На рахунку загиблого медика Валентина Кучера багато врятованих життів бойових побратимів. Фото надав авторЗвістка про напад росії на Україну застала 44-річного Валентина Кучера в Польщі — п’ять останніх років він працював далекобійником. Він одразу повернувся додому і разом з 18-річним сином Олександром пішов у тероборону. Село Колоденка під Рівним, де живуть Кучери, — на трасі, тож на блокпостах чатували вдень і вночі. Валентин приміряв на себе попередній досвід. Має освіту фельдшера, пройшов строкову й понадстрокову службу, 17 років пропрацював рентген-лаборантом у центральній міській лікарні Рівного.

Дзвінок із військкомату збігся з його прагненням прислужитися Україні. Тож уже на початку квітня навчався тактичної медицини в польових умовах. А у травні у складі 28 окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу з позивним «Док» вирушив рятувати захисників на південний напрямок фронту. Були гарячі точки Херсонщини, Миколаївщини, важка контузія, госпіталь.

«Коли я приїхала до нього в госпіталь у Миколаїв, він розповів, як під обстрілами виносили з поля бою поранених. Розвідник Сергій, який на війні з 2014-го, казав: «Док», мені тебе шкода, бо ти ж іще не воював». На це Валентин відповів: «Ні міна, ні куля не обирають, з досвідом ти чи без. Не шкодуй мене». Сергій тоді загинув», — розповідає дружина Валентина Кучера Людмила.

Не втомлювався рятувати

А Валентин не втомлювався рятувати хлопців: витягав з-під завалів, надавав невідкладну допомогу, доправляв до фронтових шпиталів. Про те, що він медик, нагадував хіба шеврон із хрестиком зеленого кольору, який придбала дружина. Із червоним, каже, не наважилась, бо розуміла, що тоді він буде  ціллю ворожого снайпера.

«19 грудня, на Миколая, ми довго говорили по телефону, він уже був під Бахмутом. Я запитала, може, щось передати через волонтерів. Сказав, що нічого не треба, тут би вижити. Я не зімкнула очей після тієї розмови. А раненько поїхала провідати доньку Оленку в Польщу. Відвезла її ще на початку березня, вона чекала на зустріч на Різдво. Та щойно перетнула кордон, як пролунав дзвінок, на який чомусь підсвідомо чекала. Сповістили, що мій чоловік загинув у бою», — згадує Людмила.

Його та чотирьох побратимів засипало землею, але тіла відкопали. Бойовий медик Валентин Кучер повернувся на щиті: 28 грудня 2022-го земляки провели його в останню путь. Голова Корнинської громади Роман Горбатюк-Василейко зробив усе, щоб достойно організувати поховання. Представник територіального центру комплектування та соціальної підтримки Рівненського району Михайло Волинець підтримує родину.

А Людмила й сама вже підтримує інших. Вона не потонула в горі, а зуміла піднятися над ним заради перемоги. Психолог за освітою, пройшла онлайн-курси військової психології і працює в регіональному координаційному центрі з питань зниклих безвісти за особливих обставин.

Віра — велика сила

«Я зрозуміла, що нашій родині ще пощастило, бо змогли достойно поховати чоловіка й батька. Людям, які звертаються до нас, війна іноді не залишила й такого. Вони побиваються в пошуках рідних і часто не знаходять їх. І тоді кажу: ви робите велику справу. Яку, питають. Ви вірите. І сподіваєтесь, а 65% зниклих безвісти, за статистикою, перебувають у полоні. У мене такого шансу не було», — іноді дозволяє собі розповісти людині власну історію. І це змінює тих, хто приходить чи телефонує.

Вона радить, де саме шукати рідних, в яких групах. Пояснює, що на територію, де зник син чи чоловік, зайти нині не можна, бо тривають бої. Вона спілкується з людьми на цю важку тему, адже рідних з’їдає сумління, що не все зробили для пошуку, а вони іноді не можуть працювати на мирній роботі.

І вона теж не змогла, тому прийшла туди, де, переконана, зробить для перемоги значно більше. Невтомно працює, розтлумачує рідним: якщо вам зателефонує найрідніша людина, що вона вже в Україні, не поспішайте на зустріч. Бо п’ять-шість днів люди ще психологічно в полоні, тож із ними мають попрацювати фахівці.

Татів годинник відраховує перемогу

«Суспільство, на жаль, не готове прийняти людей зі знівеченими тілами і душами. І це величезна проблема, тож маємо задіяти внутрішні резерви», — каже Людмила. Вона придбала й передала до підрозділу чоловіка старлінк, кирки, лопати, медикаменти. У центральну міську лікарню Рівного вийшла із пропозицією відкрити інтерактивну дошку пам’яті Валентина Кучера, щоб, навівши QR-код, можна було почути інформацію про нього. Головний лікар Євген Кучерук ідею підтримав.

Нині Людмилина підмога — син Олександр, який закінчує третій курс Львівського політеху. Він мріє стати рятувальником, щоб, як тато, дарувати людям життя. Оленка навчається в Польщі на програміста — здійснює власну й татову мрію.

Нещодавно сім’я довідалася, що Президент нагородив їхнього тата орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Мама дуже хоче, щоб його отримав син — продовжувач незламного роду Кучерів. Щодня Сашко гордо надіває татів годинник, який не зупинився під обстрілами. І хоч він іще пахне війною, та вже відраховує час до нашої перемоги.