— Бетон найвищого гатунку возили міксерами на будмайданчик СХОЯТу цілодобово, практично без вихідних.

Усі розуміли, яким важливим був цей об’єкт  для Запорізької АЕС.

Олександр В’ячеславович, водій таксі, легко згадував деталі подій двадцятирічної давності, ніби це було вчора.

— Для наших  «МАЗів» і «КамАЗів» було створено  «зелену дорогу»: жодних перешкод, затримок — «усе для фронту».

Ми вкотре їхали його стареньким, але доглянутим «Мерседесом»  верхньою дорогою від  Василівки до  Великої Знам’янки, звідки  в сонячну   погоду   добре видно і місто Енергодар, і всі шість ядерних енергоблоків цієї найбільшої в Європі АЕС  на березі Каховського водосховища. 

Цікаво було почути від рядового учасника тих напружених подій подробиці з будівництва потужних фундаментних плит під 100-тонні контейнери Сухого сховища відпрацьованого ядерного палива (ССВЯП) на ЗАЕС, про які свого часу розповідав мені її директор Володимир Бронніков.

ЦСВЯП у Чорнобильській зоні працюватиме за тими самими технологіями, що і сховище відпрацьованого ядерного палива на Запорізькій АЕС. Фото УНІАН

Де гарантія, що запорізька історія не повториться?

— На початку 1990-х виникла реальна загроза зупинки роботи всіх наших ядерних блоків — у Держдумі Росії розгорнулися дискусії про заборону ввезення в країну ВЯП з інших країн, зокрема й України. Йшлося про екологічну безпеку, але всі розуміли, що політика тут перш за все. Як наслідок — країна опинилася на порозі енергетичного колапсу: частина блоків на більшості АЕС потребувала перезавантаження свіжим паливом, але цього не робили, бо пристанційні басейни тимчасової витримки відпрацьованих паливних касет не могли прийняти новий вантаж. Вони були вщерть заповнені.

— ВЯП нашої станції, — вів далі Володимир Костянтинович, — підготовлене до транспортування в Красноярськ і Челябінськ, ми теж не вивозили, тримали в басейнах. Події розвивалися так, що вже у 1998 році нам довелося б зупиняти блоки і залишити без електроенергії чверть населення і підприємств України. Цього, звісно, не можна було допустити.

Терміново оголосили міжнародний конкурс на кращий проект тимчасового сховища відпрацьованого ядерного палива. І буквально за два роки, після визнання технології американської компанії DE&S найкращою, проблему контейнерного зберігання на проммайданчику ЗАЕС власного ВЯП було розв’язано. Вже 15 років Запорізька атомна станція не залежить у цьому питанні від примх росіян.

Але де гарантія, що ситуація з вивезенням відпрацьованого палива до Росії в 1990-х не повториться тепер за ініціативи країни-агресора? Адже після подій, про які розповідав Володимир Бронніков, висновків в Україні так і не зроблено. Всі ці роки на всіх рівнях влади тривала і триває лише балаканина про необхідність «термінового спорудження» ЦСВЯП для решти АЕС країни: Южно-Української, Хмельницької та Рівненської. Нині вони, як і багато років тому, стовідсотково залежать зі своїм ВЯП від Росатома, його ТВЕЛ. Україна щорічно платить йому майже 200 мільйонів доларів за зберігання і переробку наших ТВЗ. Це значно більше вартості пускового комплексу згаданого ЦСВЯПу. Всі це знають, але його будівництво донині так і не розпочалося. Здебільшого через тяганину з ухваленням ВР відповідного закону та реальним виділенням землі. Парламенту та урядам знадобилося дев’ять років (!), щоб дати зелене світло початку юридичного оформлення 45,2 гектара площі під сховище на не придатній для сільгоспвиробництва території чорнобильської зони. Й досі тривають зволікання, тепер уже у вигляді нових погоджень та дозволів на місцевому рівні, з розробленням так званих детальних планів землеустрою, скандального розподілу між містом Славутичем, Іванківським та Поліським районами 10% суми кошторисної вартості сховища — на розвиток соціальної інфраструктури цих регіонів. Розповідають, що Іванківці вважають себе обділеними і блокують розробку цього детального плану. Документ під об’єкт загальнодержавного значення за процедурою нібито повинен погоджувати іванківський архітектор.

— Безглуздий детектив, — зауважив один із авторитетних експертів. — За ним стоїть безкарність керівників «Енергоатому» та Міненерговугілля за невиконання державних рішень, їхня майстерність своєчасно перекласти на когось свою провину.

