Чергові одкровення, які нещодавно озвучив на весь світ «батько руських скрєп», вкотре підтвердили прогнози експертів, що інформаційна війна країни-агресорки надалі тільки посилюватиметься. На жаль, вона не обмежується тільки усною творчістю. Не секрет, що в наукових виданнях чимало подібної маячні понаписувано російськими руками.

І спростовувати їх ще не починали. Читаю нотатки з міжнародної конференції, присвяченої Українській революції 1917—1921 років, яка днями працювала в Києві, й чомусь не дивуюся, що концепцію Української революції, яка б пояснила відмінності від революції в Росії, так довго розробляли. Знадобився час, щоб історики з радянських людей стали українцями, кажуть її учасники.

Коротким «ні» відповів професор Університету штату Арізона (США) Марк фон Гаген на запитання, чи адекватно історія Української революції представлена у світі. І додав, що більшість західних істориків досі живуть у російсько-імперській парадигмі, тому «нам дуже потрібна допомога українських фахівців, а вам важливо пройти процес внутрішньої деколонізації».

Завважте, йдеться про професійне середовище! Що вже казати про пересічних українців, яких звинувачують у ватничестві, попередньо не спромігшись запропонувати для масового вжитку справжню історію країни. На цьому тлі Всеукраїнська громадська ініціатива «Патріотичні екскурсії по Україні» швидко і впевнено зайняла свою нішу в просвітницькій діяльності. Хоч ще два роки тому її засновник журналіст і краєзнавець Сергій Бахін, беручи участь у волонтерському проекті зі створення екскурсій, з подивом дізнався, що тематичних регулярних маршрутів, які б представляли саме український Київ, не існує. Зате турфірми залюбки показували Хрещатик, лавру, розказували про Булгакова і Ахматову, гастрономічні уподобання киян тощо.

Як з’ясувалося, те саме можна було сказати про будь-яке місто країни. Переконання, що маршрути з українським змістом дуже важливі передовсім для юних, привело краєзнавця до відділу національно-патріотичного виховання молоді Міністерства молоді та спорту, де йому запропонували подати заявку на участь у конкурсі проектів. Чому звернувся не до управління туризму? Сергій каже, що там переважають бізнесовий і економічний напрями. Натомість «Патріотичні екскурсії по Україні» — це просвітницький проект на межі історії, культури й туризму.

Саме тому більшість його учасників — музейники, краєзнавці, історики, бібліотекарі, а у програмі передбачено не тільки створення і презентацію маршрутів, а й лекції, семінари, тренінги, де навчають, як добувати правдиву інформацію.

Уже перші два зібрання в Києві показали, що є люди, здатні роздивитися український контекст у Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Одесі, Маріуполі, Львові — так-так, не дивуйтеся. Бо вам залюбки розкажуть про середньовічний, австрійський, польський Львів, але не український. Запитайте у самих львів’ян хоч про одне місце, де перебував Степан Бандера, зауважує Сергій, не скажуть, а це місто з ним асоціюється. А справді, де? — зацікавився й сам ініціатор проекту. І поставив завдання розробити такий маршрут його учасниці Галині Вилійці-Ждан.

Бачили б ви, з якою увагою слухали її розвідку учасники третього форуму, який нещодавно відбувся у Дніпрі. Саме це місто, як і підтримка обласної влади, уможливили його проведення, укотре підтвердивши, що край не випадково зажив слави форпосту української державності. До речі, зустріч в Агентстві розвитку Дніпра стала ще однією лабораторією обміну досвідом для учасників проекту. Одразу скажу: те, що робить його команда для просування сучасного образу міста, цікавого для туристів, гідне наслідування.

Минуло зовсім небагато часу, а чимало негативних характеристик, які асоціювалися з цим містом, вдалося позбутися. Наприклад, під час анкетування з’ясувалося, що діти вже не знають, що раніше це було закрите місто, мало купу негативних проблем. Не побачили радянщини й ті з нас, хто вперше відвідує Дніпро. Бо краєзнавець Антон Мухін розповів нам про минуле українського Катеринослава, а найбільшим враженням від сьогодення міста стало відвідання Музею АТО, де вшановано всіх героїв краю — мертвих і живих — з такою небайдужістю, що серце стискається від співпереживання і болю.

Поза сумнівом, проект потребує популяризації напрацювань, адже не завжди такі теми знаходять шанувальників. Блискучий екскурсовод львів’янка Наталя Зубик не перший рік пропонує туристам екскурсію українським Львовом. Каже, що ця ідея зародилася давно, коли почула, що це польське місто. Тоді здивувалася: як так може бути? «Так, пласт польської історії є, але він не єдиний, який був у Львові і, зрештою, аби ми були польським містом, то тут не було б незалежної України, — каже вона. — У нас багато містян творили українську історію. Для мене вони герої. Так я й назвала екскурсію: «Львів — місто героїв». Але поки що масового інтересу до неї немає. От якби про каву й пиво»…

Не менш цікаві факти навів завідувач столичного музею Української революції 1917—1921 років Олександр Кучерук, який читав лекцію з цієї тематики. Мені найбільше запам’яталася його відповідь на запитання, як музей популяризує об’єктивний погляд на ті події. Про консерватизм нашої школи сама неодноразово писала, але те, що він сягає аж так далеко… Науковець не може допроситися в директорів прочитати лекцію! І це школярам старших класів, чимало з яких складають ЗНО з історії. Водночас потішила інша інформація: через музей пройшов потік переселенців зі сходу. Такої зацікавленості, каже пан Кучерук, не очікував. Причому екскурсія, розрахована на годину, часто тривала більш як три — таким був інтерес до почутого.

