Кандидат історичних наук Олеся Стасюк не перший рік досліджує, як пережиті українським народом страждання через терор голодом вплинули на його самосвідомість, духовну культуру, суспільну психологію.

Дослідниця констатує, що в часи Голодомору сталися суттєві деформації народної культури, деморалізація суспільства і втрата сімейних цінностей. Пропонуємо ознайомитися з деякими тезами її роботи.

…В Україні вже на початку 1932 року лютував голод. Численні маси людей залишали свої села, шукаючи порятунку для себе і своїх родин. У пошуках їжі тисячі виснажених чоловіків, жінок, дітей блукали вулицями міст і сіл, прямували до залізничних вокзалів з надією врятуватися. На вокзалах селян штрафували і повертали назад.

Жителька села Петриківка на Дніпропетровщині:“Мати як помирала, то казала: вбийте мене, то буде що їсти”.

А селянин без паспорта

У цей час було запроваджено паспортизацію громадян. Селянам же паспортів не видавали, чим ще більше унеможливлювали втечу із села в пошуках заробітку. І все ж таки міграції в другій половині 1932 року набули масового характеру. Люди продавали своє майно, а то й просто залишали його, їхали до промислових центрів, на шахти Донбасу та будови Дніпропетровська. Так, у Харківській області за жовтень–грудень 1932 р. із сіл утекло 49 250 селян, з них колгоспників — 16 634, одноосібників — 31 616 чоловік.

Люди забирали з дому майже весь новий одяг, вишиті сорочки, рушники, хустки і їхали в міста та за межі України, щоб обміняти їх на продукти харчування. Багато селян під час таких обмінів ошукували. Так, на Черкащині жінка виміняла найкращу хустку за клуночок гречки, в якому був кукіль, гречкою присипаний, а чоловік — мішок проса, в якому був попіл. Це розлючувало селян, через що у людей виникали такі психічні стани, як відчай, тривога, смуток та депресія.

Згодом навіть можливість здобувати їжу саме так звели для селян нанівець, адже влада забирала речі, які могли слугувати предметом обміну. Активісти, які проводили розкуркулення, продавали або розподіляли між собою конфіскований одяг, взуття, сільськогосподарські знаряддя. Не потрібні їм речі псували, а посуд — били.

Через жадобу до чужого майна, почуття особистої помсти до лав активістів приходили люди без авторитету, переважно знедолені, безземельні селяни аморальної поведінки. Фізичне винищення селянства поєднувалося з моральним терором. Слід зазначити, що відмова будь-кого із сільських активістів виконувати накази уповноваженого сприймалася як дезертирство.

Людей примушували носити вулицями села прапор з мішковини: “На хворого 58-річного селянина Смертюка начепили лозунги, через плече повісили торбу з побитими горшками, замість барабана дали відро. Чоловік не витримав такої ганьби, повісився”.

Премія за донос

Зрозуміло, що селяни переживали сильні моральні стреси. Бригади на чолі з уповноваженим з району ходили по дворах і розбивали жорна, рубали ступи, били посуд, рвали одяг, викидали приготовлені страви. У пошуках хліба активісти допитували людей, вдавалися навіть до допитів дітей, яким виламували руки, безжально били, тримали без їжі та води, а потім нишком закопували трупи невинних жертв.

Над селянами, у яких уже не було що забирати і які були повністю виснажені, активісти глумилися. Так масово застосовувався метод навішування дощок на ворота селянських дворів з образливими надписами «Марічка — ледар» (через те, що виснажена від голоду жінка не змогла вийти в поле працювати), «Тут живе той, хто злісно не здає хліба». Тисячам селян навішувалися ярлики «контрреволюціонерів», «іноземних наймитів» тощо. До того ж, людина змушена була цілу ніч стерегти дощечку, бо за її зникнення накладався штраф у розмірі 100 карбованців. Насильницькі дії принижували гідність людини, породжували масову покірність. Виникала подвійна мораль, яка пронизувала існування, перемелювала людське єство приниженням одних і безкарністю інших.

