870 РОКІВ ПЕРШОЇ ЛІТОПИСНОЇ ЗГАДКИ ПРО МОСКВУ

ПОГЛЯД. Начебто загальновідомо, що князь Юрій Долгорукий — засновник Москви, вперше згаданої у літописах як місце його зустрічі з родичем і союзником Святославом Ольговичем. Насправді, як засвідчує «Повість о началі царствуючого града Москви», місто започаткував заможний боярин Стефан Кучка, рід якого володів цими землями ще з часів Володимира Мономаха.

Однак Юрій Долгорукий чи то уподобав жінку боярина, чи то його власність, напав на Москву й убив її законного власника. Красуня-вдова як військовий трофей дісталася переможцеві й стала його наложницею. Доньку загиблого Кучки князь силоміць видав заміж за свого сина Андрія, який ввійшов в історію під іменем Боголюбського. У підсумку маєтності й землі боярина перейшли у законний спадок його вбивць.

До речі, Андрій Боголюбський прославився розоренням Києва у 1169 році та викраденням знаменитої ікони Вишгородської Богоматері, яку нині росіяни й Московська церква іменують Владімірською. Та ні для Юрія Долгорукого, ні для його сина злодіяння не минули безкарно. Першого отруїли у захопленому ним Києві, а Андрія Боголюбського у власному селищі Боголюбово (саме від його назви, а не від любові до Бога походить прізвище князя) порубали на шматки й викинули собакам родичі Стефана Кучки.

205 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА ГЕРЦЕНА

Істинно великий росіянин

ПОСТАТЬ. На відміну від ліберального демократа за поглядами і великодержавного шовініста за переконаннями Віссаріона Бєлінського, літературознавчі оцінки якого у радянській школі згадували за будь-якої нагоди, знання про Олександра Герцена досі зазвичай обмежуються крилатою фразою, що його розбудили декабристи, а він розбудив Росію. Слова ці належать Леніну, а тому російські націоналісти полюбляють заявляти, що демократам краще було б сну не переривати, бо, мовляв, православній Русі революції протипоказані.

Шевченко називав емігранта Герцена «апостолом» і «нашим самотнім вигнанцем», що свідчить про високу оцінку Кобзарем заслуг великого росіянина. Його доля типова для держави, де демократія закінчується там, де розпочинається українське, польське чи чеченське національне питання.

Від видавця щотижневої газети «Колокол», яка тривалий час володіла умами начебто освічених і демократично налаштованих прошарків росіян, ще за життя опозиціонера відвернулася хвора на «патріотичний сифіліс», за його словами, Росія. Такою була реакція на позицію не підцензурного самодержавству емігрантського видання, яке наважилося стверджувати, що криваве придушення царськими військами Польського повстання 1863 року — злочин.

У путінській Росії не можуть простити Герцену, що він замахнувся на імперську тюрму народів і стверджував, що поневолений народ нікому не дасть свободи.

Ще за кілька років до його початку Герцен писав: «Якщо Росія залишиться під палицею поліції, без суду, без прав, то не лише Польщі, не лише Україні не слід залишатись із Росією, а й варто їм поєднатись, іти на Москву і розгромити цю гігантську будівлю рабства».

Не зайве нагадати, що так зване Царство Польське, так само, як Малоросія, входило до Російської імперії. Однак якщо в Європі співчували прагненню поляків до незалежності, щоправда, обмеживши допомогу їхній боротьбі «великою стурбованістю», то фактично лише Герцен, заявляючи про необхідність «розірвання насильних союзів», закликав визнати «право на незалежність за Україною».

На відміну від нинішніх путінських «філологів», які вперто і демонстративно пишуть і говорять «в Донбасє», однак «на Украіне», видавець «Колокола» дотримувався кардинально іншої позиції. Герцен не обмежувався промовистим «в Україні», а й мав мужність звернутися до співвітчизників із досі актуальною настановою: «Перш ніж вдаватися до лінгвістичного завоювання народу «южноруського», слід віддати йому його землю, а потім побачимо, якою мовою він захоче говорити. У Малоросії живуть люди, пригноблені рабством, але не настільки, щоб втратити всяке почуття народності. Розв’яжімо їм руки, розв’яжімо їм язик».

Реагуючи на суперечки поляків і росіян, які навіть за часів Герцена вважали українські землі своєю законною вотчиною, видатний мислитель пророче написав: «Україна, що пам’ятає всі утиски москалів і запроваджений ними кріпосний стан і не забуваючи, як їй велося за Речі Посполитої, не захоче бути ні польською, ні російською».

Перечитуючи «Гайдамаків» Тараса Шевченка, зазвичай акцентують на тому, що саме поляки катували, четвертували, саджали на палі наших героїв. Однак обезголовили народне повстання «руськіє братья». Воєначальники присланої Катериною ІІ на Правобережжя України імперської армії запросили начебто на переговори Гонту й Залізняка, щоб, підступно заарештувавши, віддати їх на розправу польській шляхті. «Серце кров’ю обливається від цією підлоти росіян», — коментував цю ганьбу Олександр Герцен.