Як наслідок, за всі ці роки злочинних зволікань і саботажу з початком спорудження ЦСВЯП лише за вивезення до Росії відпрацьованих паливних збірок Україна вклала в її економіку понад півтора мільярда доларів!

Чи реальний термін 2017 рік?

Після підписання десять років тому контракту з компанією Holtec International на проектування, ліцензування, будівництво і введення в експлуатацію першої черги централізованого сховища для ВЯП в НАЕК «Енергоатом» називали кілька термінів здачі його пускового комплексу. У 2009 році обіцяли 2012-й, у 2012-му — 2015 рік. Тепер чомусь уже кажуть про кінець 2017 року, хоча раніше орієнтувалися на термін 36 місяців, який був визначений розпорядженням Кабміну №131-р від 4 лютого 2009 року «Про схвалення техніко-економічного об∂рунтування інвестицій у будівництво ЦСВЯП».

Нині на місці цього багатостраждального об’єкта, який мають звести поряд з комплексом «Вектор» у 30-кілометровій зоні відчуження ЧАЕС, лише «перший камінь» та два прапори — український та американський. Реальний старт початку реалізації контракту дали у червні 2014 року, коли керівники двох сторін підписали у Брюсселі Додаткову угоду до контракту 2005 року. Працівники «Енергоатому» стверджують, що Кріс Сінгх, президент компанії Holtec International, не побачивши за всі ці роки практичних кроків української сторони, взагалі мав намір вийти з проекту.

Хто цього домагався і чекав — неважко зрозуміти, проаналізувавши слова і дії урядів, а головне — терміни підготовки відповідних законопроектів Комітетом Верховної Ради з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки. Цей комітет незмінно очолює понад 15 років Микола Мартиненко. Так ось парламент (за Януковича) благословив своїм відповідним законом місце розташування, початок проектування і будівництво ЦСВЯП лише у 2011 році — через три роки після схвалення урядом ТЕО цього сховища. А перші кроки з відведення землі під цей об’єкт держчиновники зробили ще пізніше — лише в квітні 2014 року. Невже це не переконливий доказ прихованого гальмування та саботажу проросійським лобі у Верховній Раді та в урядових кабінетах реалізації проекту з будівництва ЦСВЯП? Юрій Недашковський, президент НАЕК «Енергоатом», погоджується з тим, що російське лобі в Україні існує і що «його вплив досить потужний».

ЦСВЯП має стати справою честі

Зменшення частки російських технологій та сировини в ядерній енергетиці України, до чого закликають сьогодні з різних трибун, — питання не сьогоднішнього, а вчорашнього дня. Час втрачено. І якщо з диверсифікацією свіжого ядерного палива для наших атомних станцій вже зроблено за останні роки досить потужний крок разом з американсько-японською компанією Westinghouse, то з відпрацьованим паливом з решти наших енергоблоків, крім Запорізької АЕС, — повна залежність від країни, з якою ми у стані війни. І в такому статусі Україна ще буде довго, мінімум чотири-п’ять років. Бадьорі заяви керівництва «Енергоатому» про те, що на початку 2018 року ЦСВЯП прийме перші партії відпрацьованого ядерного палива з ЮУАЕС, ХАЕС та РАЕС, фахівці галузі вважають благими бажаннями, якщо взяти до уваги негативну практику минулих часів. Понад те, йдеться поки що про пусковий комплекс. Його будівництво розпочнеться ймовірно у першому-другому кварталі наступного року. Ємність цього комплексу становитиме відповідно до ТЕО, яке розробив Київський науково-дослідний та проектно-конструкторський інститут «Енергопроект», 3,62 тисячі збірок відпрацьованих тепловидільних елементів. Тобто лише близько 20% ємності проектної потужності (16,53 тисячі ВПЗ) усього ЦСВЯП. А це означає, вважають експерти, що Україна і після 2018—2020 років буде вимушена ще довго вивозити до Красноярська та Челябінська своє ВЯП. Якщо це дозволить Кремль. Не забуваймо й про інші деталі, на які днями звернуло увагу російське інформаційне агентство ТАСС, коментуючи отримання на радіохімічному заводі ВО «Маяк» чергової партії опроміненого ядерного палива Рівненської АЕС: «У процесі переробки українського ВЯП будуть отримані корисні компоненти, зокрема уран, який використовуватимуть для виготовлення палива для АЕС». Звісно, і для наших станцій, за яке ми платимо шалені гроші. «Щодо інших, не потрібних Росатому продуктів переробки, то їх мають повернути Україні».