Голодомор продукував і постійно підживлював низку суспільних явищ, які ще довгий час негативно впливали на духовне життя українського народу. Одним з них були доноси, що заохочувалися на всіх рівнях управління суспільством. Кожний, хто вказував, де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15% виявленого — як премію. Таким чином, цих 10–15%, що були чи не єдиним видом порятунку від голоду, змушували селянина доносити на свого сусіда. Отож страх і загроза сусідського доносу змушували селян доносити першими.

Житель села Поличенці на Вінниччині:“Я був настільки безсилим, що і рукава не міг відірвати від сорочки, щоб зробити з нього мотузку, так і залишився живим”.

Страх висмоктував душі

Людей настільки залякали, що навіть у деяких селах біля колгоспних комор та на полях ніякої охорони не ставили. Страх породжував моральну піддатливість, впливав на психічний стан селянства, внаслідок чого виникали такі негативні почуття, як депресія, пригніченість, розлюченість, дратівливість, приреченість. Страх так сильно всотувався в душі людей, що іноді, маючи закопане зерно, селяни вмирали з голоду, так і не відкопавши своїх запасів, боячись, що хтось побачить і донесе на них. Сильний страх навіть руйнував родинні зв’язки: доносили на членів своєї сім’ї — на батьків, на чоловіка, на дружину. Тож у роки Голодомору спостерігалася масова деморалізація народу. Доноси переставали вважатися чимось ганебним, а нав’язувалися владою як патріотичні вчинки. Навіть дітей навчали доносити на своїх батьків.

Безвихідність становища в роки Голодомору 1932–1933 років змушувала селян вдаватися до дрібних крадіжок. Архівні документи й свідчення очевидців дають можливість осмислити той ризик, на який наважувалися люди, вдаючись до пошуків їжі. Адже колгоспні поля та комори охоронялися, а сторожам (сільським активістам або присланим з районів військовим) було наказано без вагань застосовувати зброю для захисту продуктів. Через це повсюди без суду ставалися розстріли та вбивства.

Про деформацію моральних норм свідчить масове поширення в роки Голодомору самосудів голодних людей, які різними шляхами намагалися роздобути собі та своїм рідним продукти харчування. Панували масова ненависть, байдужість, отупіння, що спричинило потік нечуваної жорстокості. Не щадили ні старих, ні малих, що суперечило традиційній моралі й поведінці народу. Траплялися випадки, коли навіть дітей за крадіжку могли кинути до в’язниці. Так, у Могилів-Подільській тюрмі серед 639 в’язнів перебувало 24 дитини.

Документи ЦДАГОУ з грифом «цілком таємно» підтверджують аморальність: “Голова сільради Снігур зібрав біля себе активістів — п’яниць, які творили свавільство”.

Психіка не витримувала

На грунті голоду у людей почалися різні психічні розлади і поширення самогубств. На такий крок зважувалися переважно жінки, чоловіків котрих було заарештовано і заслано до концтаборів і які втратили своїх дітей. Деякі селяни настільки фізично виснажилися, що якщо і хотіли скоріше померти, то не мали сили, щоб позбавити себе життя. Найжахливішими наслідками Голодомору були випадки самогубств серед дітей, які втратили батьків і не мали ніякої допомоги від влади, бо їх затаврували як «дітей куркулів». Голод затьмарював розум людей, траплялися випадки, хоч і поодинокі, коли батьки вбивали своїх дітей, «щоб ті не мучилися».

