Улітку на прямій лінії з лідером самопроголошеної невизнаної «ДНР» Олександром Захарченком люди спробували озвучити свої нагальні проблеми. Приміром, коли нарешті скасують принизливу комендантську годину? Той почав розказувати, що цю тимчасову міру введено для безпеки самих жителів та їхніх дітей, а потім дав категоричну відповідь: «Через три дні після перемоги скасуємо». Усі, хто це почув, відразу ж помітно засумували: отже, ніколи.        

А тим часом комендантська година, що діє у тимчасово окупованому Донецьку з 2014 року від 23-ї до 5-ї, за словами місцевих жителів, з настанням темряви перетворює місто на в’язницю просто неба. Найменше випадкове і невинне порушення цього режиму негайно суворо й безжально карають. Тобто й у цьому разі люди знову стали жертвами головної фішки політики проросійської окупації — від всього того, що у «республіці» щедро обіцяли робити для безпеки чи покращення добробуту людей, потерпають насамперед вони самі.

Хто не заховався, дуже пожалкує!

 «У нашій сім’ї підростає дитина, а тому дружина виганяє мене курити на вулицю, — розповідає житель Донецька. — Того вечора пішов трохи пізніше — за кілька хвилин до одинадцятої. Сходами скрадався, немов кіт, бо чув історії про пильних сусідів, які можуть здати органам безпеки порушників комендантської години. Чому це роблять? Одні справді вірять телевізору, який лякає українськими диверсантами, а інші зводять якісь рахунки із земляками чи просто хочуть їм насолити. Сподіваючись залишатися непоміченим, викурив цигарку біля дверей під’їзду, навіть не переступаючи порога. Однак вогник таки помітили троє патрульних, які, на моє нещастя, саме перебували неподалік».

Оскільки на годиннику було вже 23.10, охоронці звинуватили чоловіка у порушенні комендантської години. На всі заперечення і намагання переконати, що він перебуває не на вулиці, а в будинку, де мешкає, озброєні патрульні взяли його під руки й витягли з під’їзду. При цьому повторювали, що у цей час він мав би бути у квартирі, а не вештатися сходами без документів. Багатозначно пообіцявши «Розберемося!», потерпілого потягли до райвідділу. А там із затриманим теж не церемонилися: зняли з нього відбитки пальців і внесли в базу даних, змушуючи відповідати на різноманітні запитання.

Після закінчення всіх формальностей «злісному» порушникові запропонували на вибір два варіанти: повернутися додому аж через 15 діб чи вже сьогодні, але заплативши 5 тисяч рублів. Спробу бранця обурюватися ще голосніше вартові порядку зупинили ударом гумовою палицею в груди. Після цього він був змушений взяти запропонований телефон і нарешті зв’язатися з дружиною. Після несподіваного зникнення чоловіка, який вийшов з помешкання всього на кілька хвилин, минула вже понад година, і неважко уявити, що за цей час пережила дружина. Почувши його голос, живого і здорового, без вагань повезла до райвідділу гроші, щоб викупити любителя екстремальних перекурів.

Виявляється, що йому ще й дуже пощастило: нехай подякує, що не звинуватили у причетності до «укропських» вивідувачів чи диверсантів, як було з великою кількістю затриманих після 23.00. Так трапилося з молодим подружжям із сусіднього району Донецька. Люди святкували у родичів день народження господині й засиділися в її помешканні аж до настання комендантської години. Поспішати не було сенсу, бо додому їм добиратися не через усе місто, а лише 2—3 хвилини.

Проте патрульні, які чатували неподалік під’їзду, запідозрили, що пара повертається не з гостей, а… бере участь у черговій розвідувально-диверсійній операції. Підозрюваних відвезли до райвідділу, зняли відбитки пальців і відвели до камери, порадивши подумати і чесно розповісти про справжню мету перебування на вулиці у пізній час — за 15 хвилин після настання комендантської години. Через дві години Олега конвоювали до окремого кабінету, де урочисто повідомили: його належність до української диверсійно-розвідувальної групи вже встановлено, а тому запропонували співпрацювати зі слідством і розповісти про кураторів з СБУ, паролі, явки та спільників, які перебувають у місті.

Зрозуміло, затриманий спробував заперечити абсурдні звинувачення, але отримав у відповідь зливу ударів кулаками і гумовою палицею. Як стало відомо пізніше, в цей же час нічний допит влаштували і для його дружини. Щоправда, її не били, але погрожували затримати на 15 діб, протягом яких періодично відводити до камер, де утримують чоловіків. І тільки під ранок затриманим оголосили «вирок»: якщо хочуть вийти на волю неушкодженими, за двох потрібно заплатити 10 тисяч рублів. 

За що я воював?

Судячи із заяв самопроголошених владних структур, скасовувати комендантську годину поки ніхто не збирається. В історії Донецька подібне вже відбувалося під час Другої світової війни та перебування тут німецько-фашистських окупантів. Щоправда, на відміну від гітлерівців, які, як досі згадують старожили, відбудовували тут зруйновані війною шахти і заводи, путінці знищують і розкрадають тутешні промислові підприємства.

Комендантська година — це випробуваний і перевірений часом механізм тримати під контролем окуповані території. Але найбільший цинізм ситуації у тому, що, лякаючи людей Україною, яка, мовляв, оточить Донецьк із його російськомовним населенням колючим дротом, тут своєрідний нічний концтабір вже діє понад три роки. І перебувають у ньому саме російськомовні люди, яких буцімто захищають місцеві та російські наймити зі зброєю російського виробництва.

