Саме таке життєве кредо обрав для себе 27-річний Дмитро Крикун із Житомирщини. Сказати, що з ним він народився і прожив усі ці роки, було б неправдою. Є моменти, які Дмитро з неохотою згадує і волів би змінити, аби це було можливо. З прикрістю згадує, як не хотів учитися. «Пам’ятаю, як ішов до школи з одним зошитом і пачкою цигарок. Цим не пишаюся». Лише згодом збагнув, як ображав маму, розчаровував її сподівання поведінкою. Напевне тепер знає, що своїм дітям, коли ті з’являться, приділятиме якнайбільше уваги і любові. Він вважає, що дитину до навчання мотивують складові: 50% — уміння вчителів знайти підхід до учня, 25% — любов і наполегливість батьків, решта — бажання дитини. Хоче, щоб його діти були слухняними, допитливими, справедливими і головне — щасливими. Недаремно ж він обстоював незалежність і мир на сході країни.

Дмитро Крикун, десантник 95-ї бригади, один з тих, хто пройшовши горнило війни, після демобілізації прийняв рішення шукати своє призначення у мирному житті. Не може зрозуміти божевільних слів «добре там, де нас немає». Так говорять невдоволені, які шукають кращої долі в білому світі. А чи знаходять? Українці їдуть у Польщу, поляки — в Німеччину, Португалію, тамтешні аборигени їдуть у ще дальші світи. А виходить, що краще там, де ми є. Добре маємо робити самі для себе там, де перебуваємо.

Добре там, де за будь-яких обставин маєш підтримку рідних, друзів і просто хороших людей. Бо без неї, на думку «кіборга», кінець. Був період, коли стояло питання: повернутися на схід чи почати з чистого аркуша цивільне життя? Думки роз’їдали. Добрі люди сказали: «Зупинися! Спробуй себе тут, перевір, чи зможеш подолати в собі монстра війни».

«Амур» знайшов справу до душі. Іншим також радить не опускати руки, а шукати і знаходити себе. Фото Володимира ЗAЇКИ

«Амур», але не той, що з луком

Тепер Дмитро з упевненістю каже: хоч би яким був посттравматичний синдром, якщо є власна воля подолати його і оточення, що прагне підтримати солдата, це можна зробити без лікарів, психологів і священиків. Вихід — у голові. «Кіборг» розповів, що армія змінює людей. Там усе сплановано: забезпечення, озброєння, командир дає накази, підлеглі їх виконують. У цивільному житті перед демобілізованими відразу постають проблеми, розв’язати які без сторонньої допомоги вкрай нелегко.

На поле бою Дмитро потрапив у 2014 році фактично після демобілізації зі строкової служби. Згадує, як був на заробітках у Білій Церкві. Саме в такій місцевості, де мобільний зв’язок поганий. Раз по раз бачив, як надходили повідомлення про чиїсь намагання додзвонитися до нього. З розмови з мамою дізнався, що його розшукують із сільради, з райвійськкомату. Щойно виконав роботу, поїхав додому. «Уранці після дороги вмився, поголився й поїхав у військкомат. Комісар розповів про ситуацію, попросив допомогти. Я відразу погодився. Не барився, бо розумів, що потрібен там. Потрапив у 95-ту бригаду».

Була у Дмитра мрія з дитинства навчитися шоферувати. Близькі пророкували хлопцеві спеціальність якщо не простого водія, то механіка в автосалоні. Уміння керувати автомобілем пригодилося на війні. Спочатку був водієм автомашини, згодом на БТР-80 вивозив із поля бою поранених. Про дні, проведені на сході, розповідає неохоче. Каже, що війна дуже змінила його, додала впевненості в собі. «Раз ти повернувся звідти живим, то для чогось потрібен на цьому світі. І не вірте тим, хто каже, що там не страшно: брешуть!»

