Згідно з офіційною статистикою, цього року відбувається поступове зростання обсягів виробництва вітчизняних товарів легкої промисловості — одягу й взуття. Це неабияк тішить, адже наш легпром тривалий час не міг здолати велике падіння.

Проте здебільшого таким зростанням ми зобов’язані підприємствам, які переробляють так звану давальницьку сировину, що надходить із-за кордону, а потім експортують в країни Західної Європи й навіть у США нашу продукцію непоганої якості. Звісно, як для закордону вона дешева, тож має там неабиякий попит. Все це тішить. Проте вироблена в Україні продукція легпрому для наших співвітчизників дорога, тому не кожен може придбати український одяг чи взуття.

Сьогодні наші виробники кажуть, що в країні популярні товари, зокрема і вітчизняного виробництва, які коштують менш ніж 1000 гривень. Усе, що дорожче, продати важче. Тому люди охоче купують одяг і взуття в секонд-хенді, де майже за копійки можна придбати ношену, проте якісну європейську продукцію.

Прикро, але їх чудово розуміють наші виробники. Так, нещодавно познайомився з одним із них — молодий хлопець, освічений і підприємливий, організував своє виробництво спортивних майок і кросівок. Збувати їх проблемно, проте він зазначає, що розуміє наше збідніле населення і ніколи не буде проти секонд-хендів. Адже людям треба десь купувати недорогі речі. А якщо вони не в змозі придбавати їх у вітчизняних виробників, то, звісно, йдуть до таких недорогих магазинів вторинного одягу і взуття.

Але боляче й соромно, що Україна, колись великий виробник товарів легкої промисловості, нині не може запропонувати своїм співвітчизникам недорогий одяг і взуття. Більшість людей не має змоги купити наше вітчизняне.

Взагалі мій знайомий підприємець каже, що його колеги не мають бажання вести бізнес в Україні. Останнім часом навіть стало популярно відкривати за 500 євро фірми в будь-якій європейській країні, скажімо, в Литві або Чехії, нелегально постачати туди свій товар, а потім продавати його під маркою цих компаній не в Україні. Річ у тім, що вітчизняним підприємцям, які шиють одяг чи взуття в нашій країні, а потім експортують за кордон, треба, як, до речі, і будь-якому експортерові, продавати 50% валюти. А за ту, що лишилася, держава змусить сплатити великі податки. І так вийде дуже мало прибутку.

Малі й середні підприємства, які працюють в Україні, скаржаться, що в нашій державі не можна знайти хороших і недорогих вітчизняних тканин (їх, до речі, випускають кілька підприємств, проте в невеликому асортименті). А що вже казати, до прикладу, про нитки?! Це соромно, але в Україні немає жодного підприємства з виробництва ниток. А з цього починається будь-яке національне виробництво товарів легкої промисловості, як театр — з вішалки.

Щоб його налагодити, треба зменшити або взагалі ліквідувати більшість мит на імпортне обладнання й запасні частини для виробництва текстилю, одягу та взуття.

Потрібно, щоб держава стимулювала розвиток невеликих мобільних виробництв, які можна швидко переобладнати згідно з вимогами часу і споживачів. Треба ретельно вивчати закордонний досвід роботи легпрому, особливо у так званих нових країнах ЄС. Усі вони теж колись переживали нелегкі часи, проте нині там триває розвиток. Може, тоді українцям буде до вподоби і взуття, і одяг вітчизняного виробництва, якісні й за прийнятну ціну.