У Чернігівському обласному художньому музеї імені Григорія Галагана зберігається майже 9 тисяч творів образотворчого й декоративно-ужиткового мистецтва XVI—ХХІ століть. В основі його — унікальна колекція Галаганів, яка зачаровує творами західноєвропейського і вітчизняного мистецтва XVII—XIX століть, портретами представників дев’яти поколінь цього роду та їхніх відомих родичів — Розумовських, Дараганів, Маркевичів, Ламсдорфів, народними картинами, зокрема славнозвісними козаками Мамаями. У його директора Ірини РАЛЬЧЕНКО розпитую, як музей став одним із найбільших в області осередків культури.
— Пані Ірино, дорогою до музею думала про те, що на всіх заходах в його стінах завжди одержувала більше, ніж очікувала. Як вашому колективу вдалося зробити майже неможливе: свіжо і креативно вписати минувшину в сучасність?
— Люблю будувати стратегічні плани. Коли прийшла на посаду, було багато суто господарських проблем: будівля обдерта, майже рік музей було закрито для відвідувачів, а перед тим трапилися резонансні крадіжки, після яких жодну картину так і не повернуто. Тож головним завданням було облаштувати фондові приміщення і хоч одну виставкову залу. Почали ремонти, та розуміли, що музей без відвідувачів мертвий як латинь.
Нині очевидно: правильно зробили, що відкрились. Дехто вважав, що можна розвісити небагато картин і більше нічого не змінювати. Та ми пішли складнішим і цікавішим шляхом: взяли напрям на зміну виставок, щоб якомога більше показати наш потенціал. Вважаю, що зробили правильно, адже квінтесенція музею — його колекція.
— Ви почали виходити за так звану музейну тишу. Зазвучали голоси, музика, почали оживати картини. Це ж виклик традиціям!
— Музей — храм муз, він має не тільки показувати, а й розповідати, будити думку. Маючи великі приміщення і відновлюючи їх, намагалися зробити так, щоб люди хотіли сюди прийти. Почали презентувати себе уже як культурний центр, започаткували мистецькі проекти «Музичні зустрічі в музеї», «Ніч у музеї», «Драматичний простір музею». Але 10—12 років тому такі заходи сприймали неоднозначно.
2008-го я побувала у США, побачила, що там біля експозицій кипить життя: тут триває екскурсія, тут дітлахи щось розмальовують, тут звучить жива музика. Зрозуміла, що це абсолютно логічно: музей має бути живим. Має бути багато людей, і не треба цього боятися.
Тоді ми започаткували багато проектів: обігрували і Галаганів, і гетьмана Івана Мазепу, і народні картини з козаками Мамаями. Тепер це вже звичне явище.
У Нью-Йорку в музеї сучасного мистецтва я була просто вражена технічними засобами. Тут тобі виставка Пікассо, тут поряд на екрані його інтерв’ю — все працює на те, щоб ти сприйняв його не тільки як художника, а й як людину. Я була захоплена і пообіцяла собі зробити щось подібне. Ми вже виготовили проект, щоб у правому крилі приміщення облаштувати схожу експозицію. Хочемо бодай частину нашого музейного зібрання представити на сучасному рівні.
— Ви зробили головний акцент на колекції Галаганів, і це логічне рішення.
— До нас на початку 2000-х приїжджав із Києва один серйозний мистецтвознавець. Я дуже хвалилася тим, що у нас є щось західноєвропейське: і голландські натюрморти, і багато інших цінних полотен. Він сказав: «Голландці такі плодовиті — у всіх музеях вони є. А ось Галаганівська колекція унікальна, вона є тільки у вашому музеї. І з цим вам треба працювати».
Коли у 2012-му в столичному «Мистецькому Арсеналі» ми зробили виставку, там півдесятка залів було присвячено нашій Галаганівській колекції — це був фурор. Я відчула, що ми все зробили правильно. По-перше, це само по собі мистецьке явище, по-друге, кожна робота так чи так пов’язана з історією нашого краю, культурою, з нашими іменами, нашими постатями. Тепер, коли на другому поверсі ми облаштували Галаганівську залу, я просто щаслива. Вона, по суті, є і нашою концертною залою. І коли до нас приїжджають митці такого рівня, як відома українська скрипалька Мирослава Которович, дивлюсь на портрет Галагана і думаю, що він схвалив би нашу роботу.
— А як ви заприязнилися з нащадками роду Галаганів?
— Вони знайшли нас в інтернеті. Уже в перші дні роботи в музеї стало зрозуміло: щоб про нас знали, треба презентувати себе. Ми виграли невеличкий грант і створили сайт, на якому розмістили розповідь про наші родзинки. Приблизно через півроку — дзвінок із США: «Це Ліза Блейк. Моя мама — донька останнього господаря вашої колекції Миколи Миколайовича Ламсдорфа-Галагана».
