Після відвідин Київської оперети у мене завжди поліпшується настрій та підвищується працездатність. Уміють же, чортяки, створити таку атмосферу в своєму-нашому театрі, так викластися на сцені, що повертаєшся додому, наспівуючи почуті мелодії, прокручуючи подумки у голові побачені найвдаліші номери, плануючи й собі утнути щось таке, щоб світ (або принаймні друзі-родичі та колеги) сказав захоплено: «Мо-ло-дець!»
Цього разу вразили мюзиклом. Зробили таку собі виставу, де кожен номер представляє відомий (супервідомий) твір: «Кабаре», «Вестсайдську історію», «Привид опери», «Хелло, Доллі», «Звуки музики», «Знедолені». О, бачу: впізнаєте! Не забули укладачі концерту й про відоміші на наших просторах «Юнону та Авось», «Труфальдіно». До речі, про всяк випадок нагадаю, що автор музики останнього твору у версії нашої оперети та класичного вже радянського телемюзиклу — санкт-петербурзький композитор і друг України Олександр Колкер.
Вийшла врешті-решт така собі історія жанру від початку минулого століття до наших днів. Двадцять сім номерів, з них 15 — прем’єри! Я спитав у головних балетмейстера (Вадим Прокопенко) та хореографа (Ігор Ярошенко) театру, чи не відчувають вони при такому напруженому робочому графіку (в них же прем’єри в опереті — майже щомісяця!) професійного вигорання. Хлопці попервах питання не зрозуміли, а потім закивали головами й уточнили, що після таких, як от ця, вистав, кілька днів нікого бачити справді не хочеться і почуваєшся наче вичавлений лимон. Але минає трохи часу — і знову є бажання щось таке утнути! Тим більше колектив насправді творчий, а разом легше не тільки батька бити.
Щодо форми подачі матеріалу, то керівники цих цехів зазначили, що саме концерт з його багатьма новими номерами — це ключ до професійного зростання, це колосальна творча лабораторія, різножанровість не дає змоги зациклюватися, рятує від монотонності.
До речі, поки пишу, колеги мене питають: а що таке мюзикл? Мабуть, і серед читачів є такі, хто хоче розібратися. Як на мене, все просто: це як оперета, тільки крутіше. Художній керівник театру оперети Богдан Струтинський наголошує, що мюзиклу притаманна сильна драматургія. Шарль Азнавур свого часу пожартував: «Мюзикл: розмовний жанр для тих, хто не вміє співати, і музичний — для тих, хто не вміє говорити». Це не про наших артистів: вони й співають шикарно, і, навіть забувши текст, по слово в кишеню не лізуть.
А ось із Даміаном Александером погоджуюсь: «Мюзикл — тонка лінія між оперетою і благородним драматичним театром».
Врешті-решт, та ну їх, визначення. Бо за що ми любимо мюзикли? За позитив, актуальність, пластичність, можливість у витончену форму вкласти серйозний зміст. Жанр, який народився на початку ХХ століття на підмостках Нью-Йорка зі сплаву вар'єте, балету і драматичних інтермедій, нині вважається одним із найулюбленіших публікою у всьому світі.
«Мюзикл — жанр надзвичайно сучасний і водночас із багатою сторічною історією; легкий для сприйняття, але неймовірно складний для виконання; побудований на світових шедеврах літературної класики і зрозумілий кожному; популярний і водночас такий невідомий, адже багато творів цього жанру ще не дійшли до української сцени», — зазначає у нотатках до цієї події літописець театру Катерина Мащенко. Влучна гра, чарівний вокал, сповнена новаторства хореографія, видовищне сценічне оформлення, оригінальні костюми, світлові й звукові спецефекти залишили справді яскраві враження.
А критика? А ось вона. Чимало номерів виконували мовою оригіналу. Правду кажучи, американська англійська була тут не дуже англійська або не дуже американська. Втім, подейкують, що Богдан Струтинський як відомий перфекціоніст уже й сам відзначив цей факт і шукає для театру викладачів іноземних мов, які поставлять акторам «прононсіейшн». Претенденти на ці вакансії мають надсилати резюме на адресу театру, додавши до нього квитанцію на передплату газети «Урядовий кур’єр», з 1 січня 2015-го по 1 квітня того самого року включно.
Ми в Google+