Святослав Ветлинський ріс один у батьків, у їхній увазі-турботі, любові, мав справжні чоловічі якості: тверду волю, відповідальність, наполегливість, серйозність. Навчався в Тернопільській загальноосвітній школі № 3 — одній із найкращих у місті. Закінчивши дев’ятий клас, не побоявся залишити тепле родинне гніздо й поїхати до Києва, аби вступити до військового ліцею ім. Івана Богуна.

Два роки військового життя, науки зміцнили його ще більше в прагненні служити Україні. 2004 року він стає курсантом Військового інституту телекомунікації та інформатизації. Роки навчання спливли, і юнак із сухопутного Тернополя отримує призначення служити на флоті, а саме на базі ремонту, зберігання засобів зв’язку в Севастополі. Так Святослав Ветлинський обійняв посаду головного інженера в місті на морі.

Став зброєю славень

Військова частина А 4480, де служив молодий офіцер, була порівняно невелика. Особовий склад — майже 60 людей. Розташувалася вона на території полку зв’язку. Тут дислокувався ще й підрозділ фельд’єгерсько-поштового зв’язку. Здається, товаришів по службі знав добре, мав серед них і друзів. Але недаремно кажуть, що все пізнається в порівнянні, у час випробувань долею.

Коли в столиці піднявся Майдан, Святослав саме навчався у військовій академії у Вільнюсі, тож за подіями Революції гідності стежив з телеекрана. Щойно повернувся з литовської столиці до українського Севастополя, як дали про себе знати «зелені чоловічки». Одразу збагнув: це добре підготовлені російські військові, адже відчувалися їхні чітко відпрацьовані, скоординовані дії, вміння тримати зброю.

«Начальник штабу полку зв’язку, який спілкувався з представниками Чорноморського флоту Росії, запевняв нас, що захищаємо державні позиції, — каже Святослав Ветлинський. — Не знаю, що згодом докорінно змінило його думку?» Але начальник штабу й командир полку зрадили нашу державу й український народ, відчинивши ворота окупантам.

З’явилися три вантажівки з озброєними «зеленими чоловічками» у бронежилетах. Було це 21 березня 2014 року після обіду. Святославові спало на думку тими силами, які мають, нейтралізувати ворога. Каже, обговорили план подальших своїх дій, але згодом із 20 осіб, які про це знали, залишився лише він.

Тим часом колишні товариші по службі поповнили списки зрадників, перейшли на бік окупанта. Боляче, що були серед запроданців не лише уродженці південних, центральних і східних, а й західних областей. За півтори години ці новоявлені

іуди вже вишикувалися на плацу в шеренгах агресора, щоб зняти український прапор і підняти триколор під російський гімн.

Вірними присязі з майже шістдесяти осіб залишилися лише Святослав Ветлинський та ще одинадцятеро патріотів. Вони виставили акустичні колонки на підвіконня, й коли зазвучав російський гімн, українські моряки ввімкнули на повну потужність наш український славень і заспівали «Ще не вмерла України…»

Святослав зізнається, що в ту мить не зважали на те, що окупанти можуть відкрити вогонь чи спровокувати збройну сутичку. Завдання було показати, що вони навіть без зброї можуть чинити опір, протистояти агресору. Після цього героїчного вчинку манкурти обізвали їх сепаратистами.

Капітан 3-го рангу Святослав Ветлинський (у центрі) під час служби в АТО разом із побратимами Анатолієм Бобровим (ліворуч) та Олександром Челобітченком (праворуч). Фото з родинного архіву Святослава Ветлинського

Операція-ліквідація

Тим часом українські патріоти вирішили зберегти найцінніше — Державний прапор України й прапор військової частини. Святослав Ветлинський згадує, що не мали жодної інформації. Зв’язувалися мобільними телефонами з іншими частинами, які теж переживали блокаду, намагалися власними силами вивести з окупації якомога більшу кількість особового складу. Спалювали документацію, вивозили із собою, ховали. На комп’ютерах, ноутбуках, флешках стирали всі дані, щоб інформація не дісталася російському агресору.

«Коли залишали військову частину, Севастополь, емоційний стан був дуже тяжкий, — ділиться думками Святослав. — Це був перший мій військовий підрозділ, де служив в офіцерському чині. Було боляче, що люди, з якими чотири роки стояв поруч, разом виконував завдання, зрадили український народ, державу і перейшли на бік ворога».

