В експозиціях Донецького обласного краєзнавчого музею, одного з найбільших і найстаріших подібних закладів України, поміж різноманітних експонатів було немало зразків зброї всіх епох і народів, які населяли цей край та тих, хто пхався сюди, аби його загарбати. Кам’яні рубила й примітивні ножі, наконечники стріл та списів скіфів і половців, мечі та сокири дружинників часів Київської Русі і криві шаблі монголо-татар, козацькі пістолі та мушкети, зброя учасників Першої та Другої світових воєн. І нам, наївним відвідувачам, тоді здавалося, що ці атрибути воєн ми вивчатимемо тільки в музеях чи за підручниками історії. На жаль, усе змінилося у 2014-му, наприкінці якого заклад збирався відзначати своє 90-річчя. У спекотному серпні до зібрання давньої зброї непрохано додалися й сучасні екземпляри: кілька боєприпасів із сусіднього російського воєнторгу влучили у приміщення музею, завдавши йому неабиякої шкоди. А невдовзі і сам заклад із багатими фондами, хутко перелицювавши на «республіканський краєзнавчий музей», перетворили на ідеологічну зброю проти України.

Видатний композитор Сергій Прокоф’єв назавжди залишився у своєму рідному селі Сонцівка. Фото надані ДОКМ

Із чистого аркуша

Після окупації Донецька й відмови керівників обласного краєзнавчого музею перереєструвати його і працювати на території, підконтрольній українській владі, стало очевидно, що заклад зазнав великих фондових, майнових та кадрових втрат. Утім, по цей бік лінії розмежування залишилися три його філії, пам’ятки національного та місцевого значення: меморіальний музей-садиба Володимира Немировича-Данченка та Миколи Корфа в селі Нескучне, музей Сергія Прокоф’єва в селі Сонцівка та Великоанадольський музей лісу у Волноваському районі. Саме на них припала левова частка роботи з відвідувачами, яку активізували музейники попри брак фінансування: на початок цьогорічного літа тут побували майже 4,5 тисячі осіб. А тим часом тривала робота для набуття законного статусу Донецького обласного краєзнавчого музею на території української Донеччини, і згодом зусилля увінчалися успіхом.

«У червні 2016 року нарешті перереєстрація відбулася, а на мене поклали виконання обов’язків генерального директора, — згадує Світлана Глушко. — Важко навіть описати бюрократичні перешкоди, що постали на шляху! Та за сприяння Донецької облдержадміністрації ми їх подолали, і 29 серпня 2016 року обласний краєзнавчий музей запрацював у правовому полі України. А наприкінці року співробітникам філій виплатили всі заборгованості із зарплати».

Згодом певні перипетії виникли ще й під час обрання керівника музею, адже на заміщення цієї посади провели два конкурси. У першому брав участь безперечний фаворит — кандидат історичних наук із Києва, який потім різко передумав підписувати контракт, очевидно дізнавшись про кількість проблем, які належить розв’язувати. А в другому конкурсі у деяких членів конкурсної комісії виникли сумніви вже стосовно кандидатури Світлани Глушко. Мовляв, чи зможе «дівчина із села» (досі працювала в музеї-садибі В.І. Немировича-Данченка в Нескучному) керувати обласним закладом? І це попри те, що саме завдяки її діловим якостям вдалося перереєструвати музей, відновити і пожвавити його роботу.

Світлана Глушко добре знає всі проблеми закладу. Серед них і та, що основу музею доводиться створювати фактично з чистого аркуша. Адже немає постійного приміщення для експозицій, достатньої кількості експонатів та кваліфікованих кадрів для наукової роботи. Зокрема й ці реалії дають підстави назвати нинішній тимчасовий формат роботи «Музей без стін». Однак його працівники зуміли закласти надійний фундамент подальшого розвитку закладу: відновили ділову й наукову документацію, провели інвентаризацію фондів, організували нові робочі місця, працевлаштували колишніх працівників, які виїхали з Донецька. Нині його співробітники — постійні учасники тренінгових програм із впровадження новітніх методів роботи, кілька вже отримали відповідні сертифікати. Фахівці музею беруть участь в археологічних розкопках — це один з елементів роботи зі збирання експонатів. Уже вдалося закласти базу етнографічної та воєнної (Друга світова війна, АТО) експозицій.

