70 РОКІВ УКРАЇНСЬКОМУ ВИДАННЮ «КОЛГОСП ТВАРИН»
ПАРАЛЕЛІ. Першим перекладом відомого памфлету Джорджа Орвелла «Ферма» стало українське видання під назвою «Колгосп тварин». Видрукувану 5-тисячним накладом книжку було призначено для мешканців таборів переміщених осіб, що розміщувалися в контрольованій західними союзниками зоні окупації Німеччини.
Однак до адресатів більша частина тиражу не дійшла, бо американська адміністрація на вимогу радянської сторони влаштувала справжнє полювання за нібито пропагандистською літературою, яку вилучали й передавали для знищення представникам СРСР.
Зображена в художньому творі фантастична ферма, де всі нібито рівні, однак є рівніші, а вчорашня правда за ніч стає сьогоднішньою неправдою, викликала прямі асоціації зі сталінською імперією та стала застереженням від повернення на «родіну» для багатьох наших земляків.
Нині романи-утопії Орвелла «Ферма» і «1984» знову актуальні, бо Росія Путіна мало чим відрізняється від описаної у творах тоталітарної держави з її новомовою, де мир — це війна, а незнання — сила. У створеному реальним агітпропом ефемерному руском мірє окупація Криму теж стає «возвращенієм історіческіх територій», а прислані з-за кордону бойовики — трактористами-ополченцями. Навіть термін «агресія», згідно з ухваленими держдумою законами, набуває абсолютно новомовного значення і стосується дій держав, що запроваджують санкції проти Росії — країни, що розпочала загарбницьку війну в центрі Європи.
75-РІЧЧЯ ПОДВИГУ ГУТЧЕНКА І ПОКАЛЬЧУКА
Українські матросови до… Матросова
МУЖНІСТЬ. Про героїв, які власним тілом закрили амбразури вогневих точок ворога, кажуть, що вони повторили подвиг уродженця Катеринослава (нинішнього Дніпра) Олександра Матросова. Насправді прославлений на всю країну вихованець дитбудинку, який загинув 27 лютого 1943 року, не був першим.
18 серпня 1942 року поблизу станиці Клетської тодішньої Сталінградської області командир взводу молодший лейтенант Олександр Покальчук і заступник політрука Петро Гутченко закрили собою амбразуру ворожого дзоту, що дало змогу взяти висоту. Однак на відміну від нібито росіянина Матросова, українців представили не до звань Героїв, а до нагородження орденами Леніна. Відповідні подання датовано жовтнем 1942 року, коли надійшла директива шукати героїв, чий приклад мав надихати бійців на ратні подвиги під час підготовки до могутнього контрудару під Сталінградом.
Олександр Покальчук родом із с. Велика Фосня Овруцького району Житомирщини. У горезвісному 1933 році перед очима десятирічного хлопчика померли від голоду батько, брат, сестра. Не дивно, що вся освіта вихованого овдовілою матір’ю сина обмежилась 7 класами, по закінченні яких Олександр став безправним і безпаспортним колгоспником. З початком війни Покальчука, якому ще не виповнилось 18 років, разом з іншими допризовниками мобілізували збирати врожай на Полтавщині, а потім направили на навчання до військового училища.
Уже через півроку «новоспечений» молодший лейтенант став командиром взводу, до якого уродженця села Шандриголово на Донеччині Петра Гутченка направили заступником політрука. Красномовний факт, що боєць партії, як називали політпрацівників, вступив до комсомолу вже на фронті, хоча мав повну середню освіту. «Перешкодою» за мирних часів стало «непролетарське» походження, бо батьки Гутченка були шевцями-одноосібниками. Однак у грізний для Вітчизни час офіційно визнаний непридатним для служби через короткозорість «білобілетник» добився призову до армії і після короткотермінових курсів потрапив на передову.
Влітку 1942 року вирішальним місцем боїв став Сталінградський напрямок, де німецькі армади рвались до Волги, прагнучи перерізати шлях транспортування нафти з Кавказу та ленд-лізу, що надходив через Іран. На фланзі головного удару ворога опинилась станиця Клетська, бої за яку з перемінним успіхом точились понад сто діб і від якої 19 листопада 1942 року стартував радянський контрнаступ задля оточення гітлерівських військ під Сталінградом.
За утримання невеликого плацдарму протяжністю 14—15 км і завширшки до 4—5 км на вже зайнятому німцями правому березі Дону заплачено десятками тисяч солдатських життів. Чергова спроба його розширити відбулась 18 серпня 1942 року, коли на командний пункт 93-го стрілецького полку, в якому служили Покальчук і Гутченко, прибули командир дивізії і начальник особливого відділу. На підмогу атакуючим кинули останній резерв — учбовий батальйон, що готував сержантські кадри.
Бійці чітко усвідомлювали, що вибір у них простий: або вони візьмуть висоту, підходи до якої поливав вогнем ворожий дзот, або всі загинуть. За прикладом старших за званням командирів, Покальчук теж міг послати вперед кількох червоноармійців із гранатами, але він сам поповз до німецької вогневої точки разом із Гутченком.