Серед групи клятвовідступників одним із перших опинився його кум, який тримав Святославового сина на руках під час церемонії хрещення. «Після такої зради я не можу свого кума назвати офіцером, — стверджує Ветлинський. — Знаю, що більшість військовослужбовців, які залишилися тоді з окупантом, нині розпорошені по Росії, декого закинули навіть до Сирії. Взагалі після виходу з Криму я одразу обірвав усі контакти, телефонні картки порізав. Вирішив, що із сепаратистами, зрадниками жодних контактів не підтримуватиму».

Разом зі Святославом Ветлинським вийшли також його одинадцять соратників, справжніх українців і військових, серед яких були й уродженці Криму. Багато особистих речей залишили на півострові, було надто важко і морально, і матеріально. Одразу банківські картки, рахунки заблокували, тож не мали грошей, щоб хоч харчі купити. І підтримка надійшла до Святослава з рідного Тернополя. Допомогла фінансово Тетяна Чубак із доброчинного фонду «Подоляни».

З окупованого Севастополя Святослав передислокувався до Одеси. Тут у квітні 2014 року служив у штабі флоту. У серпні написав рапорт, щоб його перевели в зону проведення АТО. Призначення отримав в район дій навколо Дебальцевого, Світлодарська, інших населених пунктів. На щастя, за місяць до сумних і страшних подій під Дебальцевим поїхав на ротацію…

Виховуючи ліцеїстів-патріотів

Нині Святослав Ветлинський — капітан 3 рангу, служить командиром взводу в Одеському військово-морському ліцеї. Виховує майбутніх курсантів. Серед ліцеїстів є й мешканці Донецької й Луганської областей. Коли їх запитували, чому обирають саме військове майбутнє, чули від 14-річних хлопців щиру відповідь, що це почесна й гідна чоловіча справа, що треба звільняти український Донбас від російських агресорів та їхніх терористично-сепаратистських наймитів. Святослав вірить, що вони, як і всі ліцеїсти, колись стануть справжніми офіцерами, які любитимуть щиро Україну й дбатимуть про власну честь.

Нині, крім навчального процесу, і Святослав Ветлинський, і офіцерський та викладацький склад ліцею чимало зусиль віддають справі патріотичного виховання учнів. Ось нещодавно ліцеїсти провели телеміст зі своїми ровесниками з навчально-виховних комплексів «Гімназія № 7» м. Одеси та київського «Потенціалу». Тему обрали актуальну: «Як змінила Революція гідності українців та Україну й над чим ще треба працювати». Взяли участь у цій відеоконференції й колишні ліцеїсти, курсанти, які в березні 2014 року в Севастополі проявили сміливість і не просто знехтували «всєобщім торжествєнним построєнієм» окупантів і зрадників військової присяги на вірність українському народові, а й заспівали Державний гімн України під час підняття російського триколору. Учасники тієї історичної події згадували Севастополь, Крим, Луганськ, окуповані ворогом українські території. Відтак мали теплу й щиру зустріч із командиром взводу капітаном 3 рангу Святославом Ветлинським.

У вихованні молодих наголос роблять на тому, щоб ліцеїсти не лише читали чи слухали про українських героїв, славні сторінки нашої минувшини й сьогодення, а могли також з деякими з них поспілкуватися. Скажімо, нещодавно запросили до себе в гості Героя України Володимира Жемчугова. Відвідали овіяні козацькою славою Чигирин і Суботів на Черкащині, їздили також до стародавнього Львова. Одеські ліцеїсти мали можливість побувати на військових кораблях НАТО.

Командири взводів спорт теж не випускають із поля зору. Щонеділі відбуваються змагання з триборства, підтягування, перетягування линви, воєнізованої естафети. Свою міць, вправність ліцеїсти демонструють також під час проведення різних спартакіад. Словом, заклад, в якому нині служить Святослав Ветлинський, живе військовим, навчальним, патріотичним, спортивним життям.

Насамкінець.Святослав довів, що для нього військова присяга — не порожній звук. Своє ставлення до військової справи він сумлінно передає вихованцям. А от про Крим і Севастополь і далі вболіває! Не може не турбувати його доля цього міста. Тут з дружиною Тетяною вони створили родину. Хоч вона родом із міста Самбір, що на Львівщині, з дитинства товаришували, і ця дружба переросла у велике кохання, що покликало їх до шлюбу. Нині виховують синочка Владислава, якому вже п’ять рочків. Він народився у Севастополі, це його рідне місто. Батько обіцяв хлопчику, що, коли виросте, обов’язково повернеться до Севастополя! І так неодмінно буде!