швидше адаптуватися? Можливо, порадами чи розмовами?

— Звичайно, можете. Наприклад, за вечерею не тільки розпитуйте: «Ну, що там, у Луганську?», а цікавтеся передовсім, що вони далі робитимуть. Не будуть же дорослі люди з дитиною нескінченно сидіти в квартирі? Вони повинні йти і шукати роботу. Я вважаю, мають бути запроваджені соціальні програми, за якими такі люди знаходитимуть, де працюватимуть. Інша річ, і тут потрібна допомога психолога, коли людина не хоче виходити на роботу, ставлячи психологічний бар’єр. Тоді це вже робота фахівця — підвищувати рівень упевненості, брати відповідальність за подальше життя на себе, а не чекати невідомо чого, а головне — змінювати мотивацію.

— На що потрібно мотивувати?

— На життя. Воно не закінчується тим, що підірвали будинок і людям довелося переїхали в іншу область чи навіть країну. Сталася катастрофа, але вона вже в минулому, її вже немає. Конкретно для цієї людини. Зараз. Тут. Або ми живемо минулим і на кожному кроці розповідаємо, які бідні й нещасні, або ми працюємо на майбутнє, бо треба, наприклад, дитину піднімати. Оце і є мотивація на життя — дитина. Можна мотивувати через рух: поганий настрій — іди гуляти. Рух змушує працювати психіку інакше. Якщо людина сходить у кінотеатр чи зробить фіззарядку в парку, повірте: настрій зміниться. Зрештою, мотивація на життя — це саме життя, усвідомлення, що ти живий і чуєш, бачиш, рухаєшся, щось відчуваєш і чомусь радієш. Тільки не вірте, що ніколи немає чому порадуватися.

Щоб реально допомогти вимушеним переселенцям, їх треба зайняти якоюсь справою, тобто «включити у життя». Фото Oлександра ЛЕПЕТУХИ

— Олена Іванівна, м. Вінниця:

— Я соціальний працівник, довелося зіткнутися з такою ситуацією: пропонуєш вимушеним переселенцям роботу, а вони відмовляються, мовляв, зарплата не влаштовує, хочу більшу і взагалі — всі нам винні... І здається, їх ця позиція абсолютно влаштовує. Як із цим бути?

— Так, позиція жертви зручна. Це так звана регресивна форма захисту. Регрес — це спадання вниз, аж до рівня немовляти, щось на кшталт: навіть і говорити не хочу, а вручаю своє малесеньке тіло і тільки попискую, а ви мене годуйте, обігрівайте тощо. На цьому побудована зокрема й образа, власні комплекси, нереалізованість тощо. Таке трапляється з кожним. Але ще раз наголошую: з такими людьми потрібно працювати. Звертаючись до дорослого, сказати: не хочете — це ваша справа, ви несете відповідальність за своє рішення. Але врахуйте: ви відповідаєте не лише за себе, біля вас пищить реальна дитина. Щодо позиції на кшталт «не хочу», «ви мені всі винні», «це ви все це влаштували» — та нічого подібного. Це проблема всієї країни, ми всі в однаковій ситуації. І точно такі стресові й посттравматичні розлади виникають не лише в переселенців, а й у тих, хто переживає за своїх дітей, перебуваючи в безпечній ситуації. Це передовсім через мас-медіа, котрі просто нещадно вимивають мізки.

— Ви сказали на початку розмови, що ми лише починаємо мати справу з посттравматичними розладами. Чому та які наслідки це матиме?

— Гадаю, за кілька років в Україні буде значне збільшення випадків хронічного алкоголізму, спричиненого саме посттравматичними стресовими переживаннями. Також можливе зростання рівня наркоманії, соціально неприйнятної поведінки, наприклад хуліганства. Річ у тім, що в ситуації війни людина розділяє весь світ на чорне і біле, на «наших» і «чужих». Людина, повернувшись із зони бойових дій до мирного життя, переносить у нього саме таку модель: люди або чорні, або білі. А в реальному житті вони можуть бути, умовно кажучи, сірими, в смужечку чи крапочку.

Крім цього психологічного розподілу, люди повертаються з війни із загостреним почуттям справедливості. Завважте, що вони зробили ще один крок, перетнувши дуже важкий психологічний бар’єр — убивство. Стріляти зі зброї в ім’я держави, в її спасіння та відстоювання її інтересів — це вчинок. Але водночас ми нині ігноруємо факт, що така людина, перейшовши психологічний бар’єр щодо вбивства, справді може вбити.