На відміну від Пушкіна, який у приватному листі писав, що «я зневажаю вітчизну мою з голови до ніг, але мені досадно, якщо іноземець поділяє це почуття», Герцен був до кінця чесним. Його слова про «Родіну-мать» не гріх визубрити всім її горе-патріотам: «Хоч як страшно бачити рідну матір, яку б’є ні за що п’яний вітчим, це все-таки легше, ніж бачити рідну матір у забутті розпусти, принижену до злодійства, до безсоромності». А в Росії й надалі волають про «звірства бАндерівців», які захищають рідну землю, однак сором’язливо заплющують очі на криваві злочини російських карателів у Чечні, Сирії, на окупованих територіях України.

Кожен народ, навіть одурманений і приспаний царем, фюрером чи Путіним, відповідатиме за скоєні під орудою вождів злочини. Страшно і гірко, що пророчий голос Герцена ніяк не може докричатися до душ тих, кого він прагнув застерегти і врятувати.

100-РІЧЧЯ ВИХОДУ ПЕРШОГО ЧИСЛА «НОВОЇ РАДИ»

Преса свідомих громадян

ПАРАЛЕЛІ. На час створення Української Центральної Ради у Наддніпрянській Україні не було українськомовних газет, на початку Першої світової війни заборонених у Російській імперії. Не існувало навіть російськомовних видань проукраїнської спрямованості. Найпопулярнішими київськими газетами були великодержавно-шовіністичні «Киевлянин» і «Киевская мысль» та відверто бульварні «Последние новости».

Першим щоденним виданням, яке у період національно-визвольних змагань звернулося до мільйонів українців рідною для них мовою, стала газета «Нова Рада», яка офіційно вважалася друкованим органом Товариства підмоги літературі, науці й штуці, а фактично її утримували за кошти мецената і патріота Євгена Чикаленка. Саме він у 1905 році, коли скасовано чинність Валуєвського циркуляра й Емського указу, розпочав видання першої на Наддніпрянщині щоденної української газети «Громадська думка», забороненої в серпні 1906 року. На зміну їй прийшла «Рада», яка протрималась аж до літа 1914 року.

На відміну від розтиражованих в інтернеті зображень більшовицьких газет часів революції, знайти фото перших номерів «Нової Ради» майже неможливо

Видання цієї газети було справжнім подвигом. Адже простий люд не мав коштів на передплату, а те, що українська інтелігенція читала «сепаратистське» видання, влада розцінювала як доказ неблагонадійності, що неминуче призводило до неприємних наслідків. Свідомо збитковий проект щорічно потребував дотації 20 тисяч рублів, кількість передплатників була мізерною для України — півтори тисячі осіб. Однак, як писав Євген Чикаленко у листі до Івана Франка, «смерть «Ради» була б для нас другим Берестечком». Отож меценат робив усе можливе й неможливе, щоб існувала преса для свідомих громадян.

Початок видання у 1917 році «Нової Ради», назва якої свідчила про продовження традицій забороненої за царизму газети, — заслуга не стільки Української Центральної Ради, скільки самого Чикаленка, який ділом доводив, що «Україну треба любити не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені». Фактично йшлося про протистояння інформаційній війні, адже колишню Російську імперію разом з «южноруськими» губерніями почали затоплювати більшовицькі газетки, листівки, брошурки, на друк яких, скориставшись свободою слова, ленінці не шкодували отриманих від Німеччини грошей.

Неважко здогадатися, хто переміг у протистоянні фінансованої приватним коштом «Нової Ради» і масово розповсюджуваних безплатних агіток, що підготували ґрунт для російської агресії проти УНР. Про це варто пам’ятати, як і про ленінський Декрет про друк, підписаний вже через день після жовтневого перевороту в Петрограді. Ним «тимчасово» забороняли всі «контрреволюційні органи преси» до «настання нормальних умов громадського життя», що відбулося лише після розвалу радянської імперії.

Не менш промовисто, що українську газету «Комуніст» у воєнному 1943 році перейменовану на більш нейтральну «Радянську Україну», більшовики почали видавати ще 1918 року в… Москві. У часи президентства Ющенка єдину на весь півострів українськомовну газету «Кримська світлиця» позбавили державної підтримки й остаточно добили вже за Януковича, розчищаючи інформаційне поле для путінського вторгнення. 

За оцінками експертів, у сучасній Росії ще задовго до анексії Криму почали спрямовувати по 2 мільярди доларів щорічно на просування свого іміджу за кордоном. В Україні ж активно роздержавлюють ЗМІ, сподіваючись на появу нових Чикаленків, які мають власним коштом зупинити російський агітпроп.

85 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АНДРІЯ ТАРКОВСЬКОГО

Нелицемірне «Дзеркало» видатного кінорежисера 

ГЕНІЙ. Автора знаменитих фільмів «Андрій Рубльов», «Дзеркало», «Соляріс», що стали епохою світового кіномистецтва, традиційно вважають росіянином. Та насправді він син уродженця Єлисаветграда (нині Кропивницький) Арсенія Тарковського, чий рід пов’язаний з Овруччиною на Житомирщині. На відміну від радянських і російських псевдоісторичних кіноагіток, в «Андрії Рубльові» постає справжнє минуле краю, успадковане душею митця на рівні підсвідомості.

Завершений Андрієм Тарковським 1967 року фільм «Андрій Рубльов» потрапив на екрани СРСР лише 1971-го й донині залишається «не форматом» для російського телебачення

Матеріал підготував Віктор ШПАК, 
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)