Подорож донецькими автошляхами нині не назвеш безпечною. А якщо у твоїй валізі лежить понад два мільйони гривень…

Ось яка історія сталася напередодні Дня Незалежності. У фінансовій частині 39-го батальйону територіальної оборони тривала особливо напружена робота. Колектив підполковника Сергія Добренького мав виконати завдання — до свята виплатити винагороду бійцям безпосередньо на передовій.

— Перша неприємність у дорозі сталася з нами поблизу Донецька, — пригадує Сергій Олександрович. — На околиці одного із сіл натрапили на засідку. Але пощастило проскочити, бо терористи чекали не нас, а військову колону, котра, як з’ясувалося згодом, рухалася нам назустріч. Тож своїми запізнілими пострілами нам услід вороги лише викрили свої плани.

А далі було ще гірше.

— Відчуття, що щось іде не так, посилилося, коли ми під’їхали до Старобешевого. Місто немов вимерло. Я дуже здивувався, коли побачив на будівлі місцевої школи білий прапор. Зв’язок був дуже нестійким, але ми додзвонилися до базового табору. Їх постійно накривали мінометним вогнем. Повертатися назад було небезпечно, їхати вперед теж. До наших залишалося зо двадцять кілометрів, тож вирішили ризикнути, — розповідає Сергій Олександрович.

Уже за півгодини їх зустрічали в рідному батальйоні. А згодом військовослужбовці розписувались у відомостях, отримуючи свою винагороду.

Закінчивши роботу в базовому таборі, фінансисти вже зібралися їхати на блокпости. Аж раптом Почався обстріл ворожими «градами», й усі кинулися до укриттів.

— Після обстрілу я підійшов до командира, — продовжує свою розповідь офіцер, — й одразу зрозумів, що ситуація критична. Шостий блокпост веде бій в оточенні, доповідають про колону російської техніки. З п’ятим немає зв’язку, а з четвертого направили до нас людей, але вони пропали. Там теж триває бій, зв’язку з командуванням немає, — коротко окреслив ситуацію командир. Коли відновили зв’язок зі штабом, підрозділ отримав наказ зайняти кругову оборону.

Сергій Олександрович з товаришами розташувалися неподалік дороги в лісосмузі, трохи осторонь основних сил. Усю ніч небо підсвічували спалахи близьких вибухів. Земля безперестанку двигтіла. Ближче до ранку обстріли припинилися. І тоді на дорозі з’явилися три танки з російськими триколорами. Протитанкісти приготувалися до бою, але за кілька хвилин до танків приєдналися три САУ та з десяток БТРів. Доповівши командуванню про скупчення переважаючих сил противника, вони отримали наказ про відступ. Розбившись на групи по 10—15 осіб, почали відходити. І вчасно. Щойно вийшла остання група, як росіяни почали обстрілювати базовий табір з танків. Тож командир українських бійців вийшов по рації на наших артилеристів і викликав вогонь на себе.

— Щойно ми віддалилися від табору на 400—500 метрів, як запрацювала наша артилерія, — пригадує підполковник Сергій Добренький. — Гроші у валізі виявилися важкою ношею у прямому і переносному сенсі: автомат, боєприпаси, бронежилет та ще понад вісім кілограмів грошей у руках.

Тоді офіцер поклав частину купюр у мішок, а решту порозпихав замість пластин у бронежилеті.

— От і вийшло так, що дві доби мене захищала наша національна валюта, — сміється Сергій Олександрович. — Вихід з оточення був важким. Нас постійно обстрілювали. Закінчувалася вода й продукти. Російські терористи постійно намагалися нас наздогнати чи накрити вогнем, але ми якимсь дивом їх випереджали. Поблизу Волновахи вдалося зв’язатися з нашими й викликати вантажівку, на якій ми і прорвалися, — закінчує розповідь підполковник Сергій Добренький, — вийшли без втрат, усі 79 вояків.

Опинившись у безпеці та перевівши подих, бійці жартома пригадали, що досі не отримали гроші. І дуже здивувалися, коли начфін, мов фокусник, дістав відомості, гроші й з діловим виглядом розпочав свою справу. Як кажуть, опинився в потрібний час у потрібному місці.