85-РІЧЧЯ ЗАГИБЕЛІ ВОЛОДИМИРА МАЯКОВСЬКОГО
ПОГЛЯД. Офіційна версія стверджує, що співець революції вчинив самогубство, а слова з його передсмертної записки «любовная лодка разбилась о быт» начебто свідчать про відсутність політичних мотивів у цій смерті. Сучасні експертизи сорочки, що була на Маяковському в момент загибелі, підтвердили: постріл було зроблено впритул справа наліво точно в серце.
Однак відомо, що поет був шульгою, тому дивно, чому він вирішив стрілятися правою рукою. Не менш спантеличує, що власник двох офіційно зареєстрованих пістолетів систем браунінг і баярд скоїв самогубство з нелегального маузера, зарядженого набоєм до браунінга. Навіть передсмертна записка викликає запитання, бо датована 12 квітня, а численні свідки, які спілкувалися з Маяковським два наступні дні, не помітили в нього намірів звести рахунки із життям.
У цьому сенсі напрочуд красномовні свідчення Олександра Довженка про його останню зустріч із поетом: «Напередодні самогубства ми сиділи з ним у садочку Дому Герцена, обидва в тяжкому душевному стані, я — з приводу звірювань, учинених по відношенню до моєї «Землі», він — знесилений раппівсько-спекулянтсько-людожерськими бездарами і пройдами. «Заходьте завтра до мене вдень, порадимось, може, нам вдасться створити хоч невеличку групу творців на захист мистецтва, бо те, що діється навколо, — це нестерпне, неможливе». Я обіцяв прийти і потиснув востаннє його величезну руку. На другий день, збираючись до нього з Юлею, я почув моторошну новину».
Юля — дружина кінорежисера Юлія Солнцева, а РАПП — Російська асоціація пролетарських письменників, членом якої номінально був Маяковський. Саме раппівці, взявшись за «перевиховання» поета, згодом почали його цькувати. Менш ніж за два тижні по смерті митця керівництво РАПП направило лист на ім’я Сталіна зі злісними звинуваченнями на адресу загиблого.
19 травня у газеті «Правда» з’явилася стаття під єзуїтським заголовком «Пам’яті Маяковського», в якій лідери РАПП назвали поета «дрібнобуржуазним союзником пролетарської революції». Після цього його творчість нарівні з поезією Єсеніна потрапила до розряду забороненої, а викритих у читанні книжок «богемного хулігана Маяковського» виключали з комсомолу.
Фактично йшлося про фізичне і духовне усунення незручного поета, який наважився критикувати дедалі відчутнішу бюрократизацію державної системи, яку вибудовував під себе Сталін, не гребуючи жодними засобами. Важко не звернути уваги на присутність поряд із більшістю митців першої величини дружин (зазвичай громадянських), за якими закріпилася недобра слава нештатних співробітниць НКВС. Не стали винятком навіть Горький із його Мурою Бенкендорф та Ейнштейн, який закохався у пов’язану з радянськими спецслужбами дружину скульптора-емігранта Коненкова.
Громадянська дружина Довженка, якій митець необачно розповів про плановану зустріч із Маяковським, навряд чи була винятком. Недаремно Юрій Яновський залишив про неї вкрай негативний відгук: «Солнцева, зневажаючи і ненавидячи українську культуру, весь час тягне Довженка у бік російської культури, відштовхує його від українських письменників і взагалі українців».
Враження як від великодержавної російської шовіністки склалося від спілкування з Юлією в актора Петра Масоха, якій зіграв у «Землі». Не менш негативно відгукувалися про Солнцеву більшість близьких друзів Довженка.
Маяковський перебував під опікою свого агента НКВС — Лілі Брік. Парадокс долі в тому, що жінки-музи, які доносили на чоловіків, точніше, коханців, по-своєму любили підопічних. Недаремно Брік заздалегідь відрядили у закордонну поїздку. Ліля була впевнена, що якби вона була у Москві, то «Володя був би живим».
Саме Брік ми завдячуємо тим, що творчість «найбільшого поета нашої епохи», як оцінив Маяковського у щоденнику Довженко, повернулась до шанувальників. У 1935 році Ліля, яка на той час стала дружиною організатора українського Червоного козацтва Віталія Примакова, передала чоловіком лист Сталіну, в якому обгрунтовувала важливість і потрібність творчості «трибуна революції». Вусатий вождь, який чудово розумів, що з мертвих робити комуністичний взірець простіше, ніж із живих, розпорядився: «Байдужість до його пам’яті і його творів — злочин». Уже наступного дня Маяковський став червоним кумиром в одному ряду із Чапаєвим і Щорсом, а ось Віталія Примакова невдовзі розстріляли, викресливши із радянських «святців» Червоне козацтво.
У ПОЛТАВІ ВІДКРИТО ПАМ’ЯТНИК МАРУСІ ЧУРАЙ
Її пісень ми не забули
ПОСТАТЬ. «Це наша пісня і душа» — так сказала Ліна Костенко про просту дівчину, сила поезій якої нарівні з мужністю козаків та їхньою любов’ю до Вітчизни стали секретом перемог військ Богдана Хмельницького над набагато сильнішим ворогом. Маруся Чурай народилася 1625 року, але в який саме день, невідомо. Та на відміну від точної дати народження, навіть за майже чотириста років, що минули відтоді, не забуто її пісень, а це головне.
