Четверта бригада оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука, відоміша як бригада швидкого реагування, або гостомельська «бригада майбутнього», — нині штурмова бригада гвардії наступу «Рубіж». Її було створено 2015 року як підрозділ нового зразка зі структурою, системою управління та навчання за стандартами НАТО.

Ще під час АТО

Бригада стала ефективним бойовим підрозділом ще до початку широкомасштабної війни, коли в межах АТО/ООС її воїни  виконували завдання поблизу Станиці Луганської, в Маріуполі, на першій лінії оборони Світлодарської дуги, протидіючи  незаконним збройним формуванням. Нацгвардійці боролися з контрабандою, вели розвідку групами безпілотної авіації, розміновували територію. З вересня 2019-го по травень 2020 року батальйонно-тактична група бригади на Світлодарській дузі воювала із звинуваченим у терористичних актах угрупованням «сомалі».

Четвертій бригаді присвоєно ім’я Героя України сержанта Сергія Михальчука, який 14 грудня 2019 року разом з бойовим побратимом вів спостереження за діями ворога. О 15-й годині російські бойовики розпочали масований мінометний обстріл позицій українських військових. Наказавши товаришеві сховатися в укриття, Сергій залишився, щоб виявити координати мінометного розрахунку ворога. Під час обстрілу одна з мін влучила у бруствер спостережного поста, внаслідок чого бойовий побратим Михальчука зазнав осколкових поранень.

Сергій не зміг одразу допомогти пораненому товаришеві, бо через бійницю помітив диверсійно-розвідувальну групу ворога, яка, прикриваючись інтенсивним обстрілом з мінометів, рухалися до позицій українських військових. Закривши собою пораненого, вогнем з кулемета сержант-нацгвардієць атакував російських бойовиків і змусив  їх відступити.

Попередивши своїх про просування диверсійно-розвідувальної групи, Михальчук надав пораненому побратимові першу медичну допомогу та перетягнув його у бліндаж. Сам зайняв бойову позицію і мужньо відбивав наступні атаки диверсантів. На жаль, під час повторного мінометного обстрілу хоробрий воїн зазнав множинних осколкових сліпих та проникаючих поранень, не сумісних із життям. Дорогою до Світлодарської міської лікарні він помер.

Для всіх військовослужбовців бригади загиблий товариш — приклад. Його подвиг надихнув побратимів першого дня широкомасштабної війни: 24 лютого 2022 року посилена рота підрозділу першою прийняла бій з елітними російськими десантниками поблизу аеропорту «Антонов» у Гостомелі. Групі зенітників вдалося збити шість російських гвинтокрилів. Перший вирішальний постріл зробив командир взводу зенітного ракетного артдивізіону, тоді ще 25-річний молодший лейтенант Сергій Фалатюк.

«Я, — згадує Сергій, — повинен був прикривати українську авіацію. У небі над летовищем зненацька з’явилися розрекламовані як такі, що не підлягають знищенню, надсучасні російські розвідувальні ударні гелікоптери Ка-52. А в мене був лише старий, ще радянський переносний зенітний комплекс «Ігла». Та коли один з гелікоптерів відкрив по нас вогонь, я саме зі старенького ПЗРК збив його. Уламки знаменитого рашистського Ка-52 лежали на злітній смузі, доки аеропорт не деокупували».

Перший вдалий пуск ракети неабияк підняв запал наших захисників. Сергій крикнув побратимам: «Хлопці, вони горять, працюємо!». І по гелікоптерах застріляло все, що було в українців під руками. А ще збитий вертоліт дав змогу воїнам ЗСУ виграти трохи часу, щоб на потрібні позиції зайшла українська піхота та ССО. Адже доки працювала зенітна установка, гелікоптери з російським десантом не наважувалися сідати.

До знищеного в аеропорту «Антонов» російського Ка-52 Сергій Фалатюк додав ще два штурмовики Су-25. Але це вже було пізніше на Донеччині. Хоч взводний не вважає, що зробив щось надзвичайне: «Просто діяв так, як мав діяти».

Проти переважних сил

Основні сили гостомельської бригади широкомасштабну війну зустріли в Сєвєродонецьку на Луганщині. Тут нацгвардійці отримали наказ зупинити ворога і обороняти місто Рубіжне. Найактивніші бої відбувалися з 8 березня, коли бригада зайшла в місто, по 13 травня. Вона тоді стала основною оборонною силою на цьому напрямку разом з артилеристами 81 аеромобільної бригади ЗСУ.