Подальші події відбувались на виду залеглих під ворожими кулями бійців. В амбразуру дзоту полетіли гранати, та кулемет не замовк. Тоді Петро Гутченко власним тілом закрив товаришів від смерті, однак його мертве тіло сповзло з облаштованої за всіма канонами військово-інженерної науки вогневої точки. Та в поліщука Олександра Покальчука було не менше мужності й ненависті до ворога, ніж у його друга з Донеччини. Ще одне тіло впало в останньому ривку на амбразуру, і кулемет замовк, нарешті давши змогу підхопитись лаві атакуючих, які захопили досі неприступну висоту.
Втім, вже за кілька днів її захисників знову змусили відступити. Після цього штабники боялися навіть заїкнутись про нагородження загиблих за неї героїв-українців. Лише наприкінці жовтня нарешті підготували відповідне подання. Однак на рідній землі Покальчука і Гутченка аж до 1962 року вважали безвісти зниклими. Похоронок на тимчасово окуповані території не надсилали, а з’ясувати долю близьких, не знаючи ні місця загибелі, ні номера польової пошти, було рівнозначно пошуку голки в копиці сіна.
250 РОКІВ ОСВЯЧЕННЯ АНДРІЇВСЬКОЇ ЦЕРКВИ
Дзвони німої любові
ШЕДЕВР. Захоплюючись красою і довершеністю однієї з візиток Києва, створеною архітектором Растреллі, мало хто згадує, що це не лише храм, а й символ любові. Андріївську церкву споруджено за розпорядженням імператриці Єлизавети Петрівни, утаємничене кохання якої до Олександра Розумовського спонукало самодержицю перейнятися будівництвом сімейного храму в місті над Дніпром.
85 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ АКСЬОНОВА
Пророчий «Острів Крим»
ПОСТАТЬ. Ще кілька років тому чи не єдиною ниточкою, що пов’язувала біографію культового для російської літератури письменника з Україною, було майже десятирічне життя його мами Євгенії Гінзбург у Львові. Варто нагадати, що написаний нею автобіографічний роман «Крутий маршрут», присвячений поневірянням у сталінському ГУЛАГу, серед іншого розповідає, як її п’ятирічний син Василь після арешту батьків опинився в дитячому притулку для дітей ворогів народу.
Утім, майбутньому письменникові пощастило, бо його дядько якимось дивом домігся передачі племінника на виховання у свою родину. Вже юнаком Василь Аксьонов переїхав до Магадана, де жила в засланні мати. Смерть Сталіна і реабілітація вцілілих жертв масових репресій дали змогу майбутньому письменникові вступити до вишу. За порадою матері ним став медичний інститут, бо «лікарю простіше вижити в таборі».
За спогадами друзів юності, Василь Аксьонов був стилягою, джазистом і улюбленцем дівчат, належачи до так званої золотої молоді. Однак випускникові Ленінградського медінституту вкотре нагадали про його неповноцінність в очах влади. Замість очікуваної посади лікаря на кораблі, що ходив у закордонні плавання, Аксьонов по закінченні вишу відпрацював три обов’язкові роки в периферійних портах Крайньої Півночі. Причиною стала відмова компетентних органів надати синові реабілітованих батьків дозвіл на закордонку.
Влітку 1961 року, коли журнал «Юность» надрукував роман «Зоряний квиток», раніше нікому не відомий автор за лічені дні став культовим письменником. «Із джинсової куртки Аксьонова, як із «Шинелі» Гоголя, вийшла вся сучасна російська література», — згадує прозаїк і дисидент Євгеній Попов. «Зоряний квиток» засвідчив появу так званого покоління молодих літераторів, яких згодом назвали шістдесятниками.
За романами Аксьонова знімали кінофільми, які теж мали шалений успіх. Однак уже невдовзі письменникові поставили на карб уперше введений ним у літературу молодіжний сленг героїв його творів та абсолютну «відсутність комсомолу», що в епоху соцреалізму з обов’язковим показом «керівної і спрямовуючої ролі компартії та її молодіжного загону» стало мало не смертним гріхом.
Як наслідок, молодіжна проза Аксьонова виявилася ідеологічно чужою для партійних ортодоксів, що прийшли до влади після хрущовської відлиги. Прозаїк намагався писати як всі, бо, як пізніше згадував, мав утримувати родину. Однак душа прагнула правди і чесності. В результаті створений ним легендарний «Острів Крим» уперше побачив світ за кордоном. Карою стало позбавлення 1980 року громадянства СРСР і, як вважали кремлівські вожді, довічне вигнання відщепенця.
Однак доля розпорядилася по-іншому, хоча навряд чи сам автор здогадувався, що його «Острів Крим» стане пророчим. Як і в романі, кримчани стали першою жертвою ностальгії купки «патріотів»-активістів за «історіческой Родіной» із її несвободою і тотальною брехнею.
Описана Аксьоновим на сторінках художнього твору окупація Криму під прикриттям воєнно-спортивного свята з танковими колонами на дорогах і концертами зірок у центрах міст — майже точний сценарій путінського силового «воссоєдінєнія» острова з «Отчізной». Призабутий антирадянський роман «Острів Крим» знову став актуальним для світу загалом і України насамперед, нагадуючи, що тоталітарна імперія Путіна нічим не краща від СРСР.
Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)
Ми в Google+