Хто шукає і знаходить

За словами заступника директора Віри Кушнір, музей завжди активно охороняв пам’ятки культурної спадщини, тому після відновлення знову почав займатися цією важливою справою. «Непроста ситуація складається з охороною пам’яток археології, яких на початок 2014 року на території Донеччини налічувалося близько 9 тисяч. Нині майже 3,5 тисячі з них перебувають за лінією розмежування, — розповідає вона. — Ми зіткнулися з тим, що багато об’єктів використовують неналежним чином: розорюють, віддають під стихійні забудови, їх грабують чорні археологи. А ще пам’ятки руйнуються внаслідок бойових дій».

Протягом цього року фахівці музею взяли участь в археологічній експедиції на території Добропільського району та в одному із сіл Краматорської міської ради, де досліджували шість курганів. Зрозуміло, всі виявлені під час розкопок курганів давні експонати вже надійшли до фондів обласного краєзнавчого музею.

«За порівняно невеликий проміжок часу нам вдалося зібрати досить цікаву колекцію експонатів, — каже головний зберігач кандидат історичних наук Олена Булдакова. — Насамперед можемо похвалитися етнографічними матеріалами, які стануть основою окремої експозиції, присвяченої сільській оселі Донецького краю ХVІІІ — початку ХІХ століть. Заодно почали збирати й експозицію міського житла. А недавно отримали зразки виробів місцевої промисловості 1970-х років і науково цінні подарунки від меценатів стосовно закордонних інвестицій у промисловість Донеччини».

Наповнювати фонди допомагають не тільки одинаки-активісти та організації, а й колеги. Приміром, із Маріупольського краєзнавчого музею передали кілька томів Книги Пам’яті, присвяченої жителям Донеччини, загиблим у роки Другої світової. А Бахмутський подарував власні наукові видання й колекцію значків на тему історії міста. Позначилася на поповненні експонатів і гібридна війна, що триває на Донбасі: зібрано чимало зразків зброї, боєприпасів та військової атрибутики із місць боїв на території краю. Причому, як стверджують працівники закладу, вони не тільки шукають нові експонати. «Ми розмірковуємо над концепцією існування, адже стара краєзнавча схема, за якою музей є вмістилищем старожитностей, уже дещо архаїчна, — зазначає вчений секретар Дмитро Білько. — І хоч заклад і надалі зветься краєзнавчим, ця формальна рамка нас не зовсім влаштовує. Ми бачимо наш заклад як своєрідну культурологічну лабораторію, обласний музейний центр, відкритий для громади, де люди могли б не тільки споглядати предмети минувшини, а й долучитися до технологій їх виготовлення. Скажімо, це може бути гончарна справа, проявлення чорно-білих фотоплівок і світлин тощо. З безлічі таких майданчиків і складався б музейний простір, який прагнемо створити».

Тільки уявімо: у майстерні-1 (кремній, доба кам’яного віку) відвідувачі власноруч виготовляють знаряддя праці давніх людей і пробують ними скористатися. У майстерні-2 (кераміка) візьмуться реконструювати керамічні вироби минулих часів. А майстерня-3 (археологічна пісочниця) надасть змогу взяти участь у реальних експедиціях.

Чи вдасться втілити задумане, покаже майбутнє. Та вже з першого року роботи відновленого музею видно, що тут взяли за правило не тільки виношувати сміливі плани, а й виконувати їх. 

ПРЯМА МОВА

«Музейна діяльність — справа мого життя»

Світлана ГЛУШКО,
генеральний директор Донецького обласного краєзнавчого музею:

— Зважуючись на участь у конкурсі на посаду директора Донецького обласного краєзнавчого музею, запитала себе: «Чи гідна я цієї посади?» Так склалося, що впродовж п’яти останніх років моє виховання проходило на наукових роботах педагога і просвітника Миколи Корфа та діяльності видатного театрального діяча Володимира Немировича-Данченка. Я вчилася на думках, висновках і вчинках людей, які були віддані своїй справі, виявляли жертовність заради неї, розуміли, що треба зробити, були новаторами свого часу, мали мрії і втілювали їх у життя.

Музейна діяльність — справа мого життя. Два роки, жертвуючи своїм часом, здоров’ям та іншими важливими речами, як могла зберігала меморіальний музей-садибу В.І. Немировича-Данченка, який через бойові дії на тривалий час залишився без фінансування. Такий досвід дав змогу інакше подивитися на музейну справу в нашій державі, побачити всі її проблеми та шляхи їхнього розв’язання. Тому й визріла впевненість, що можу підняти роботу музею на новий якісний рівень: мрію перетворити його на новітній сучасний заклад культури. І вірю, що він зможе гармонійно вписатися у музейний світ нашого краю, а ми, використовуючи артефакти минувшини держави, зможемо зробити свій внесок у виховання майбутнього покоління, яке розумітиме і любитиме Україну.