Слід зазначити, що і на форумі учасники зі сходу країни чи не переважали. Що покликало взяти участь у проекті, запитую в Наталії Бондаренко зі Слов’янська.

— До війни моя турфірма приймала багато туристських груп, — розповідає вона. — З початком окупації я залишила місто, а після визволення повернулась і два роки пропрацювала в організації «Людина в біді», їздила в сіру зону, допомагала людям. Скажу щиро, ця робота мене дуже виснажила. Нині разом з однодумцями створила громадську організацію «Фундація підтримки осіб старшого віку», але паралельно намагаюся повернутися в туризм. Хоч розумію: так, як було, вже не буде. Скажімо, раніше нашою родзинкою була Святогірська лавра, нині додам: твердиня російського патріархату. Не з чужих слів знаю, яку роль він відіграв у слов’янських подіях. Як раніше, вести екскурсії вже не могла і не знала, як розповідати тепер. Як стіна якась стояла. Приїхавши сюди, зрозуміла, як це робити. Бо стільки цікавого почула від колег, які працюють на Донеччині. Адже Слов’янськ — це справжня Україна, в нього історія не така, як у маленьких шахтарських містечок, утворених за радянських часів. Я наче й знала деякі факти, але їх інтерпретація була іншою або вони здавалися неважливими. Тепер отримала напрямок, яким треба йти, як добувати правдиву інформацію, подивилася, як це роблять інші. 

Насамкінець.Усіх учасників зустрічі в Агентстві розвитку Дніпра об’єднала пропозиція звернутися до віце-прем’єр-міністра В’ячеслава Кириленка з проханням ініціювати всеукраїнський обмін школярами у межах проведення патріотичних екскурсій тематично-історичними маршрутами для популяризації єдності нашої держави та національної самоідентичності територій і громад. Її втілення стане ще одним важливим кроком на шляху утвердження нашої незалежності. 

ПРЯМА МОВА

«Наступного року плануємо провести таку акцію на Харківщині»

Вікторія СКЛЯРОВА,
екскурсовод і краєзнавець з Харкова,
координатор громадської ініціативи «Мандруємо Україною»:

— Наші форуми важливі тим, що люди з усієї країни діляться напрацюваннями, і ми використовуємо це в роботі. Скажімо, торік житомирці так яскраво презентували свій маршрут, що ми, харків’яни, вже за місяць вирушили туди. Натомість Харківщину учасникам з інших міст і їхнім туристським групам показую я. Це корисно і для бізнесу, і соціального мережування, і формування світогляду кожного з нас.

У Харкові наші маршрути незвичайні — п’ятигодинні. Це подорожі-дослідження з елементом театралізації. Серед найпопулярніших — «Харків — Сандармох», який нам допомагають показати студенти університету мистецтв. Бо Харків — це величезний літературний музей, де майже кожна будівля пов’язана з тими чи тими персонами театру і літератури. На цьому маршруті студенти грають міні-виставу в приміщенні театру «Березіль» за щоденниками Леся Курбаса про те, як він створив на Соловках табірний театр.

Поки що наше коло українськомовних екскурсоводів-краєзнавців не дуже широке. Мріємо, щоб до нього долучалося якомога більше університетських викладачів і вчителів — людей, які працюють з молоддю.

Багато хто нарікає, що влада не допомагає, що нічого не змінилося. Ми, навпаки, дуже задоволені, що вона не заважає, як було раніше. Ніколи нічого у влади не прошу. Але переконалася: коли чиновники бачать, що ми робимо щось важливе, то підтримують. Так, нещодавно мене запросила на зустріч голова облдержадміністрації, сказавши, що читає мою сторінку на Фейсбуці, вважає нашу справу важливою і в разі потреби з радістю нам допоможе. Тому нині виношуємо план за рік провести черговий форум на Харківщині.

«Це може стати трендом»

Сергій БАХІН,
засновник всеукраїнської громадської ініціативи
«Патріотичні екскурсії по Україні»:

— У суспільстві зацікавленість справжньою історією величезна. Коли я починав два роки тому створювати екскурсію про український Київ, то гадки не мав, що це виллється у всеукраїнський проект, для участі в якому проходитимуть відбір десятки людей. А тоді екскурсії такого змісту, як у мене, шукав у всій країні. Знайшов усього кілька. Антон Мухін із Дніпра створив екскурсію «Український Катеринослав». У Запоріжжі є екскурсія про період Української революції, цікавий український маршрут у Херсоні.

Такою тематикою найбільше цікавляться історики і краєзнавці. Скажімо, професор Одеського університету Тарас Гончарук знайшов дуже багато українського у своєму місті. Бо під час інших екскурсій багато говорять про Пушкіна, є навіть два пам’ятники. А те, що там 12 разів бувала Леся Українка, — жодної згадки. Тому й настрої відповідні. Бо люди ковтають те, що їм постійно насаджують, — рускій мір.

Нині в багатьох містах і містечках з’являються активісти нашої справи. Вони створюють екскурсії, дуже важливі для патріотичного виховання молоді й розвитку національної свідомості загалом. Історію краще подавати не через лекцію чи відкриття пам’ятної дошки, а через екскурсію, візуальний образ, імена.

Але вони мають бути регулярними. Аби владні структури, туристичні організації, освітяни розпочали їх популяризацію — це стало б трендом. Вірю, що рано чи пізно це таки буде: українством пишатимуться, а не приховуватимуть його.