На війні отримав і позивний, пов’язаний з любов’ю до риби — білого амура. Під час дискусії з рибалками доводив, що білий амур — це найкраща риба. Дмитро її з Роставиці, що за сім кілометрів від села, сотнями перетягав. «Вона найсмачніша. Через упертий характер спір виграв. Так і пристав позивний «Білий амур». Із часом його вкоротили, і залишився «Амур».

Робити те, що цікаво

Невеликі проблеми зі здоров’ям до війни після АТО ускладнилися. Спина не давала спокою ні вдень, ні вночі. Подібне було й у побратимів. Від самого бронежилета йде шалене навантаження на хребет під час бігу і стрибків. Виникають травми. Тому і з’явилася думка навчитися полегшувати життя людям із такими травмами. «Мені допоміг проект Валентини Варави «Передай другому». Участь у ньому беруть проекти хлопців, які повертаються з АТО і хочуть започаткувати власну справу. Ветеран отримує кошти на розвиток, а згодом має позичену суму передати іншому учасникові АТО. Перші безкоштовні курси закінчив через проект «Воїну — гідна праця» від Центру зайнятості вільних людей. Потім за власні кошти — ще одні курси. Мені це цікаво. Небайдужі люди підказали, де можна винайняти за символічну ціну приміщення».

Так у столиці з’явився кабінет «Кіборгмасажу» від «Амура». Першими його клієнтами стали родичі й друзі, які допомагали фінансово і морально. Згодом став запрошувати бійців АТО, які поверталися з війни. Дмитро вважав, що допомагатиме не лише тілам бійців, а й їхнім душам. Під час сеансу завдання масажиста — розслабити тіло пацієнта, такий сигнал тіло отримує від голови. Ось і виходить, що в такому стані людину легше розговорити, вмовити. Траплялося, після терапії співрозмовник по-іншому сприймав проблеми, з якими приходив.

Однак не надовго вистачило Дмитра на благодійність. Часто люди телефонували, записувалися на сеанс і не приходили, навіть не попередивши. Друзі підказали, що копійка дисциплінує клієнтів. Нині з учасників АТО і членів їхніх родин бере благодійний символічний внесок. Коли трилітрова банка наповнюється купюрами, Дмитро їх передає у благодійний фонд.

Краще втратити рік, ніж життя

Головне завдання «Амура» нині — навчання. Він розповів, як у 2015 році, після демобілізації, його вмовили вступити в політехнічний університет на програміста. Переконували, мотивували високою зарплатнею в майбутньому. «А який з мене програміст? Математику зі школи не любив і мав низькі оцінки. Визначився: хочу освоїти масаж. Перевестися з політеху до університету фізкультури не можна було. Треба було чекати рік, щоб вступати наново. Так і зробив. Не жалкую. Заочне навчання на факультеті фізичної реабілітації має плюси: встигаю практикувати і навчатися. Шкодую, що не маю медичної освіти. Цікава мені мануальна терапія, але без освіти на практику розраховувати не можу».

Велике відкриття зробив для себе студент-першокурсник, побачивши професорів університету — людей, відданих справі. Із шкільними вчителями їх не порівняти, вважає він. Побачив у їхній поведінці, знаннях щось значно більше, ніж виконання професійних обов’язків. Вони горять бажанням розповісти студентам більше, ніж у програмі.

«Завдяки друзям побував у Єгипті. Подивившись на те, як там живуть, зрозумів, що наша країна найкраща. Там люди не мають нічого, крім бажання жити. Тому й розвиваються. У нас мають все і водночас не мають нічого. Для тих, хто скиглить і вважає, що йому держава винна, я б організовував екскурсії, щоб показати, як насправді живуть інші народи».

Наприкінці розмови поцікавилася в «Амура» військовими нагородами. Виявилося, їх він не має. За словами Дмитра Крикуна, найкраща нагорода — це відгук товаришів. «Якщо скажуть, що ти нікчема, то й сотня медалей на кітелі не допоможе. А якщо з тобою вітаються і кажуть добре слово, то жодна медаль на грудях не потрібна».