45-РІЧЧЯ ВІДКРИТТЯ ПАЛАЦУ «УКРАЇНА»
Проти «України» Кремлівський палац з’їздів — стара конюшня
ШЕДЕВР. За часів планово-адміністративної системи, що блокувала будь-яку господарську ініціативу, в СРСР набув широкої популярності гіркий жарт: якщо голову колгоспу немає за що посадити, то він не зробив нічого доброго для людей.
Усі добре знали, що навіть обов’язкові дошки пошани біля контор і установ зазвичай облаштовували художники-шабашники, з якими розраховувались із «порушенням фінансової дисципліни». Натомість спорудження позапланового цеху, клубу чи колгоспного свинарника тягло на кримінальну справу за незаконне використання «фондових матеріалів», розподіл яких контролювали з Києва чи Москви.
У багатій облицювальними видами каменю Україні дозвіл на встановлення гранітних сходів у новоспоруджених будівлях громадського призначення видавали на найвищому рівні.
Не дивно, що знаменитий Палац «Україна» починали будувати як нічим не примітний кіноконцертний зал кошторисною вартістю до 4,5 мільйона карбованців, що не потребувало погодження із Москвою. Натомість з ініціативи тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, який вважав за сором проводити партійні з’їзди у спорудженому за царату Жовтневому палаці, будівництво «України» обійшлося в 20 мільйонів карбованців, або 13,4 мільйона доларів за тодішнім курсом. В оформленні інтер’єрів використали кращі українські граніти, блакитні з прожилками туфи Закарпаття, уральський мармур, казахстанський черепашник унікального світло-рожевого відтінку.
Не менше враження справляв зовнішній вигляд будівлі, яка, на відміну від звичної для тих часів помпезності, немов пливла над землею. Розроблений під керівництвом Євгенії Маринченко архітекторами Жилицьким і Вайнером проект став епохальним для всієї радянської будівельної галузі, за що двох перших проектантів у 1971 році відзначили Шевченківською премією.
Та на відміну від Кремлівського палацу з’їздів, розрахованого на 4000 місць, кіноконцертний зал у Києві свідомо зробили меншим — лише на 3780 місць. Однак навіть ніжно-лазурового кольору крісла та співзвучне оформлення зали для глядачів відрізняли київського тезку від революційно червоного «старшого брата» у Москві. «Будівельні надмірності», про які «доброзичливці» сигналізували нагору, довго «не помічали» надіслані з Москви комісії, аж доки об’єкт не відвідав голова Держплану СРСР Микола Байбаков. Винесений ним вердикт став гідною оцінкою «України»: «На цьому тлі наш Кремлівський палац з’їздів як стара конюшня. Хто відповість за це неподобство?»
Винним призначили тодішнього першого секретаря Київського обкому КПУ і кандидата в члени ЦК КПРС Федора Головченка, який впродовж наступних 14 років пропрацював міністром автотранспорту УРСР і за все життя його відзначено лише орденом Трудового Червоного Прапора.
Ще трагічніше склалася доля директора інституту Діпроцивільпромбуд Віктора Наріжного, де трудилися проектанти Палацу «Україна». Талановитого містобудівельника і архітектора довели до самогубства.
Зрозуміло, що зданий до сторіччя з дня народження Леніна символ «будівельних надмірностей» відкривали без особливої помпи, а за два роки звинувачений у націоналізмі Петро Шелест теж поплатився посадою і кар’єрою через неприпустиме з погляду кремлівських вождів відстоювання інтересів України.
Залишається додати, що реконструкція «України» у 1996 році обійшлась у 80 мільйонів доларів — ушестеро дорожче, ніж будівництво.
ЗІБРАНО ПЕРШІ АВТОМОБІЛІ ВАЗ
Українська олива для «Жигулів»
ГОРДІСТЬ. Пуск автогіганта на Волзі, продукція якого мала забезпечити попит на сучасні легковики, приурочили до сторіччя з дня народження Леніна. Проте радянські ЗМІ не афішували, що «Жигулі» — фактично копія італійського автомобіля ФІАТ-124, а придбання автоматизованих виробничих ліній обійшлось СРСР у 500 мільйонів доларів.
У таку суму «кляті імперіалісти» оцінили вартість ліцензій на випуск і секрети рецептур мастил, потрібних в експлуатації «новинки радянського автомобілебудування». Від цієї частини угоди можна було відмовитися за умови розробки вітчизняних олив не гіршої якості.
Виконання надважливого державного завдання довірили фахівцям Всесоюзного науково-дослідного і проектно-конструкторського інституту нафтохімічної і нафтопереробної промисловості (ВНДІПІнафтохім), що діяв у Києві. У результаті його роботи з’явились 11 нових мастил, ліцензії на виробництво двох з яких придбали гоноровиті представники ФІАТ, пересвідчившись, що українські оливи вищої якості, ніж італійські.
Це лише один приклад того, що велич радянської нафтопереробної й нафтовидобувної галузей створювали руки і розум українців.
Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором та з Вікіпедії)
Ми в Google+