«100 років Жовтня зустрічатимемо вже за радянської влади», — категорично запевнив мене на Арсенальній площі один із прихильників комуністів під час демонстрації на честь 90-річчя більшовицького перевороту, раніше іменованого Великою жовтневою соціалістичною революцією. Тоді, майже 10 років тому, я готував телевізійний сюжет у новини з урочистого мітингу представників лівих сил у центрі Києва.

Добре пам’ятаю той маскарад з комсомольською молоддю у матроських бушлатах і солдатських шинелях а ля 1917 рік. Бойові подруги в коротких шкірянках і червоних косинках. У руках хлопців і дівчат потерті томики Маркса, Енгельса, Леніна. Я навіть поцікавився у парубка в окулярах, чи справді він читає класиків марксизму, оскільки схилявся до думки, що хтось просто щедро профінансував це вуличне театральне дійство. Комсомолець переконував, що читає, і навіть доводив важливість і актуальність тез Ілліча.

Однак молоді було відносно небагато. Основну публіку прихильників комуністів становили пенсіонери, їхній вірний електорат. Майже всі учасники свята, приправленого кумачами і революційними піснями, випромінювали агресію до тих, хто був не з ними. Помічав не вперше: там, де збираються прихильники комуністів, повітря просякнуте ненавистю, навкруги розлітаються жовч і отруйна слина. Ненависть розповсюджується не тільки на товстосумів і представників влади, а й на звичайних людей.

Відчував зневагу і до себе як до журналіста і людини, що спілкується українською. Бо ж українська, на їхній погляд, — мова націоналістів, Петлюри, Бандери та Шухевича, а справжній комуніст як інтернаціоналіст має говорити мовою Леніна, Сталіна та інших революційних товаришів. Усі до одного, з ким спілкувався, на запитання українською шипіли у відповідь російською. Навіть їхня прогресивна марксистська молодь, очевидно, не бачила у своєму червонопикому майбутньому жодної України. Ще й подумав: хіба їх навчали і виховували не в українських школах і вишах?

А ось 80-річчя Жовтня не пам’ятаю. У другій половині 1990-х працював у школі під Києвом. Уже була незалежна Україна, й потреба в обов’язкових урочистостях цього дня на той час відпала. Не було вже такого офіційного свята. Хоч припускаю, що на Арсенальній і Бессарабській площах (поблизу ще не поваленого пам’ятника Леніну) таки святкували.

Інша річ — 70-та річниця революції. СРСР доживав останні роки, хоч тоді мало хто про це здогадувався. Шуміла перебудова, і начебто ми мали жити по-новому, за справжніми ленінськими заповітами. Я ще був школярем, нас водили на примусову демонстрацію з прапорами і кульками, дув дуже холодний вітер. Зате в магазин перед «октябрською» (так називали це свято) завезли чудесних солодких півників на паличках, і ми смоктали ці цукерки перед телевізором за переглядом численних фільмів про Леніна і революцію.

60-річчя «революції» не пам’ятаю через ранній вік, але нещодавно переглянув в інтернеті програму «Время» за 7 листопада 1977 року. Левова частина передачі — трансляція з Кремлівського палацу з’їздів. Товариш Брежнєв довго розповідав про досягнення всередині країни і на міжнародній арені. За п’ять років Леонід Ілліч помре, через кілька днів після 65-ї річниці революції. Він тоді ще підніметься на трибуну мавзолею, але вже нічого не говоритиме.

До відзначення піввікового ювілею у 1967 році, судячи зі спогадів старших, країна готувалася ретельно. І відзначила його з розмахом. Не менш помпезною стала невдовзі й підготовка до 100-річчя Леніна. А перемотування уявної плівки в минуле етапами відзначення дати взяття Зимового палацу після пострілу «Аврори» зупиню ще раніше — у 1950-х. Скористаюся спогадами мами, тоді школярки. Час був суворий, і відкосити від святкування чергової річниці «октябрської» учням не вдавалося. Навіть якщо був міцненький морозець і босі ноги синіли від холоду, що загрожувало серйозними захворюваннями.

Слід визнати (навіть тим, хто досі любить збиратися в центрі Києва поспівати революційних пісень), що й через десятиліття радянської влади не всі батьки могли дозволити дітям взуття. Тим більше якщо одна мати, а батько не повернувся з війни. І мати ця з ранку до ночі, без вихідних і відпусток, гнула спину в колгоспі. І грошей їй не платили, а записували палички-трудо­дні. Паспорта не видавали, зате обкладали непомірними податками. Тому й пропозиції «отметить ударно праздник Великого Октября» колгоспники-кріпаки не сприймали.

Тож 7 листопада вчителі водили селом ватаги школярів, яких змушували викрикувати революційні гасла і махати червоними прапорцями. Безумовно, цей нав’язаний флешмоб давав би дітям більше задоволення, ніж сидіння на уроках, якби не холод. Ідейні ж педагоги не відпускали додому навіть босих і в благенькому одязі. Бо велике свято, Ленін і Сталін були важливішими від запалення дитячих легенів. Хто в ті часи переймався жертвами? Навіть такими невиправданими і необов’язковими. Добре, що дороги тоді були покриті товстим шаром пороху, в ньому ногам було тепліше, ніж на твердому, згадує мама.

Вона не готується за кілька тижнів зустрічати 100-річчя жовтня і співати революційних пісень. Для неї це не свято. Не у всіх людей старшого покоління мізки набиті ватою. 

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
 для «Урядового кур’єра»