Україна цього року б’є власні рекорди з обсягів експорту аграрної продукції. Виручка від такої продукції становить третину всього експорту країни. Зокрема, експорт зерна вже сягнув 32 мільйонів тонн, а до нового урожаю може становити 38—39 мільйонів. Позначки 2700 тисяч тонн сягнув експорт олії — це на 500 тисяч тонн більше, ніж торік. Слава роботящим рукам наших хліборобів, але останнім часом саме через кількість вирощеного посилюються деякі тенденції, що можуть негативно позначитися на рентабельності нашого аграрного виробництва.

Генеральний директор консалтингового агентства «УкрАгроКонсалт» Сергій Феофілов  зауважує: тепер головну роль відіграють не кількісні показники — врожаї, намолоти тощо. Що більший експорт, то краще — це однобока стратегія.

Аграрне виробництво рік у рік стає більш капіталомістким: окрім того, що дорожчають усі виробничі складові, ще й з’являється нова високопродуктивна техніка, технології точного землеробства, засоби контролю, ефективніші й менш шкідливі для довкілля засоби захисту рослин тощо. Тобто об’єктивно хліб стає дедалі дорожчим для виробника, однак не для покупця. Ідеться про ціни не в українських крамницях, а на світових ринках — там вже тривалий час ціна збіжжя стабільно низька.  Порівняно з 2011 роком вона знизилася ледь не вдвічі, і, як стверджують експерти ринку, з огляду на сприятливі погодні умови цього року перспективи щодо її збільшення вкрай малоймовірні, бо світові запаси зростають. Виходить, що  можливості підвищення прибутковості аграрного сектору в традиційний спосіб вичерпано. 

Проте кошти, які аграрії вкладають у розвиток виробництва, — щонайменше на 85% їхні власні, на якесь пільгове кредитування чи допомогу держави надії мало, а всілякі схеми форвардних конт­рактів та авансових платежів охоплюють лише незначну частку тих, хто їх потребує. Виходить, що на подальше вдосконалення технологій у сільгоспвиробників скоро бракуватиме грошей, бо реальні прибутки падають без їхньої провини.  Щоправда, у грошовому виразі аграрії отримують начебто більше, ніж п’ять-шість років тому, але прибуток цей паперовий, виключно за рахунок знецінення національної грошової одиниці. Насправді він ніяк не відображає реальної картини здешевлення селянської праці та її продукту.

Під тиском таких тенденцій світові ринки, стверджують фахівці, змінюють формат. Тепер гравці на тих ринках — не окремі виробники і навіть не великі компанії, а країни, що дбають про панівне становище своїх виробників на світових продовольчих ринках. Відповідно і стратегії тепер розробляють на національних рівнях.

Що означає зміна стратегії? Для кожної країни вона власна, копіювати чужу не можна, хоча скористатися досвідом не завадить. Скажімо, як зауважує аналітик світових ринків Олена Гесова, США скорочують посіви пшениці на користь сої, бо для них це вигідніше. Канада надає перевагу бобовим — гороху і нуту (ця культура входить у моду й має доволі великий попит у світі). Натомість країни Південної Америки нарощують виробництво пшениці та кукурудзи — на їхню думку, це відповідає інтересам їхніх виробників. Китай зосередив зусилля на переробці сільгоспсировини і створює для цього нові потужності. А країни Чорноморського регіону поки що жодних змін не впроваджують, дотримуються давно взятого напряму, площі під зерновими стабільні, тож спостерігається подальше зростання запасів зернових і падіння цін. Це не стратегія, а її відсутність.

Однак потреба мати таку стратегію назріла вже давно. Україна має природні умови, що ідеально підходять для виробництва масових культур — пшениці, кукурудзи, ячменю. Але віт­чизняний хлібороб не повинен бути годувальником світу в збиток собі. Якщо нині вигідно вирощувати так звані нішеві культури, скажімо горох і нут, то чому б і нам так не зробити?

Щоправда, тут є підводні камені, які маємо обійти за допомогою тієї самої стратегії. Візьмімо той-таки нут: його неможливо відвантажувати як збіжжя. Кораблями — не ті кількості, інакша структура попиту: покупці є, але на набагато менші партії. Отже, слід виходити на прямі домовленості з покупцями, створювати переробні потужності, щоб відвантажувати продукцію в упаковках чи у вигляді напівфабрикатів, як це роблять закордонні виробники. За їхнім прикладом треба створювати власні представництва в країнах-споживачах, власну інфраструктуру. Адже нині конкуренція не за виробництво, а за попит: не штука виростити, проблема продати! Це має стати наріжним каменем подальшої стратегії. 

Хто має виробити таку стратегію? Керівники малих та середніх сільськогосподарських підприємств — як правило, хлібороби. Вони знають, як виростити врожай, але мало досвідчені в усіх тонкощах бізнесу. Хто порадить їм, як поводитися у теперішній непростій ситуації? Що вирощувати, щоб отримати прибуток, у яких кількостях, чого на світових ринках надлишок, а на що існує попит? Частково таку функцію беруть на себе приватні консультаційні служби, як та, що її очолює Сергій Феофілов. Але цього замало: має йтися про створення концепції виходу на світовий аграрний ринок на рівні держави.

Щоправда, можна зауважити: аякже, у нас є стратегія розвитку аграрного сектору «3+5», Державна цільова програма розвитку аграрного сектору економіки на період до 2020 року. Чого ще? Але Сергій Феофілов зауважує: те, що нам подають як обґрунтовану стратегію, побудоване на тих самих однобоких принципах нарощування обсягів. Головним пріоритетом залишаються валові показники, і в стратегії це неодмінно відображається. Головне, виходить, — виробити й експортувати, якось за скількись продасться… Але інвестори зацікавлені в довгостроковому прибутку, а цей аспект у наявних програмах розвитку галузі явно недооцінений. Щоб панувати на світових ринках, треба принаймні зважати на їхні поточні тенденції.

 Володимир КОЛЮБАКІН 
для «Урядового кур’єра»