Смішне, на перший погляд, запитання: по-вашому, скільки потрібно комунальників, щоб підтримувати чистоту на ділянці розміром 20 на 10 метрів? А саме такий розмір має прибудинкова територія, де мешкаю вже понад 20 років у Солом’янському районі столиці.

Ще років три тому це запитання для мене й сусідів не було таким гострим. Аж ось у сусідньому будинку відкрили супермаркет із продажу продуктів. Показово, що ні мешканців того буднику, ні нас, мешканців навколишніх, ніхто навіть не запитатав, як ставимося до цього. Мабуть, ті, хто просив та отримував дозвіл, вважали, що роблять нас щасливішими. Справді, вибігти з дому до магазину можна навіть у домашньому одязі й капцях — це ж так зручно.

Та як виявилося, має ця медаль і зворотний бік. Фури від магазину в дворі просто прописалися. Своїми велетенськими шинами вони вже давно розтрощили там весь асфальт, отже після дощу маємо у дворі такий собі міні-басейн. Машини ці постійно заїжджають-виїжджають, тому дітям, мамам із колясками й літнім людям ходити біля власних під’їздів слід дуже обачно, щоб не втрапити під колеса. А ще вранці й увечері, коли саме поспішаєш на роботу чи з роботи, зазвичай ті фури стоять у чергу на розвантаження. І одна з них — обов’язково просто посеред виходу з двору. Решта — у ланцюжок, перегороджуючи тротуар з фасаду будинку і до самої траси, що за 15 метрів від наших вікон. Тож зайти-вийти з двору — то ціла гра у «Форд Буаяр»: протиснутися у невеличкі шпаринки між фурами та стінами арки і далі, маневруючи між ними, вийти на тротуар. Повірте, що це дуже нелегко і досить небезпечно.

Проте зараз не про це. Крім усього, перерахованого вище, той маркет спричиняє мешканцям саме мого будинку ще й додаткові незручності у вигляді кучугур сміття. Адже, виходячи з магазину, чимало людей розкидає навкруги непотрібні упаковки від продуктів. Буду об’єктивною: біля самого маркету встановлено урни, а працівники магазину прибирають навкруги нього по кілька разів на день. Але навкруги стосується тільки будинку, в якому розташований магазин. Біда нашого, сусіднього будинку, в тому, що більшість покупців розуміють, що мають на руках не потрібне їм сміття, лише коли відійдуть від магазину метрів на 20—30. І ось тоді на газон, тротуар і мені під вікна летять порожні пляшки й банки від пива, упаковки від чипсів та горішків, обгортки від морозива, шкурки з бананів тощо. І те сміття гниє, смердить, але… ніхто не прибирав там не те що по кілька днів, а тижнями й навіть місяцями.

Усе це, звісно, дуже дратувало. А надто після нещодавнього підвищення платні за прибирання прибудинкової території утричі. Тож виникало запитання: за що платимо, живучи фактично на смітнику? Отже, зателефонувала до ЖЕКу, поскаржилася. А у відповідь почула: «Наші двірники відповідальні лише за чистоту вашого двору, але не за територію перед фасадом. Нарікання на прибирання двору є? Добре, ми зафіксували скаргу. Але зважте, що в цьому мікрорайоні на 36 будинків залишилося тільки 4 двірники. Вони просто фізично не встигають прибирати ретельно і скрізь. А йти на цю роботу люди не хочуть через низькі зарплати. Житла службового, як колись, їм тепер не надають. Тож немає чим їх заохотити». Добре, що у дворі все-таки більш-менш інколи прибирають. Але хто ж має прибирати перед будинком — тротуар та газон?

Виявилося, аж дві абсолютно різні комунальні установи! (Принагідно згадала старий анекдот: скільки потрібно міліціянтів, аби вкрутити лампочку?) За чистоту газону — «Зеленбуд» Солом’янського району, а за тротуар — районне шляхоуправління (ШЕУ). Намагалася зв’язатися з їхнім керівництвом телефонами та через соцмережі. Вийшло як у приказці: Іван киває на Петра: «Це не наша зона відповідальності, хто вам сказав таку дурницю, не там шукаєте крайнього!»

Урешті знесилившись, зателефонувала на «гарячу лінію» КМДА і поскаржилася одразу на всіх: на ЖЕК, зеленбудівців та ШЕУ. І, на диво, там мене вислухали і навіть дослухалися. А просила небагато. Зобов’язати двох останніх прибирати їхні зони відповідальності не раз на місяць, а хоч двічі на тиждень, якщо вже нам так пощастило з тим маркетом. Бо просто несила жити серед кучугур смердючого сміття!

І знаєте що? Подіяло-таки! Почали прибирати! Не скажу, що надто ретельно і часто, проте… Днями, визирнувши з балкона, побачила, як дівчина, вдягнена у відповідний жилет, ретельно наштрикує на дротик сміття. Тоді подумала: «От молодці, подіяла-таки скарга. Може, написати їм подяку на Фейсбук? Але чекайте, щось тут не те…» Через секунду зрозуміла, що саме. Прибрала вона лише зону відповідальності зеленбуду, тобто газон. А сміття, що валялося на тротуарі, в буквальному сенсі за два кроки від неї, проігнорувала. Та й пішла. Бо то не її зона відповідальності. А за хвилину піднявся вітер. І сміття з тротуару перелетіло на газон. Адже йому байдуже до того розподілу. І знову травичка вкрилася покидьками, наче й не прибирали…

Ось чому в нас і досі так? Коли за чистоту на зовсім маленькій ділянці відповідають аж три комунальні підприємства, то й ефект виходить як у приказці про сімох няньок…