Тому, на жаль, проблема посттравматичних стресових розладів, з якою зіткнулися та описали американці після війни у В’єтнамі, згодом стане актуальною й у нас. Бо нині ці люди, як би це не звучало цинічно, при справі, а от коли настане вакуум, який називається «мир»… У 90% американських вояків, що поверталися з війни героями і яких віддано чекали дружини, зруйнувалося родинне життя, зріс рівень наркоманії, а більше половини з них потрапили до в’язниць. Пішов, наприклад, до бару — і раптом набив там комусь пику. Хто класифікуватиме це як наслідок стресового розладу? Розглядають як хуліганство на тлі зловживання алкоголем. Так позначається на благополучних людях посттравматичний стресовий розлад.

— З ваших слів випливає, що такої ситуації не уникнути. Як можна принаймні зменшити наслідки?

— Перше — усвідомити її. От ми з вами про це говоримо, доносимо інформацію. Можливо, хтось у районних чи обласних лікарнях уже задумається, що потрібна нещодавно ще досить ефемерна для багатьох робота медичного психолога. Повертаються поранені, потрапляючи до госпіталю чи санаторію. Хто ними там опікується? Терапевт, ортопед-травматолог, хірург. А з його душею працює? Якщо люди над цим почнуть задумуватися, можливо, розвиватимуться соціальні служби, створюватимуть програми психологічної підтримки. Інститути, й наш зокрема, пишуть методичні рекомендації, як працювати з такими людьми. Нині їх видають дедалі більше, наші роздаємо безкоштовно.

Більшість вважає, що якість життя та здоров’я наших пацієнтів — це, умовно кажучи, нормалізувати швидкість осідання еритроцитів і здолати больовий синдром. Добре, нормалізували. А хто пацієнта запитує, чи він щасливий від того? Часто — ні, бо на війні вбили товариша, йому самому нікуди повертатися й так далі… Вплинути на якість життя — це робота психологів. І їх має бути значно більше. Їх треба готувати, навчити, як із цим працювати. Бо робота з такими людьми не така проста, як здається. От, скажімо, багато волонтерів, педагогічних психологів з ентузіазмом кинулися допомагати тим, хто був на війні. І знаєте, що сталося? Нині я проводжу психотерапевтичну роботу з групою психологів, бо вони самі отримали психологічну травму, намагаючись допомогти. Вони не були готові до такої специфіки.

Загалом весь волонтерський рух побудований на емоціях і на альтруїзмі. Люди кидаються допомагати, готові їхати — і вигорають психологічно. Є закон: людина найбільш ефективна тоді, коли перебуває в нейтральному стані або в стані середнього збудження, але не надмірного. Тому професіоналізм це все-таки абстиненція (нейтральність). Повністю включатись у проблему не можна: вигориш, і тобі самому потрібен буде психотерапевт.

Як допомогти людям, що були в АТО, й вимушеним переселенцям? Так, як я вже казав на початку нашої розмови: вони повинні бути зайняті якоюсь справою, виконувати щодня повсякденні обов’язки. Тобто продовжувати звичне життя. Найкраща психологічна дія — це не робота з психологом, а це коли люди самі мотивовані на життя. Тому їх потрібно елементарно зайняти чим завгодно, але корисним. Ви знаєте, що об’єднало німецьку націю, яку після Другої світової війні було викинуто на задвірки і яка була в руїнах? Будівництво доріг. Це досить символічно: дороги з’єднують, і вони почали будувати те, що з’єднує. До того ж німці почали будувати те, що було потрібно їхній економіці.

Треба створити загальну для всієї держави програму (мені так і хочеться сказати: будівництво доріг, тому що їх у нас немає), до якої негайно залучать цих людей. Нехай ті ж вимушені переселенці щось будують чи роблять якийсь соціальний внесок у суспільство. Тому що людині притаманно творити, робити, а не сидіти на місці. Якщо вона відгороджується від роботи, то це вже психологічна або навіть психічна проблема. Але це може з’ясувати лише фахівець.

— Лариса ЛУКАЩУК, м. Тернопіль:

— Мене цікавить от що. Якось у новинах побачила сюжет про бійців АТО, які отримали психотравму, а психолог прокоментував, що посттравматичний синдром невиліковний. Чи правда це? Чи етично про таке говорити?

— Я не чув цього коментаря, а тому можу лише довіритися вашим словам і сказати: посттравматичний синдром, як й інші психічні розлади, лікується. Інше питання — потрібно вчасно їх виявити. Можливо, психолог, який давав коментар, або не довів свою думку до кінця, або його мову обрізали. Посттравматичний синдром — це психічний розлад, який проявляється тривогою, переживанням, прокрученням флешбеків, безсонням, депресією тощо. Якщо його не лікувати, згодом він може перейти у якийсь поведінковий розлад. Наприклад, людина може стати злою, агресивною, незадоволеною, цинічною і проявлятиме це вже на рівні соціуму, а не в лікарні.

