85 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АНАТОЛІЯ СОЛОВ’ЯНЕНКА

ПОСТАТЬ. На відміну від старанно насаджуваного путінським агітпропом «ісконно руского» образу, Донбас віками був українським і українськомовним. Не лише біографії незламних патріотів Василя Стуса і Олекси Тихого пов’язані із шахтарським краєм, а й автор легендарної пісні «Дивлюсь я на небо» Михайло Петренко родом з містечка Тор, відомого нині як Слов’янськ.

Робітнича околиця Донецька — мала батьківщина оперного співака Анатолія Солов’яненка, якого з дитинства оточувала народна пісня. Варто подякувати долі, що випускника гірничо-механічного факультету Донецької політехніки не відправили на шахту, а залишили у рідному виші викладачем нарисової геометрії, що дало змогу талановитому юнакові з чудовим голосом брати уроки в соліста місцевої опери Олександра Коробейченка.

Звіт митців і художніх колективів Донеччини, з яким посланці шахтарського краю у 1962 році приїхали до Києва, відкрив Солов’яненку дорогу на велику сцену. Талановитому аматорові запропонували посаду співака-стажиста у Київській опері. Вихід у фінал всесоюзних змагань за право поїхати вдосконалювати майстерність в Італії став заслуженою винагородою за роки наполегливої праці, впродовж яких інститутський викладач інженерних дисциплін у вільний від роботи час відточував голос.

Подальша біографія знаменитого співака, який тріумфально виступав на сценах найвідоміших театрів світу, а за роль з опери «Ріголетто» здобув ім’я шахтарського Герцога, нібито широковідома. Та за часів СРСР старанно замовчували, що Солов’яненко не лише ніколи не був членом КПРС, а й навідріз відмовлявся співати в операх радянської тематики.

Не меншим гріхом в очах партноменклатури стало небажання тенора перейти у трупу Большого театру, за що тодішній міністр культури СРСР пообіцяв незговірливому хохлу перекрити дорогу за кордон. Однак коли у 1977 році Солов’яненка першим із радянських оперних співаків запросили впродовж сезону виступати на сцені «Метрополітен-опери» у Нью-Йорку, державний інтерес переважив, адже левова частка заробленої артистом валюти діставалася не йому, а країні.

«Він любив Батьківщину більше, ніж вона любила його», — з цими гіркими словами вдови Анатолія Солов’яненка важко не погодитися.

На тлі цієї слави дрібним уколом недоброзичливців була вимога здобути… спеціалізовану вищу музичну освіту, адже вже визнаний геній оперної сцени номінально мав лише диплом про закінчення інженерного вишу. 46-річним народний артист УРСР і СРСР Анатолій Солов’яненко став випускником Київської консерваторії. Важко сказати, як почувалися її професори, екзаменуючи вже знаного у світі академіка оперного співу, однак обов’язкову для чиновництва від мистецтва форму нарешті було забезпечено.

На відміну від колег по сцені, трудяги-шахтарі виявили на порядок вищий демократизм, нагородивши земляка, який працював під землею лише у період студентської виробничої практики, знаком «Шахтарська слава» ІІІ ступеня. Солов’яненко заслужив цю відзнаку, адже рідко коли День шахтаря і День Донецька, які традиційно святкують разом, проходили без виступу співака, чиє високе мистецтво надихало душі слухачів, а не опускало їх до рівня «поющіх трусов» і «моря піва і водкі».

Нині не прийнято згадувати, що вже за часів незалежності великого тенора, який не раз мав змогу переїхати до сонячної Італії чи хлібної для артистів Москви, фактично випхали в шию з рідного Київського оперного театру. Тодішній директор стверджував, нібито Солов’яненко вимагав неймовірно високі гонорари — 300 доларів за кожну виставу, коли інші заслужені й народні по півроку не отримували зарплат.

Навіть якщо це правда, то йдеться про напрочуд малий гонорар для митця, чий талант підкорював найвибагливішу публіку в найпрестижніших оперних залах.

Хоч Солов’яненко, як кожна талановита людина, цінував даний йому Богом дар, він ніколи не був користолюбним. На відміну від більшості сучасних зірок, він залюбки виступав на безкоштовних концертах у заводських і студентських будинках культури, а отриману в 1980 році Ленінську премію перерахував у Фонд миру. На докори рідних, що частина цих коштів була б не зайвою родині, митець відповів: «Хочу, щоб мої діти жили в мирному світі, бо нічого страшнішого від війни не бачив». Прикро, що розуміння цього забракло тим донбасівцям, які підпалили власну хату на догоду рускому міру. 

85 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА ВОЙНОВИЧА 

Батько солдата Чонкіна

ОСОБИСТІСТЬ. Як і бравий вояк Швейк, балагур-червоноармієць Тьоркін, солдат Чонкін — легендарний літературний герой, якого знають навіть ті, хто називає його карикатурою на «світлу радянську дійсність». Менш відомо, що майбутній дисидент, який написав «Життя і дивовижні пригоди Івана Чонкіна», — ще й автор слів легендарної пісні «14 хвилин до старту». Текст цього неофіційного гімну радянських космонавтів надрукувала газета «Правда», а тодішній перший секретар ЦК КПРС Хрущов особисто виспівував із трибуни на мавзолеї: «На пильних тропінках дальокіх планєт останутся наши слєди».

