Малі й середні сільгоспвиробники на українських територіях, розташованих поблизу лінії зіткнення з проросійськими сепаратистами псевдореспублік, мають багато проблем, подекуди таких самих, як в аграріїв у будь-якому іншому регіоні держави, але до них додаються й свої, специфічні, притаманні саме прифронтовій смузі. Тому життя тамтешнього фермера ще важче, ніж деінде.

Негаразди військові й господарські

Скажімо, у прифронтовій зоні може бути незібраний урожай: хлібороби просто бояться виходити в поле, адже трактори підриваються на мінах, про обстріли нічого й казати... А як бути тим, у кого половина господарства в буферній зоні, і щоб туди дістатися, необхідно пройти кілька блокпостів? 

Та й там, куди снаряди не долітають, проблем не менше. Десь відрізано залізничний транспорт і нічим вивезти зерно, десь за лінією зіткнення залишився елеватор чи переробне підприємство. І не одне, на жаль.

Куди постачати — взагалі окрема мова. Адже супротивник зайняв головні ринки збуту — обласні центри Донеччини й Луганщини, головних споживачів аграрної продукції регіону відрізано від виробників.  

Вкрай гострі на Донеччині й Луганщині питання екології та ветеринарної безпеки. До забруднень зі зруйнованих війною підприємств та затоплених шахт додаються і свої, сільськогосподарського походження. Скажімо, якщо в регіоні свиней вирощує приблизно половина малих господарств і домогосподарств, а сучасних, обладнаних належним чином забійних та м’ясопереробних підприємств на підконтрольній території немає, то куди дівають тваринні рештки?

Відповідь довго шукати не треба, вона лунає майже щодня на якомусь із телеканалів: то там, то там виникають стихійні скотомогильники, звалища тваринних відходів. Винних зазвичай знайти не вдається навіть там, де українська влада начебто міцна. То що вже казати про прифронтову смугу, де ворог поряд і проблеми екології відходять на другий план? Додамо також, що свинарство саме по собі може бути екологічно небезпечним, якщо не вжити належних заходів: приміром свинячий гній, на відміну від коров’ячого, не є цінним добривом, а навпаки, отруює довкілля, якщо його не утилізувати відповідним чином… І таких питань безліч.

Перспектив не бачать, але вони є

Зазначені і багато інших проблем представлено в ґрунтовному дослідженні «Аналіз агросектору Донецької, Луганської та прилеглих районів Запорізької областей». Дослідження провели цього року в межах проекту «Підтримка аграрного і сільського розвитку», який реалізує в Україні Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Переказувати повністю такий об’ємний документ немає ні можливості, ні потреби — самі розробники обіцяють вжити усіх зусиль задля його якнайбільшого розповсюдження.

Але на деяких важливих моментах зупинитися варто. Перш за все самі аграрії регіону нарікають на брак системної підтримки. Ще один привід для тривоги — різке подорожчання всіх засобів сільськогосподарського виробництва: техніки, насіння, добрив, засобів захисту рослин тощо. За даними авторів дослідження, лише за рік воно становило від 104 до 186%. Зрозуміло, це негативно позначається на рентабельності господарства.

Загальноукраїнська проблема доступу сільгоспвиробників до кредитних ресурсів у регіоні поглиблюється тим, що частина майна, яке можна було б заставити на забезпечення кредиту, перебуває на окупованій території або в зоні бойових дій. Певна річ, банки не хочуть кредитувати під заставу такого майна. І їх можна зрозуміти.  

Ще одна проблема — відплив кадрів з галузі і з регіону загалом. Йдеться не про міграцію сільського населення в міста, хоча й така проблема існує. Багато хто не кидає аграрне виробництво, але воліє перебратися туди, де менше перепон нормальному господарюванню.

До речі, ще один суто місцевий негативний чинник: військові подекуди мусять конфісковувати у хліборобів земельні ділянки для облаштування оборонних об’єктів. Певна річ, такі заходи потрібні у військовий час, але для аграрія в цьому доброго мало. Крім того, як можна зрозуміти, хлібороби не завжди певні, що їхню землю і майно люди у формі конфісковують справді для військових потреб. 

