Тролейбус із пасажирами, що рипів, кректав, стогнав, гудів, цокотів і ривками рухався вулицею, більше нагадував, даруйте, сміттєвоз. Адже більшість пасажирів стали втіленням давнього вислову: «Все своє ношу з собою». Точніше, у цьому разі вони не тільки везли те «своє», а й щедро ділилися ним з навколишніми. Щоб знали!

Біля мене стояла літня жінка, яка трохи нагадувала, ще раз вибачте, величезний контейнер для сміття після того, як той несподівано розвалився і весь його вміст засипав сусідів по самісінькі зів’ялі вуха. Першим моїм порухом стало невинне бажання відійти трохи далі. Та говірлива тітка виявилася ще й до дідька спостережливою. «Бач, а декому це не подобається! — так само голосно зауважила мій маневр. — Зразу видно, що не наш!» Її співрозмовниця також недовірливо глипнула у мій бік і миттю зробила категоричний висновок: «Точно!  Цей теж зомбований бендерівською пропагандою! Нехай тоді пішки йде, якщо носом починає крутити!..»

До обговорення моєї персони разом з «київською хунтою» долучилися й інші. Від цього в мене ще дужче запаморочилося в голові, й тому вирішив скористатися підказкою. Не великий пан! Дійду до автостанції власними ногами. Ось тільки спершу трохи перепочину на свіжому повітрі на тій самій зупинці. Йой!.. Смердючий дим дешевих цигарок від тих, хто вперто ігнорує застереження МОЗ, видавався парфумами порівняно з їдким сміттєвим смогом, який стояв тут стіною. Присутні голосно і щедро обмінювалися одне з одним тим, що носять із собою, тож я хутко пішов звідси.

Дорогою забрів до безлюдного скверика, послухав пожовкле листя на деревах і трохи підбадьорився. У відносно ліпшому настрої зазирнув до магазину, щоб купити води, а тут знову те саме. Тобто ця точка більше нагадувала колективний смітник. У черзі почув кілька таких діалогів і монологів, що ледве стримався, щоб не вилити куплену воду на голову комусь із цих ходячих і балакучих контейнерів для сміття. А сама автостанція, як заведено, ще здалеку нагадувала сміттєпереробний чи сортувальний завод. Тут було так нестерпно, що приятеля, який прийшов мене провести в дорогу, чекав на певній відстані від токсичних викидів, від яких вже макітрилося в голові й нудило.

А під час зустрічі з ним — місцевим жителем не забарився запитати про причини такої, м’яко кажучи, непривабливої ситуації. «А чому тут дивуватися? — запитав той. — Сусіди давно перетворити нашу територію на звалище для свого сміття. Ось люди і носяться з ним як дурень зі ступою! А ще його великими партіями до нас завозять персони з «республік», які їдуть сюди по пенсії чи покупки. У дні видачі грошей тут так тхне, що хоч на вулицю не виходь!»

Цей епізод в одному з містечок Донеччини неподалік лінії розмежування зайвий раз переконує: у населених пунктах прифронтового краю у 2014 році було зроблено тільки половину справи. Адже визволивши міста і села від проросійських незаконних збройних формувань, тут за минулі роки так і не позбулися великого скупчення сміття. Токсичних відходів стає дедалі більше, бо і Росія, і самопроголошена «ДНР», засмітивши довкола себе все що можна, тепер ще активніше пре різноманітну гидоту на нашу землю. Тим більш у кожній тутешній хаті є сміттєпроводи, якими здебільшого надходить російське сміття.

Так було ще й до початку гібридної війни не тільки на Донбасі. Адже багато років тому територію України перетворили на своєрідний полігон, куди безперешкодно(?!) звалювали все ядуче й токсичне, від якого у донедавна нормальних людей починало паморочитися у головах, переповнених цим добром. Приміром, на Донбасі підступні сусіди, образно кажучи, вивершили такі гори сміття, що вони стали вищими навіть за тутешні терикони чи телевежі на контрольованій нашою владою території. І закономірно, що місцеві жителі стали не тільки заручниками, а й жертвами ось такої сміттєвої лавини, яка накрила всіх з головою. Після активного використання російського сміттєбачення, сміттємовлення та соціально-сміттєвих мереж у наших людей тепер у головах зібралося стільки сміття, що ми всі разом опинилися за крок до надзвичайної ситуації чи екологічної й водночас гуманітарної катастроф.  

До речі, про яке сміття ви подумали? Про всяк випадок уточню: кажу про потворне явище, що мовою сусідів теж починається на «СМИ». Але достовірна інформація в самій назві й закінчується: якщо йдеться про події на Донбасі та в Україні, то її там не знайти вдень з вогнем. Натомість українців цілеспрямовано обробляють дезінформацією, цинічною брехнею та надпотужною пропагандою, що, на жаль, невпинно засмічує свідомість жителів Донбасу й усієї України. А вони стають носіями і розповсюджувачами цих ідеологічних відходів, покидьків і бруду.

Автобус, який нарешті відійшов від автостанції-сміттєзвалища і, петляючи між вирвами на шляху, посунув до сусіднього містечка, також нагадував, звиняйте, сміттєвоз. Але щоб знову не йти пішки (бо далеченько), вирішив вдавати глухонімого і тому всю дорогу сидів з кам’яним виразом обличчя. Хоча чого тільки не почув про нашу дійсність та й собі подібних «зомбованих» персон!