А це вже окрема, надто серйозна проблема, яку не дуже охоче коментують в штабі галузі, бо вона однозначно свідчить: введення в експлуатацію пускового комплексу ЦСВЯП лише частково розв’яже проблему поводження з відпрацьованим паливом, та в жодному разі не задачу поводження з радіоактивними відходами від його переробки.

На кону — репутація країни

Річ у тім, що Верховна Рада ще у 2000-му ратифікувала з цього питання міжнародну Об’єднану конвенцію. Відповідно до неї, захоронення ядерних відходів може бути лише в країні, у якій ВЯП було вироблено.

— Починаючи з 2011 року, — казав мені кілька років тому колишній перший віце-президент НАЕК «Енергоатом» Микита Константінов (він уже понад рік працює в Росатомі), — відходи від переробки відпрацьованого ядерного палива мають повертатися в Україну, тому що російське законодавство забороняє захоронення радіоактивних відходів інших держав. Йшлося передусім про осклянілі високоактивні продукти переробки ВЯП з Рівненської АЕС, її блоків ВВЕР-440.

— Нині ми не готові приймати такі продукти переробки. Це вже другий, окремий рівень зберігання. Доведеться з росіянами якось домовлятися.

На наше щастя, Росатом ще не створив потужності для переробки відпрацьованих паливних збірок з реакторів ВВЕР-1000, їх зберігають у стаціонарних басейнах витримки гірничо-хімічного комбінату в Красноярському краї. Багато з них пошкоджені, їх нібито вже практично неможливо повернути назад Україні. Інша справа, чи довго ще росіяни прийматимуть від нас ВЯП?

Питання дуже актуальне. Наступного року завершується термін дії продовженого у 2013 році контракту щодо вивезення на зберігання в Росію відпрацьованого ядерного палива з наших трьох АЕС (крім Запорізької). Захочуть приймати й надалі наше ВЯП — продовжать контракт, не захочуть — згорнуть відносини. Одне слово, Москва матиме у наступних важких і принизливих для України переговорах всі козирі. Росатом може знову підвищити ціну на вивезення палива, може виставити за вказівкою Кремля не лише економічні, а й політичні вимоги, зокрема пов’язані з подіями на Донбасі та в Криму.

Імовірний також сценарій, коли три наші АЕС — Южно-Українська, Хмельницька і Рівненська — опиняться перед катастрофічною перспективою зупинки своїх ядерних блоків через переповнені пристанційні сховища ВЯП. Ось такі маємо наслідки багаторічного нехтування. По суті — підкилимного ігнорування державних інтересів наскрізь корумпованої та продажної проросійської частини законодавчої та виконавчої «еліти» України. Чимало з них і тепер у когорті «недоторканних», упевнених у своїй безкарності «вчорашніх», що чекають реваншу.

Отож тепер уся надія на американсько-японський Holtec International з його великим досвідом і незаперечною світовою репутацією — компанію, що контролює 40% ринку зберігання ВЯП у США. Вона у проекті з будівництва ЦСВЯП пішла на безпрецедентні умови. За словами Юрія Недашковського, фінансова схема проекту на 90% складатиметься з експортного кредитування і лише на 10% — це авансові платежі «Енергоатому». В реальних цифрах це так: американці вкладають майже 300 мільйонів доларів, а авансовий платіж української сторони — 11,7 мільйона доларів. Передбачається передача Україні всіх технологій виготовлення контейнерів для ВЯП. Повертатимуть гроші після введення в експлуатацію сховища за рахунок коштів, які заощаджуватимемо на вивезенні відпрацьованого палива до Росії.

Поза сумнівом, Holtec виконає всі свої контрактні зобов’язання щодо ЦСВЯП, як він це успішно робить у 30-кілометровій зоні на будівництві СВЯП-2 — для відпрацьованого ядерного палива з ЧАЕС. Згаданий проект, покликаний позбавити Україну від російської енергозалежності, має стати справою честі для наших урядових структур, втілювати його потрібно під суворим наглядом контролюючих та правоохоронних структур. Адже на кону репутація країни, ступінь подальшої прихильності до неї іноземних кредиторів та інвесторів, наших західних і американських партнерів.

Надто влучно і дипломатично сказав у цьому контексті «Економічній правді» Чімяо Фан, директор Світового банку в Україні, Білорусі та Молдові: «Треба пам’ятати, що ці проекти існують для користі українських громадян. Якщо не буде прихильності міністерств і відомств, що впроваджують проекти, нічого не покращиться».