А над Лузанівкою в ті дні горлала музика так, що чути її було за кілька кілометрів від епіцентру свята. Осінній рок-н-рол від Гоблін-шоу не долинав хіба на інший кінець Одеси, де ще димілося згарище після пожежі, що забрала життя трьох дітей.

Чому тут вирішили, що шоу триватиме попри трагедію та оголошену по ній жалобу? Ясно, що перервати вже розгорнуте масштабне багатоденне дійство було б непросто. Однак цей дисонанс емоцій справляв прикре враження. Хоч і не таке, як вчинки публіки, яка заповзялася демонструвати найвищий градус небайдужості.

Ще з’ясовували обставини трагедії й рахували загиблих, а енергійні хлопці однієї з активістських тусовок уже заходилися штурмувати міську раду, бити вікна і поліцейських. Звісно, не тому, що вважають міського голову опонентом і дуже хочуть бачити на його місці іншу, ймовірно, конкретну людину. Не тому, що в цьому прагненні їм байдужа думка мільйонного міста, яке хай там з яких причин обрало Труханова. Вони переймалися долею нещасних діток. Але, схоже, в тому лише сенсі, що ця трагедія була дуже вигідним приводом, щоб перенести протистояння з міською владою у площину вуличного насильства — єдину, де вони мають успіх.

Геннадій Труханов назвав це «зоряним часом для опонентів». А вони побивалися, що не всі зорі їм вишикувалися так, як хотілося. Дуже підвели їх батьки тих діток, що загинули чи постраждали під час пожежі. Вони відразу заявили про свою аполітичність і не захотіли, щоб їхню трагедію використовували для зведення політичних рахунків. І яке за таких обставин може бути співчуття? Батьків обізвали сепаратистами і звинуватили в продажності — за те, що прийняли матеріальну допомогу від міської влади. По 200 тисяч гривень — сім’ям загиблих дітей, по 100 тисяч — тим, хто опинився на лікарняному ліжку, по 20 тисяч — усім дітям, що перебували на момент пожежі у «Вікторії».

Відштовхуючись від найменшої цифри, переводячи її в долари, щоб мала ще жалюгідніший вигляд, в інтернеті розводилися про те, як дешево міська влада купила, а батьки продали життя дітей. Інші інтернет-дописувачі називали нелюдами тих, хто опустився до закидів на адресу вбитих горем батьків, що вони погодилися прийняти потрібну й цілком логічну допомогу замість стати пліч-о-пліч з активістами в боротьбі за обрану ними мету — відставку міського голови.

А так гарно все починалося. Місцеві медіа вже подавали були новину: «батьки штурмують міську раду Одеси». І тут така халепа. Штурмують не батьки. Без жертв режиму в лавах протестні заворушення втрачають дещицю пафосу. Але кого і коли це спиняло? Не зрослося з жертвами, що послужили приводом, — будуть жертви, що з’явилися у процесі.

Два дні силового протистояння з правоохоронцями не могли обійтися без травм ні серед правоохоронців, ні серед умовно мирних протестувальників. Перші, за традицією, не рахуються (і що, що 36?), другі стають живим свідченням проти злочинної влади. Для когось справді є щось нове у такому сценарії?

Третього дня після лиха з нагоди сесії міськради радикали провели значно масштабнішу акцію. Медіа казали про 500 одеситів, міський голова — про підвезених автобусами бойових радикалів. На цьому етапі все закінчилося чи то перемогою радикалів, чи то заохочувальним призом із селфі у спорожнілій сесійній залі міськради. Та обіцянкою за будь-яку ціну дотиснути Одеського міського голову. Ось тільки у праві встановлювати ціни і цінності для міста їм, схоже, відмовляють навіть ті одесити, котрим проросійські чи антимайданівські настрої аж ніяк не припишеш.

«Будь-кого, хто підніме партійний прапор над горем, женіть у шию. Хоч би яким «рухом» чи «новою силою» вони називалися», — закликає на своїй сторінці у Фейсбуці одеський журналіст координатор групи «Інформаційний опір-Південь» Сергій Братчук.

Популярний одеський блогер послідовна прихильниця Євромайдану Ірина Медушевська пише: «Спалити до дідька лисого цю Одеську міськраду» я вам не дозволю, «патріотичні активісти»! Споруда, збудована за кресленнями Кваренгі 1828 року Боффо і Торрічеллі стоятиме, як і стояла! А ви, коли вам палити щось хочеться, знайдіть собі інше місто для свого піару гнилого! Ганьба всім, хто танцює на тілах загиблих дітей, маючи свою політичну мету!»

В обох випадках не йдеться про симпатиків чинного Одеського міського голови. Трагедія, що сталася в підзвітному йому муніципальному дитячому закладі, й справді може бути підставою для того, щоб порушити питання про відставку. Ось тільки остаточну відповідь на нього має дати або більшість городян, або сам міський голова, коли висуває до себе ще жорсткіші вимоги, ніж громадяни. Але ніяк хай і півтисячі активістів, що приписали своєму енергійному нахабству право диктувати власну волю місту та країні.

І питання тут навіть не в тому, бути чи не бути Труханову міським головою. Ідеться про те, бути чи не бути Україні як повноцінній демократичній європейській державі. А щоб бути, ми давно вже мали б провести чітке розмежування між гласом народу і провокаторськими заворушеннями, між правом контролювати роботу обранців і захопленням адмінбудівель, між повстанням і спробами протягти через вуличні війни те, що не має шансів на втілення шляхом людського волевиявлення. Тобто нам вкрай необхідна виважена демократична процедура для відкликання будь-якого виборного посадовця. Настільки виважена, щоб ні в кого не виникало сумніву, що кожен, хто спробує усунути його в інший спосіб, — злочинець і ніхто інший.