Оркестр: там-тарарам-тарарам-тарарам. Постріл. Скрипаль хапається за груди і непевними кроками, хилячись, намагається уникнути наступної кулі. Колегам невтямки, що відбувається, і вони продовжують грати: тім-тірірім-тірірім-тірірім. Ще постріл! Герой падає з кривавою плямою на білосніжній сорочці. Пригадуєте? Це сцена із культового фільму 1970-х «Високий блондин у чорному черевику», де головну роль виконував неперевершений П’єр Рішар.

Цього разу майже все повторилося на сцені Київської оперети — і оркестр, і сцена, і білі сорочки, й оте «тарарам-тірірім» — себто Угорський танець № 5 Йогана Брамса (або ж Чардаш, або ж, як жартують музиканти, улюблений танець графа Дракули). Щоправда, не стріляли.

Протягом симфонічного концерту «Від Баха до Оффенбаха», прем’єра якого днями відбулася на цій сцені, звучала й інша, не менш запальна/ сумна/ романтична/ поетична/ приголомшлива/ епічна/ жартівлива музика. Хіти різних епох, стилів та жанрів авторства Й. Баха, Й. Брамса, Е. Гріга, Г. Доніцетті, В. Моцарта, Дж. Россіні, Г. Майбороди, С. Гулака-Артемовського потішили не лише гурманів, а й таких пересічних споживачів високого мистецтва, як автор цього допису. Судячи зі шквалу аплодисментів та вигуків «Браво, браво!», що лунали після кожного номера, кожна мелодія знаходила свого слухача.

«Чи не почуваються музиканти ображеними?» — спитав я в диригента-постановника Ігоря Ярошенка перед початком. Адже поки оркестранти та солісти-вокалісти пітніли під софітами, їхні колеги мали змогу випити кави й до кави і відчути себе в ролі критичного глядача (як, наприклад, головний хореограф Вадим Прокопенко, який сидів у сусідньому з моїм кріслі, схвально аплодуючи кожному вдалому номеру).

Маестро навіть трохи образився: «Та ми, музиканти, як і весь колектив, працюємо, немов чорти, це просто пересічному глядачеві нашої роботи не видно. А сольний наш вечір — то це, навпаки, свого роду бенефіс. Ми повстали, так би мовити, із ями, аби нагадати, що є й такий віртуозний компонент нашого театру, як оркестр, зазвичай схований у глибокій ніші перед сценою».

Щодо «не бачать» — це правда. Хто має музичну освіту чи просто аудіаліст за сприйняттям світу, роботу оркестру оцінить і на слух. А іншим раджу придбати квиток на один із верхніх ярусів і поспостерігати за роботою «пінгвінів із скрипками та золотими дудками». Відразу уточню, що порівняння не з мешканцями Антарктики, а з героями мультсеріалу «Мадагаскар». І у вустах того маленького хлопчика, якого я процитував, це звучало як вищого гатунку комплімент.

Тепер — критика концерту. Дивно було бачити виконавицю арії Йолан з опери «Милана» Г. Майбороди у червоній вечірній сукні та ще й у червоних до неї рукавичках. Розумію, що це був симфонічний концерт, але якийсь натяк на вишиванку личив би співам горянки про Карпати більше.

І про майбутнє. Подейкують, художній керівник Національної оперети Богдан Струтинський готується влаштувати концерт уже сучасних геніїв композиторського цеху. І вже шукає таланти. Твори треба приносити прямо в театр. На вахті спитати нотний підвідділ відділу партитур департаменту музики і натхнення. Традиційно обов’язково треба додати до конкурсних робіт квитанцію про передплату газети «Урядовий кур’єр» з 1 січня 2015-го по 1 квітня того самого року включно.