Загалом багато сільгоспвиробників регіону не бачать перспектив за теперішнього стану речей. Проте є певні зауваги. Так, прибрати з української землі окупантів поки що не вдається, і на подолання наслідків окупації піде багато часу, праці і коштів. Але деякі поліпшення можна було б зробити і зараз. У тому й цінність згаданого дослідження, що воно не лише фіксує наявний стан речей, а й містить певні пропозиції.

Чим можна допомогти

Скажімо, у прифронтових регіонах особливо відчутна проблема, яка в інших областях теж існує, проте не так яскраво впадає в очі,  — сировинний характер сільськогосподарського виробництва, мала частка продукції з доданою вартістю. Передусім це помітно в ситуації з плодоовочевою продукцією та молоком. Лише 26% молока, виробленого в Донецькій області, і близько половини у Луганській надходять на переробку.

Воно й зрозуміло, майже всі переробні підприємства лишилися на окупованій частині. А на території, підконтрольній Україні, хазяйнують перекупники, що забирають продукцію за безцінь. Конкурентів, які пропонують вигідніші закупівельні ціни, безжально виганяють, навіть із застосуванням насильства. При цьому, зауважують автори дослідження, здебільшого не вдається з’ясувати, куди продукцію дівають потім, що наводить на певні думки (про це трохи згодом).

Певна річ, як було сказано вже не раз, вихід тут — кооперація. Але у свідомості тамтешніх жителів панує майже суцільна недовіра до всіх форм об’єднання, зокрема й асоціації сільгоспвиробників. Фактично вони не довіряють одне одному. І що цікаво: в середніх господарств цей рівень недовіри менший, ніж у малих. Мабуть, тому вони й доросли до середніх, що краще розуміють ситуацію… А інші лише просять допомоги, натомість самі собі допомогти не бажають.

Сюди слід додати вкрай вузький асортимент запропонованої плодоовочевої продукції: огірки, помідори, картопля, капуста, полуниця, малина, яблука — ось і весь набір. Про інші культури, що мають попит, зокрема нішеві, тут, мабуть, і не чули. А важко виходити на ринок із тим, чого і без тебе там доволі. 

Тому фахівці USAID пропонують шляхи вдосконалення моделей сільськогосподарського виробництва: ланки створення доданої вартості, оптимізація логістичних каналів, переробка і, певна річ, навчання способів ефективного господарювання, зокрема кооперації. І не просто абстрактні шляхи, а конкретні заходи для конкретних регіонів.

З цього приводу міністр з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України Вадим Черниш зауважив, що пропоновані заходи (та й багато інших) потребують співпраці різних міністерств, відомств, органів влади на місцях, а дії між ними переважно потребують більшого узгодження. Так само з коштами, що їх надають держава й міжнародні донорські організації: у разі кращої координації їх можна було б використовувати ефективніше.

На потребі поєднання зусиль різних відомств, комплексної реалізації  різноспрямованих проектів та використання фінансових ресурсів наголосила також заступник міністра аграрної політики та продовольства Олена Ковальова. Окрім названих міністерств, у реалізації проекту передбачено участь Мінрегіонбуду, Мінтрансу, та цей список вочевидь має бути значно ширшим. Так, Мінагрополітики просить інформувати про випадки, коли перекупники силоміць виганяють конкурентів. Проте що може вдіяти аграрне міністерство? Адже власної продовольчої поліції воно не має.

Тим паче, що ці перекупники, ймовірно, спів­працюють з окупантами. Виходить, селяни мимоволі підтримують тих, хто забрав у них можливість нормально жити й працювати? Якщо так, то в боротьбі з перекупниками, які виконують завдання сепаратистів і, мабуть, добре озброєні, знадобиться допомога МВС, чи навіть СБУ. Адже оборудки з ворогом були б неможливі без допомоги спільників з українського боку.

Володимир КОЛЮБАКІН
для «Урядового кур’єра»