Це був шквал емоцій! Тоді ми й не поспілкувалися як слід, тому що це були кілька хвилин взаємних емоцій. Вони не йняли віри, що розповіді бабусі про родинний маєток у далекій Україні — не якась веселкова мрія з часів дитинства, а реальність. А я всі ці роки так хотіла, щоб хтось знайшовся, і це сталося! Потім вони приїхали. Треба було бачити їхні обличчя, ту радість і шанобу, коли вони розглядали портрети своїх прапрародичів, коли побачили прекрасний, добре збережений палац у Сокиринцях, почули родові легенди. Це неймовірно хвилювало.
— Чернігів багатий на легенди, особливо територія стародавнього княжого міста, на Дитинці якого розташовано і ваш художній музей. У вас давні картини, готичне підвальне приміщення. Напевне, є містичні історії, пов’язані з вашими експонатами?
— У нас є портрет полковника Чернігівської козацької сотні, а пізніше генерального обозного Дуніна-Борковського, з якого людський поговір зробив вампіра. Про нього дуже багато говорять, але робити з нього Дракулу негоже. Людина зробила багато доброго для чернігівських православних храмів, а злі язики здатні очорнити будь-кого. У нас було таке, що чутки виникли на рівному місці, і під час зимової сесії студенти бігали, щоб доторкнутися до скульптури Грушевського: мовляв, це стовідсоткова гарантія безпроблемно скласти іспити.
У підвалах спокійно. Мріємо, що їх теж пристосуємо під експозиції. Вони ще чекають того, що ми спустимося.
— А ще розкажіть про майже містичну історію з картиною «Концерт» голландського художника ГендрікаТербрюггена.
— Із цим полотном, написаним на початку XVІІ століття, свого часу сталося щось загадкове: злодії, які у 1997 році, відключивши сигналізацію й зв’язавши сторожа, вкрали з наших фондів десять найцінніших картин, цю чи то загубили, чи то викинули. Така необачність справді дивна, адже в 1950-х популярність живописця сягнула небачених висот, його роботи продавали дорожче, ніж твори Рубенса. Хай би там як, одне з найцінніших і єдине в Україні полотно видатного голландського художника повернулося і залишилося в нас.
Свого часу, коли святкували 30-річчя музею, зробили проект «Тербрюгген: сучасні візії». У його межах 30 відомих українських художників написали репліки на цю роботу, приїжджав голландський посол, і в нас зав’язалися дружні стосунки. Потім приїжджала керівник гуманітарних проектів «Нідерланди — Україна» Лідія Донерс-Мунт, вона була зачарована цією роботою. Побувала в нас і дружина посла. Голландці шукають можливості, щоб показати картину в своїй країні. Але для цього потрібні серйозні меценати.
— У вас завжди багато ідей і нових проектів. Над яким працюєте нині?
— У нас перед музеєм велика рекреаційна зона, чималий внутрішній двір. У мене давно була мрія його облаштувати. Розробила проект і презентувала його як «Сад рівності». Тобто сад для людей з обмеженими можливостями. Це доріжки для людей на візках, мініатюрки для тактильного дотику, написи шрифтом Брайля. Студенти технологічного університету зголосилися допомогти з облаштуванням: посадити квіти, підібрати дерева і кущі.
Тобто ми щось можемо робити самотужки — дуже люблю це слово. Можна поставити екран і показувати нашу колекцію тим, кому не піднятися в експозиційний зал. Хочемо зробити на базі музею громадський простір.
Сподіваюся, нам усе вдасться. Ще я відкрила для себе прекрасного художника — нашого земляка Олександра Савченка-Більського. Його роботи тривалий час не експонували, бо він був емігрантом і майже 70 років жив і творив у Франції. Приїхала його родина, ми добре попрацювали, зробили багато виставок в Україні, у Страсбурзі та Парижі. Готую до друку книжку-альбом про творчість цього митця. Мені пощастило: дуже люблю те, що роблю.
— Ваша родина — теж фанати музею?
— Та ні, хіба онучка. І син, і донька поважають мамину роботу, але кожен займається власною справою. А Марійка змалечку в музеї і дуже шанує живопис. Вона гарно малює, навіть у дитячій виставці брала участь. А я сама малюю погано. Тому в мене такий пієтет до творів художників і бажання якомога повніше представити їхню творчість землякам.
Євдокія ТЮТЮННИК
для «Урядового кур’єра»
Ірина РАЛЬЧЕНКО. Народилася 1952 року в Чернігові. Закінчила Чернігівський педагогічний інститут імені Т.Г. Шевченка. Працювала в школі, редактором заводського радіомовлення, редактором телерадіоагенції «Новий Чернігів». З 2001 року — директор Чернігівського обласного художнього музею імені Григорія Галагана. Була учасником програм обмінів і стажування у США й Польщі. Член Національної спілки краєзнавців України. Заслужений працівник культури України.
Ми в Google+