Серед широкого спектру психічних станів, спричинених Голодомором, найстрашнішим було повне руйнування психіки. Внаслідок чого іноді траплялися випадки трупоїдства й канібалізму. Підтвердженням того, що це були поодинокі випадки, є низка матеріалів, коли значна кількість очевидців з кількох сусідніх сіл розповідають про один і той самий випадок. Адже коли подібне траплялося, воно настільки було жахливим і обурювало селян, що запам’ятовувалося надовго і переказувалося іншим. Були і такі випадки, що також виникали на ∂рунті порушення психіки, коли батьки свідомо пропонували з’їсти їх після смерті, аби врятувати своїх дітей. Факти канібалізму помітно змінювали систему цінностей, люди починали миритися з такими діями і вчинками, які ще недавно здавалися абсолютно неприпустимими.

Шантаж і погрози були найпоширенішим методом «агітації» за колгоспи. Зазвичай під час бесіди на столі лежав пістолет. Селяни, які все ж таки відмовлялися від вступу до колгоспу, прирівнювалися до злочинців. Свідчення очевидців вказують, що деякі селяни воліли вмерти на своїй землі, щоб не йти до колгоспу. Чимало людей вважали їх диявольським витвором і не вступали до колгоспу з релігійних мотивів. Наслідком цього було поширення апокаліптичних настроїв.

Психологічний бар’єр, що існував між колективними й індивідуальними формами господарювання, більшовицькій владі ніяк не вдавалося подолати. З посиленням наступу на село, коли в хід пішла навіть військова сила, посилився і опір селянства насильницькій колективізації. Зазвичай помста селян падала не на ініціаторів, а на дрібних виконавців (активістів, сільське керівництво, партійців тощо). Так, в Україні в 1930 році, за загальними підрахунками, кількість повстанців становила 40 000 чоловік. У роки ж Голодомору 1932–1933 років селянство настільки було залякане і духовно зламане, що його опір ставав переважно пасивним. Очевидці стверджують, що не було сили оборонятися, тільки плакали й просили.

Про жорстокість сільських активістів свідчила жителька Черкащини:“У Баюка чуб не висихав, так присобачувався до людей, що аж роса на лобі виходила”. 

Сім’я та обряди зруйновані

Колективізація і Голодомор призвели до руйнації сім’ї. По-перше, величезна кількість родин були розлучені. Одних членів сім’ї висилали, залишаючи малих дітей і старих, непрацездатних членів родин напризволяще. Так зникав традиційний звичай доглядати за людьми літнього віку. По-друге, працездатні чоловіки й жінки залишали свої родини і вирушали у пошуках їжі. Свідчення очевидців вказують, що багато з них так і не поверталися, гинули в дорозі, піддавалися арештам.

Такі споконвічні цінності народу, як людяність, гуманність і повага до старших, піддавались засудженню. Соромно було називати себе українцем, заохочувалось вживання поняття «радянська людина». На довгі роки у минулому залишились прадавні риси характеру українського народу: привітність, шанобливість, чуйність, доброзичливість.

Наслідком Голодомору є й руйнація обрядовості. Радянською владою суворо заборонялося відзначати родини, проводити обряди хрещення, значної шкоди завдано обряду весілля. Коли люди почали масово мерти, похорони за традиційним ритуалом уже перестали проводитися. Коли вже не справлялися з виготовленням трун, почали ховати в скринях, ящиках, а пізніше і без нічого. Окремі елементи поховальної обрядовості заборонили. Присутність священика на похороні взагалі була неприпустима. Заборонено було також і відвідувати могилу померлого, навіть якщо поховано когось із рідних.

Великої шкоди зазнали традиції відзначати Різдвяні й Великодні свята, храмові, відвідувати недільні церковні служби. Тоталітарний режим нав’язував свою тематику свят і тут же проголошував їх єдиними «народними».

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років ХХ століття українське село настільки було знекровлене фізично і морально, що вже не могло чинити опір. Була деформована система цінностей українського народу. Насильницьким шляхом відходили у небуття споконвічні звичаї та традиції.

Підготувала Лариса ВЕЛИЧКО
для «Урядового кур’єра»