Тому я й наголошую, що посттравматичний синдром може перейти в соціум і проявлятися яскраво вираженою кримінальною поведінкою. Якщо це захворювання не виявити, то проблеми у людини справді можуть тривати дуже й дуже довго. Але ще раз наголошу: психічні розлади, в тому числі пов’язані зі стресом, лікуються.

— Валентин ТИМОШЕНКО,  м. Бровари:

— Хочу поцікавитися вашою думкою от з якого приводу. Наприклад в Ізраїлі війна триває роками. І водночас це країна з добре розвиненою медициною та іншими галузями. Як їм це вдається? Як люди можуть одночасно воювати, тобто переживати постійно стрес, і розвивати країну?

— Хороше запитання. Яким чином долається цей дисонанс: водночас бути соціально та матеріально благополучною державою та перебувати в стані війни? Завдяки моральній компенсації (сюди входить багато чинників, зокрема й риторичні запитання: «За що воювали?», «За що загинув мій син?»). Скажімо, поки чийсь син воює,  голова сільради в цей час замість того, щоб продавати якусь земельну ділянку і половину грошей покласти собі до кишені, будує дорогу на тій вулиці, де стоїть хата батьків того хлопця. Ось вам дуже конкретний, реальний приклад. Ентузіазм мине, бо це емоції… Але якщо є високі соціальні гарантії, так як це працює в Ізраїлі, то ймовірність, що у людини розвинуться якісь психічні розлади чи посттравматичні стресові розлади, значно менша. Бо хлопці повертаються з війни, але вони відразу прилаштовані, є робота, куди вони повертаються й де їх шанують, їм є куди розвиватися, де відпочивати. Вони знають, що буде з їхніми дітьми. Про який алкоголізм у такому разі можна говорити? Тому чим вища соціальна компенсація, тим буде нижчою ймовірність психічних розладів.

— Марина, м. Київ:

— У нас живе сестра з чотирирічною дитиною, які переїхали з Донбасу. Відтоді, як поїхали з дому, мала дуже погано спить. Мабуть, це все-таки спричинено стресом? Як можна допомогти?

— Діти — це особливо вразливий контингент. Я радив би батькам передовсім звертати увагу на вік: чим він менший, тим примітивнішою є реакція дитини. Наприклад, вона не скаржиться, але проявляє стрес тим, що, приміром, не спить уночі. Доросліша дитина може сказати, що вона не спить, але менша мовчатиме. Тобто якщо у дитини дошкільного віку з’явилося безсоння, вона здригається, боїться кудись виходити самостійно, їй важко адаптуватися в колективі, то, швидше за все, вже виникли психологічні проблеми. У старшої дитини ці процеси вербалізовані, вона може це проговорити або продемонструвати, що в неї тривога, пригніченість, невпевненість, страхи. Тому робота з дітьми різного віку різниться. Дитині дошкільного віку не треба докладно пояснювати, що слід бути спокійною, треба це забезпечити. Інтелект у такому віці ще не розвинутий, дитя живе абстрактними поняттями. Для нього немає війни, але є сильний звук, страх розбитого скла, коли воно повинно бути цілим. Вся робота з дітьми починається з дорослих. Якщо доросла людина  випромінює спокій і постає перед дитиною врівноваженою й стабільною, дитина відтворює цей стан. Вона зчитує інформацію з обличчя — не зі слів, а з інтонації голосу.

У дитячому садочку в ідеалі має бути психолог. Але передовсім у такому колективі біля дітей мусить завжди бути дорослий. Як курчата шукають квочку, так і діти шукають дорослий об’єкт, значно більший за них. Діти не повинні залишатися зі своєю тривогою наодинці, без дорослих. І ще раз наголошую: дорослі мають бути стабільними, усміхненими, життєрадісними, активними. Такою своєю поведінкою вони врівноважують стан дітей. Наступне: інформація до дітей повинна доходити через дорослих людей, в реальній ситуації, а не через телевізор. Чим доросліша дитина та вищий інтелектуальний рівень, тим більше треба пояснювати, проговорювати. Але знов-таки інформацію подавати спрощено, не деталізувати. Діти не можуть опрацювати деталі, поняття «правильно» і «неправильно». Для них важливо, що війни не буде, тому що є потужна держава, за яку гарантом виступив увесь світ, надають величезні кошти на військо тощо… Що вищий інтелектуальний рівень, то більше треба працювати вже як з дорослою людиною.

— Нині й серед тих людей, яким не довелося залишати свої домівки, немало стресових розладів через те, що відбувається в країні. Порадьте, що робити, аби й голову в пісок від реальності не ховати, і водночас залишитися при здоровому глузді.

