Створення штучного положення поза грою у футболі дуже часто стає рятівною тактикою для команд, які обороняються. Та досягається це тільки завдяки злагодженим і синхронним діям захисників, після яких нападники опиняються у пастці, тобто поза грою. Втім, якщо злагоджений командний механізм із якихось причин дає збій, подібне найчастіше закінчується забитим м’ячем у їхні ворота та свіжими голосними характеристиками роззявкуватих оборонців: «Вівці!» — від емоційних уболівальників. На жаль, практика створення штучного «поза грою» нині дуже поширена й поза безпосередньо зеленими футбольними полями. Свіжий приклад — недавні заяви від керівників футбольних клубів «Динамо» та «Карпати» про неможливість проведення матчів за участі їхніх команд у прифронтовому Маріуполі, однойменна команда якого (донедавна «Іллічівець») виборола право змагатися у вітчизняній Прем’єр-лізі.

«Дуже довго ми, жителі Маріуполя, вважали, що подібні заяви — фейк і нісенітниця, яку з дня на день публічно спростують керівники відомих клубів, — каже давній уболівальник «Динамо» із приморського міста. — Я особисто очікував на спростування якраз у ці дні, коли ми відзначали третю річницю визволення від проросійських незаконних збройних формувань. Та цього так і не сталося… І найдужче обурює, що президент «Динамо» Ігор Суркіс чомусь взявся порівнювати Маріуполь із досі окупованим Донецьком. Мовляв, за наявності «залізних гарантій» вони поїдуть грати навіть до Донецька. По-перше, Маріуполь — українське місто, яке вже тривалий час перебуває під законною владою і надійною охороною силових структур та військових підрозділів. А по-друге, якраз у Донецьку гарантій нікому не може дати навіть Кремль, який поки що контролює цю територію, але маргінали-«оплаченці» часто виходять з-під його контролю…» Жителів прифронтового міста також вражає цинічне вибіркове ставлення до безпеки людей, якою раптом кинулися перейматися ті, хто поставив під сумнів доцільність матчів у Маріуполі. «Виходить нам, нашим дітям і внукам вже понад три роки абсолютно безпечно тут було жити, працювати, ходити до шкіл і дитсадків, а для столичної команди навіть перебування протягом двох-трьох годин дуже небезпечне! — обурюється ще один уболівальник. — Їй-бо, відразу згадується «мудрий» київський міщанин Сєрко із комедії «За двома зайцями», який був переконаний: «Ми, Секлето Пилипівно, ето что-то одно, а ви — что-то другоє!..» Тобто одне — це київське «Динамо», і зовсім інше — місцеві жителі та численні біженці, а також команди першої футбольної ліги, актори, музиканти, письменники, волонтери та інші нормальні люди, які періодично приїздили сюди, і ніколи ніхто(!!!) не хникав і не нарікав на ризик і небезпеку».

Заради справедливості варто сказати, що Маріуполь, розташований неподалік лінії розмежування, справді не найбезпечніше місце на Донеччині чи в Україні. Періодично стрілянину чути тут навіть у центрі, але місцеві та приїжджі люди вже навчилися відрізняти навчання на полігонах чи знешкодження там боєприпасів від обстрілів з позицій «дирів», що зазвичай найдужче турбують жителів приміських селищ чи околиць. А стосовно загрози терактів, то маріупольці відразу згадують кілька резонансних подібних випадків у столиці і вважають, що у цьому плані Київ, де базується «Динамо», є значно привабливішою мішенню для проросійських терористів. Але ж жодна із команд Прем’єр-ліги не відмовлялася їхати на матчі на столичному стадіоні. Як ніхто (за відомим винятком) досі не піддавав сумніву доцільність проведення поєдинків із «Маріуполем» на його домашньому полі.

Тим часом дедалі більше експертів, на відміну від емоційних і обурених маріупольців, мають свій суто спортивний погляд на перипетії довкола цієї неоднозначної ситуації. Існує припущення, що взявшись повернути чемпіонський титул, керівники «Динамо» вирішили усунути чергову ймовірну перешкоду на своєму шляху — ще одну «донецьку» команду. Погодьтеся, на нейтральному полі подолати маріупольців буде значно легше. І досі ці дії дещо нагадують оте згадане намагання створити штучне положення поза грою. Із поки що відповідним результатом: позиція «Динамо» —  точніше, його господарів, — обурює навіть споконвічних прихильників улюбленої команди. Причому не тільки у Маріуполі, Волновасі чи Краматорську, а й далеко за межами прифронтової Донеччини, люди якої вже понад три роки живуть і працюють переважно без пошуків безпечного «нейтрального поля». Невже тільки тому, що вони, на відміну від декого, «что-то другоє»?