«Демократія — не мета, а спосіб існування нормальних держав», — ці слова Войновича актуальні для України, де надто багатьох політиків цікавить лише влада.

До речі, першу частину роману про Чонкіна вже знаний поет і прозаїк Войнович писав зовсім не як антирадянський твір, а як сатиричну повість про нормальну людину за ненормальних умов, що здатні будь-кого перетворити на ідіота. Майже аналогічний випадок дійсно був, його описав у спогадах перший секретар Сталінградського обкому партії Олексій Чуянов. На відміну від рядового Чонкіна, поставленого охороняти військовий літак, всіма забутий реальний караульний, якого працівникам НКВС довелося довго вмовляти здати пост, ніс службу біля вагона з нібито металобрухтом. Насправді вантаж виявився… золотими злитками, що невідомо як і звідки прибули під охороною солдата на залізничну станцію Сталінград.

Однак принесену Войновичем у редакцію журналу «Новый мир» повість друкувати відмовилися, після чого вона ходила по руках у машинописних копіях, доки окремі розділи потрапили за кордон і з’явилися на сторінках антирадянського часопису «Грани». Після цього письменника, який, за його словами, лише хотів, «коли бачу якусь несправедливість, вільно говорити про це і писати без оглядки на когось», почали цілеспрямовано цькувати.

видання «Пригод Чонкіна» об’єднало дві книги — «Особа недоторкана» та «Претендент на престол», другій із яких у путінській Росії загрожує повторна заборона.

Може видатися, що Україна має лише побіжний стосунок до Володимира Войновича. Однак у колишньому СРСР перше книжкове видання «Життя і пригод Чонкіна» побачило світ не російською, а українською мовою. І хоч мати письменника єврейка, а батько етнічний серб, обоє вони родом з України. Мама — з містечка Хащувате нинішньої Кіровоградщини, а її чоловік — із міста Новозибківа Чернігівської губернії, яке у 1926 році по-братськи дісталося Росії та стало райцентром у Брянській області сусідньої РСФРР.

Сам Володимир Войнович народився в Душанбе (тоді ще Сталінабаді), однак восьмирічним переїхав з родиною в Запоріжжя, звідки після початку війни батька мобілізували, а сім’ю відправили в евакуацію. Це місто — фактично мала батьківщина письменника, який у повоєнний час закінчив запорізьке ремісниче училище, а 1951 року його призвали на строкову службу в армію. 1955-го він повернувся з неї в Керч, куди переїхала родина.

На відміну від багатьох уродженців України, які на путінських хлібах перетворилися на манкуртів-українофобів, Володимир Войнович не забув, що «боровся за те, щоб бути самим собою». Парадокс долі, що описане письменником у романі-утопії «Москва 2042» майбутнє з керівною партією КПДБ (Комуністична партія держбезпеки) нині стає жахливою російською реальністю з єдністю влади, ідеології й релігії, зцементованих пильністю громадян і спецслужб. Саме тому Войнович без страху заявляє: «Як патріот Росії хочу, щоб Україна перемогла». Адже це єдиний шанс росіян на свободу. 

120 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ХАРИТОНА ДЯЧЕНКА

Мальчик і Зубр на війні

ПОДВИГ. На відміну від моторизованих міфів, відображених у кінофільмах і цензурованих мемуарах, головною тягловою силою в обох воюючих арміях на початку радянсько-німецької війни були коні. І якщо люди могли припасти до землі під час бомбардувань і обстрілів та врятуватися, то тварини гинули першими. Отож лише фронтовики здатні належно оцінити ратний і людський подвиг їздового Харитона Дяченка, який спромігся зберегти життя жеребців Мальчика і Зубра, пройшовши з ними на війні спочатку від Лубен до Сталінграда, а потім від Ростова і Криму до Пруссії.

Батько семи дітей Харитон Дяченко в довоєнний час працював листоношею, щоденно возячи на колгоспних конях листи, газети, посилки маршрутом три десятки кілометрів між рідним селом і залізничною станцією. Мобілізований разом з гужовим транспортом, їздовий доставляв на передову продукти, воду, боєприпаси й евакуйовував у тил поранених.

Таких, як Дяченко, нібито були тисячі, однак лише він разом з кіньми й возом за спеціальним наказом в 51-й армії після Перемоги поїхав додому в село Загребелля (нині об’єднане із сусідніми П’ятигорами) Тетіївського району Київщини окремим вагоном у супроводі офіцера. Певною мірою їздовому пощастило, що його Мальчик і Зубр вціліли у вогні війни, але якби він не цінував життя улюбленців не менш ніж власне, цього не сталося б. 

Не відзначений жодною нагородою за героїчну оборону будинку лейтенант Афанасьєв, на відміну від Героя сержанта Павлова, — правда про війну, якої ніхто в Росії досі не визнає.

75-РІЧЧЯ ПОЧАТКУ ОБОРОНИ БУДИНКУ ПАВЛОВА

Міфи героїчного гарнізону

ПОГЛЯД. Знаменитий сталінградський будинок, який за два місяці штурмів не змогли захопити гітлерівці, відомий як дім сержанта Павлова. Насправді очолюваних ним трьох бійців, які стали на шляху ворога, вже 1 жовтня підсилили загоном під командуванням лейтенанта Афанасьєва, який аж до завершення операції командував обороною.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА («Урядовий кур’єр»)