— Перше, що я весь час повторюю й особливо наголошую: не дивіться телевізор, особливо новини. Нині дедалі більше бачу людей, залежних від новин. Цього раніше ніколи не було. Я спостерігав десятки інших адикцій (залежностей): усім знайому хімічну (наркоманія), інтернет-адикцію (ноу-хау ХХ століття). Нині інтернет-адикція має нову форму: залежність від новин. Коли люди заходять на улюблену стартову сторінку, переглядають стрічку новин, переходять на іншу сторінку, але через 10—15 секунд повертаються до стрічки тих самих новин. Це постійний процес, бажання повертатися знову до новин створює враження, що людина постійно чогось очікує. І вона таки очікує. Це демонструє рівень її соціальної тривоги.

Тому не дивіться новин, бо рівень соціальної тривоги різко зросте. Це не означає, що треба зануритися в розважальні програми, бо тоді виникне дефіцит інформації, а в такому разі починають з’являтися фантазії. Це, до речі, стосується й дітей: вони схильні дофантазовувати, домальовувати в уяві всілякі нещастя й катастрофи, якщо дорослі не дають їм простої зрозумілої інформації. Не занурюватися в суто розважальні програми треба ось іще чому. В ситуації, коли довкола щось відбувається, а ви весь час перебуваєте в стані хихотіння, то має місце когнітивний дисонанс: тривога так само зросте.

Друге: спілкуйтесь з людьми. Людина — істота соціальна, вона отримує основну інформацію не лише через словесне спілкування, комунікації, а й через безсловесні сигнали, тому що наше обличчя, наші жести для кожного з нас більш значимі. Тому виходьте до людей. Це зовсім не означає, що треба шукати психотерапевтичну групу для спілкування. Йдіть у кафе, в магазини, де є люди, вони ходять, не бігають і не метушаться, там немає зброї, люди купують мирні товари. Серед людей треба проводити максимальну кількість часу.

Третє: поверніть своє життя у звичайний ритм. Це передбачає одночасно й фізичну активність. Я завжди пояснюю своїм пацієнтам, що думку думкою вигнати не можна. Не можна сказати: «Не думай про це». Якщо так вчинити, то людина саме про це й почне думати. Тому просто заборонити або казати: «Переключіться, думайте про щось інше» — це повне безглуздя. Думку можна вигнати лише дією, рухом. Жінки це добре знають. Коли вони перебувають у стресовому стані через події в сім’ї (для жінки більш значимий сімейний стрес, ніж робочий), вони автоматично починають щось робити: перемивати посуд, перекладати білизну. Жінка влаштовує дію на противагу своїм думкам, щоб не залишатися з ними наодинці.

Отже, якщо відчуваєте емоційне напруження — рухайтеся, більше гуляйте. Я ніколи не підштовхую людей до спорту, а от фізкультуру — раджу. Якщо людина ходить, то те, що відбувається з ногами, з нашими м’язами, — це не просто рух ніг. Водночас це робота того ж кишківника, виділяється серотонін, який дає змогу краще працювати мозку: рухаєтеся — а потім краще мізки працюють. Тому обов’язково плануйте фізичну активність: прогулянки, очищення доріг від снігу. Будьте альтруїстами — почистіть не тільки біля своєї хвіртки, а й дорогу. Зрештою, рятуйте інших! Немає грошей? А хто сказав про гроші? Он синиці мерзнуть від морозу — погодуйте пташок. Візьміть на себе відповідальність за безпритульного пса. Якщо ми беремо відповідальність за якусь живу істоту, вмикається альтруїзм, людина розвантажується, бо виконала якусь дію. Такі речі, здавалось би, банальні до неможливості, але вони реально працюють. Зрештою «поговоріть» з собою і прийміть рішення: хочете бути більш щасливими? Так будьте ними!

«Пряму лінію»  підготувала і провела  Тетяна МОІСЕЄВА,   «Урядовий кур’єр» 

ДОСЬЄ «УК»

Олег ЧАБАН. Народився 1955 року. Український науковець у галузі психіатрії та медичної психології. Професор медико-психологічного факультету Національного медичного університету імені О. О. Богомольця. Завідувач відділу пограничних станів та соматоформних розладів Українського НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України. Сертифікований психоаналітик Європейської асоціації психотерапії, Американської асоціації групової психотерапії тощо. Має 280 публікацій, зокрема 3 підручники з психіатрії та медичної психології, 2 монографії.

ПРЕС-ЦЕНТР «УК»

З питань органiзацiї та проведення «прямих лiнiй» i «круглих столiв» «Урядового кур’єра» звертатись до керiвника прес-центру Анни ШИКАНОВОЇ за електронною адресою:  imrich@ukcc.com.ua.