Про небачений героїзм нацгвардійців говорять факти: в один з боїв  посилена протитанкістами група розвідки не лише вибралася з оточення, а й поклала в луганську землю цілу роту окупантів. Пам’ятним був бій, коли один кулеметник четвертої зупинив 20 ворожих піхотинців. Наші бійці не боялися піхоти, бо знали, як з нею воювати. А ось ворог не був готовий протистояти українським профі, особливо в боях у місті. русні вдавалося тоді наступати лише за рахунок численної переваги в живій силі, техніці та боєприпасах — подекуди ця перевага перевищувала можливості наших оборонців в 11 разів. Під час чергової навали москалям вдалося прорвати блокпост із північно-східного боку Рубіжного. Розвідники четвертої вступили з ними в бій. 

У найгарячіших точках Рубіжного та Сєвєродонецька встиг тоді повоювати і танкіст Сашко. Його екіпаж неодноразово перемагав ворога в боях, навіть вижив після прямого влучання в танк кумулятивних снарядів. Після одного із двогодинних мінометних обстрілів піхоти, яку прикривав Олександр із побратимами, по радіо повідомили про ворожий танк недалеко від їхнього блокпоста.

«Але коли ми прибули на місце, — згадує той бій Сашко, — ворожа машина вже втекла, розстрілявши  автомобіль із цивільними. Я побачив, як горить машина, і наша піхота  намагалася врятувати тих, хто перебував у ній.

московитські танкісти діяли тоді й діють нині як боягузи: вони не з нами воюють, а з будинками українців та цивільним населенням, знищуючи цілі квартали. Це величезний злочин!

Дуже непокоюся за мирне населення. Якось, лікуючись у госпіталі, бачив, як туди привезли дідуся років під 70 із переламаними внаслідок обстрілу руками та ногами. Потім карета швидкої доставила ще двох дітей п’яти і семи років. В одного із тих хлопчиків майже не залишилося обличчя. Коли ти в танку, тобі не страшні автомати, а ось люди цивільні беззахисні».

Піхотинка з позивним «Джейн»

Служать у четвертій і жінки. Одна з них — командир відділення з позивним «Джейн». Для неї війна розпочалася ще 2014 року. «рускій мір» приніс в Україну терор, розруху, смерть, і «Джейн» спочатку  намагалася боротися з ним як волонтерка, але незабаром зрозуміла, що потрібно готуватися до служби в армії. Чоловік піхотинки, до речі, теж військовий.

У боях за Рубіжне «Джейн» зазнала контузії та травми, тож довго лікувалася і проходила реабілітацію. Тому певний час вона готувала для бригади нових військово службовців як інструктор. Нині вже повернулася на фронт. Мріє якнайшвидше перемогти ворога, щоб її син не зазнав того горя, яке несе в Україну агресор.

У Рубіжному багато русні було ліквідовано, тож московити не могли воювати в такому самому темпі. Але після захоплення рашистами Попасної місто опинилося майже в повному оточенні. З нього потрібно було максимально розумно і сплановано виходити. Бригада, перебуваючи на передовій стримування ворожої навали, тоді зазнала багато втрат. Її було вирішено посилити добровольцями з підрозділу «Свобода», які до цього вже відзначилися в обороні Києва. Молодий піхотинець «Каспер» — один з таких добровольців. Він встиг повоювати і штурмовим піхотинцем, і воїном, який на квадроциклі здійснює евакуацію поранених та загиблих бійців. 

20-річний студент педагогічного вишу, який не підлягав мобілізації, доклав багато зусиль, щоб потрапити на фронт. Нині «Каспер» більшість часу проводить зі своїм підрозділом в окопах, життєдіяльність в яких зовсім не схожа на буденний плин часу в навчальних аудиторіях.

Про психологію воїна на війні «Каспер» говорить так: «Це моя перша ротація на схід України, але я вже усвідомив для себе одну дуже важливу річ: під час бою ти повинен побороти притаманний всім людям на рівні інстинктів страх. Бо якщо боїшся, одразу втрачаєш перевагу. Ворог тільки на це й розраховує. Робити все треба холоднокровно та вивірено.

Інша необхідність — зосередженість. Життя на позиції — екстремальна штука, постійно треба бути уважним. Можуть прилетіти ворожі квадрокоптери і скинути щось на тебе. Можна зайти на позицію на 2—3 дні й не спати зовсім. Але ти мусиш постійно бути готовим відбити наступ та підтримати побратимів».

Ось така вона, четверта штурмова. Хай вам щастить, хлопці!

Олександр КРЮЧКОВ,  «Урядовий кур’єр»,  Ганна ІЛЬЧЕНКО,  офіцер пресслужби НГУ для «Урядового кур’єра»