Введення обов’язково потворного атрибута окупаційного режиму лідери «ДНР» свого часу лукаво пояснювали необхідністю боротьби з українськими диверсантами, які начебто поодинці та цілими групами діють у місті й перешкоджають їм будувати світле майбутнє. За час, що минув відтоді, жителі тимчасово окупованих територій переконалися в абсурдності цієї версії. По-перше, комендантська година нітрохи не заважає внутрішнім збройним розбіркам і диверсіям, внаслідок яких загинула величезна кількість бойовиків, що спробували вийти з-під контролю кураторів чи завинили чимось іншим. Чого тільки варті добре сплановані й безперешкодно виконані резонансні вбивства ватажків незаконних збройних формувань Мотороли та Гіві.

По-друге, з огляду на численні замахи і вбивства посеред Донецька та на його околицях ефективність боротьби з «українськими диверсантами» зводиться тільки до лякання ними, а не реальних затримань. Досі тут не було жодного(!) гучного затримання справжніх розвідників, а не тих небораків, яких хапають за порушення нічного режиму і звинувачують у диверсійній діяльності. Серед таких випадків і затримання рік тому п’ятьох підлітків, яких залякали і змушували розповідати на камеру про причетність до українських спецслужб. Періодично на пропагандистських телеканалах показують інших нещасних, які під тортурами зізнаються у підривній діяльності, та цій брехні тепер вірять тільки одиниці обдурених.

До речі, недавно жертвою комендантської години стала й представниця ЗМІ, яка на власному досвіді спізнала напрацьовану систему залякування і тримання у покорі людей. Вона навіть описала свої враження для одного з видань тієї країни, присутність представників якої стала причиною комендантського жахіття на окупованій території України. Як згадує вона, побігла до магазину за півгодини до початку комендантської години і трохи запізнилася. «О сьомій хвилині на дванадцяту я була за десять метрів від свого під’їзду, як поряд зупинився поліцейський автомобіль і мене разом із хлібом та серветками заштовхали на заднє сидіння, де вже сиділи вагітна молода жінка та її чоловік», — свідчить вона. Оті сім хвилин запізнення коштували їй перебування аж до ранку у Ворошиловському райвідділі поліції.

«Нас провели до кімнати, де стояли якісь брудні поламані стільці. На столі лежав чоловік, прикований до батареї і курив», — розповідає вона. Нажахана вагітна за браком чистого місця присіла на коліна чоловікові, який, увага(!), три роки воював проти «хунти» і демобілізувався тільки у травні.

«Дивна виявилася компанія, — розповідає журналістка. — Воювали тут усі. І Міша, і прикований чоловік, і навіть неприємний прапорщик виявився колишнім беркутівцем із Києва. Я намагалася перестати плакати. «У мене чоловік зараз на бойових. Я його запитаю, вибачте, за що він воює. Невже за те, щоб через п’ять хвилин після комендантської години ви дівчат хапали на вулицях?» — обурилася вголос. «У мене жінка зараз в аеропорту, — наїжачився прапорщик, — також воює. Я її цього року вперше на море вивіз. Ми з нею та дитиною сидимо, а вона каже: «Хочу на війну».

Зверніть увагу: пропагандистка, яка працює на «ДНР», а її чоловік зі зброєю в руках захищає це жахіття, нарешті прозріває і ставить найголовніше для прихильників республіки запитання: «За що воювали?» Бо вона сама це підтверджує: «на підвалі» тримають не міфічних шпигунів чи диверсантів і навіть не пересічних донеччан, а тих, які воювали і воюють за обіцяне краще життя без України. У цій «смердючій камері», за її словами, вони, а серед них і вагітна, просиділи до 9-ї ранку, аж доки не прийшов начальник відділу, який приймав рішення кого відпускати, а кого ні.

Далі — більше. Не повірите, але навіть побувавши ні за що в буцегарні, авторка спогадів робить несподіваний висновок: «Не маю юридичних претензій до поліцейських, які нас затримали. Та хотілося б звернутися до глави ДНР  Захарченка. А чи не можна якось допрацювати указ, щоб у перші 15 хвилин комендантської години людей, затриманих біля місця проживання, просто супроводжували додому? А то у поліцейських план затриманих, але хотілося б, щоб його виконували за рахунок справжніх бешкетників і диверсантів, а не за рахунок вагітних жінок. «За що я воював?» — сумно сказав Міша, коли його повели в камеру. І це було страшенно образливо», — закінчує вона розповідь.

Запитання, погодьтеся, риторичне. Бо відповідь на нього вже давно знають, але бояться сказати вголос жителі тимчасового окупованих територій Донбасу: воювали і воюють вони досі за потворний «рускій мір», який має ту нелюдську сутність у вигляді необхідності завжди протистояти ворогам — справжнім чи здебільшого вигаданим. Тому за браком справжніх «фашистів», «карателів» та «бандерівців» тут кидають у підвал і жорстоко розправляються з тими, хто ближче, або під руку потрапляє. 

…За минулі вересневі вихідні у Донецьку затримали 532 порушники комендантської години. Досвід показує, що тих, хто тепер сушить голову запитаннями «За що я воював?» чи «За що голосував на референдумі?»,  абсолютна більшість.