«Народна мудрість каже: добре там, де нас нема. Але ж ми всюди», — цими словами чи то починається, чи закінчується одне телешоу. І справді — наших співвітчизників можна знайти чи не в будь-якій країні світу. І не лише туристів. А й тих, хто хоче прижитися в зарубіжжі. І, власне, багатьом це вдається. Безвіз, здається, тільки пришвидшить цей процес — недарма за біометричними паспортами такий ажіотаж!

Випадково почула розмову двох дядьків, які стояли за мною у черзі до каси супермаркету. «Треба їхати. Мабуть, у Польщу». — «Ні, краще в Португалію, у мене там знайомий живе, каже, що треба робочі руки». — «Треба їхати. Тут ловити нічого. Копійки платять». — «Кажуть, з початку безвізу уже п’ять мільйонів виїхало». Отак вони чи то вмовляли самих себе, чи то шукали якихось додаткових аргументів на користь того, що «треба їхати». І знаходили! Ціни на продукти, вартість комуналки, вимагання медиками грошей у лікарнях, нескінченні «добровільні внески» у школах — про що тільки не говорили! Поїдуть, мабуть, ті дядьки. Як поїхало немало інших співвітчизників. Ті, котрі виїхали, кажуть, що важко. Але назад не хочуть. Вочевидь, є щось, окрім грошей, що їх там тримає. Одні відкупаються від рідних грошовими переказами. Інші з часом забирають родини в зарубіжжя. І таких стає все більше. «Тут, у Польщі, я пані професор, у мене гідна зарплата і повага, а що я мала в Україні? Ледве виживала, кого цікавило, що я — доктор наук?» — якось розповідала мені знайома, приїхавши в гості. Так, вона вже Україну називає не своєю домівкою, а — «гостиною». Хоч і каже, що любить рідну землю, та перспектив для себе тут не бачить.

Що ж, реалії всіх часів — кожен шукає той край, який принесе йому захищеність і добробут. Українці ж історично були легкими на підйом. Особливо масовий «вихід» українців з рідних земель стався наприкінці позаминулого століття. Це вони свого часу побудували, по суті, з нуля немало потужних фермерських господарств в Канаді, Аргентині, Бразилії — та де тільки наших немає!

З кінцем СРСР, відкриттям «залізної завіси» і початком кризи в народному господарстві вже незалежної України почалася друга хвиля виїзду — та більшість шукала не так нової батьківщини, як тимчасового заробітку. Чи спричинить безвіз масову «третю хвилю»?  Багато експертів вважає, що так.

Але є нюанси, і ось один із них. Частина українців справді давно була налаштована на «треба їхати» і тільки чекала скасування віз. А частина ухвалює таке рішення чи не під тиском — інакше не скажеш — якогось масованого інформаційного потоку: переключаєш телевізійні канали — і часто-густо бачиш експертів, які переконують, що всі роботящі українці їдуть працювати за кордон, і там для них роботи — скільки хочеш, і заробітки хороші, а в Україні лишаються лише ліниві й неініціативні. Ну справді, хто ж хоче бути лінивим і неініціативним? Та ще й коли десь платять добре. В інтернеті, у низці газет одна за одною з’являються публікації про те, що наших працівників за кордоном чекають мало не з розпростертими обіймами і валізами грошей, і навіть беруть на керівні посади, і навіть у тих країнах, де раніше українськими заробітчанами цікавилися мало, і навіть знання мови необов’язкове… Стелять м’яко,  і лейтмотив один — «треба їхати»…

І багато людей, котрі раніше й не думали про те, щоб стати гастарбайтером, спокусившись такою перспективою, можуть поїхати. От тільки питання — чи це не «замануха», через яку в зарубіжжі можна стати жертвою обставин? У Стейнбековому романі «Грона гніву» розповідається про те, що селяни з Оклахоми, втомлені постійними засухами і бідністю, що все посилювалась, кидали домівки і їхали з родинами в Каліфорнію шукати кращої долі, бо не раз чули, що там краще. Побачивши оголошення про набір робітників на збір урожаю із високою оплатою, їхали на зазначене місце. Справді, там наймали працівників, але плату пропонували у три-чотири рази меншу. Чому? «Бо вас багато наїхало», — відповідав хазяїн. Саме на такі аналогії наштовхує ота масована пропаганда,  що «там краще, де нас нема». Ну, це поки ми там не опинимось.

Цікаво, що немало «експертів» від «треба їхати!» на всі лади вихваляють сезонні роботи у низці єврокраїн. Це ж чудово — за сезон заробиш стільки, що на цілий рік життя в Україні вистачить. І робота нескладна — знай, збирай ягоди чи фрукти. Все дуже привабливо. Та чи не трапиться так, що «вас багато наїхало»?

До речі, в зарубіжжі така річ, як безробіття, також існує. Чому ж іноземні роботодавці, ігноруючи своїх працівників, чекають  наших і готові їм платити не менше, ніж своїм, як стверджують деякі «експерти»?

Звичайно, ситуація неоднозначна. Приказка «де народився, там і пригодився», давно втратила актуальність. І все ж. Якщо пропозиція робочої сили з України переважить попит, що, звичайно ж, на руку іноземним роботодавцям, то чи буде сенс у такому заробітку?

Кожен має право вибирати, що йому робити і в якій країні. І це правильно. Але перш ніж зважитися на такий серйозний крок, не зайве було б усе обдумати. І вже після цього ухвалювати рішення.