Єврей, закоханий в Україну

125 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГОФШТЕЙНА

ПОСТАТЬ. У ряду іншомовних письменників, які перекладали твори Тараса Шевченка, на одному з найпочесніших місць — ім’я Давида Гофштейна. Одноплемінники заслужено називають його «найбільш гармонійним серед наших великих поетів», а досконале володіння як ідиш, так і українською мовою дало змогу вихідцеві з містечка Коростишева на Житомирщині зробити доступними для євреїв усього світу безсмертні творіння Кобзаря.

До речі, мало хто знає, що Павло Тичина вивчив ідиш спеціально для того, щоб досконаліше передати українською ритміку й образність поезій Давида Гофштейна. У свою чергу на ідиш завдяки перекладацькому хисту єврейського поета заговорила плеяда видатних українських митців — від Шевченка і Лесі Українки до вже згадуваного Тичини, Рильського, Сосюри, Первомайського.

Нині, коли в Росії не втомлюються звинувачувати українців мало не у «вродженому» антисемітизмі, не зайве нагадати, що більша і найщасливіша частина життя Давида Гофштейна минула в Україні. Натомість Москва стала для нього синонімом біди. Так, у 1924 році за підпис під листом на захист івриту (на той час суто писемної мови євреїв, якою, за аналогією із церковнослов’янською, користувались лише під час богослужінь) поет позбувся посади редактора московського журналу «Штром» та вимушений був ненадовго виїхати з СРСР. У 1940 році Гофштейн навіть вступив до Компартії, однак це не врятувало його від розстрілу в 1952 році разом з іншими діячами Єврейського антифашистського комітету.

45-РІЧЧЯ ВИСАДКИ ЛЮДИНИ НА МІСЯЦЬ

Містеру Горські — від хуліганів космосу

ЖАРТОМА І ВСЕРЙОЗ. Так само, як знамените гагарінське «Поїхали!», слова американського астронавта Ніла Армстронга, з якими він першим ступив на місячну поверхню, назавжди ввійшли в історію: «Це один маленький крок для людини, однак велетенський стрибок для всього людства». Утім, цілком ймовірно, що фразу придумали заздалегідь, щоб підкреслити важливість події, за якою весь світ, за винятком СРСР і Китаю, спостерігав у прямому телеефірі.

Зате над розшифровкою загадкового звернення «Щасти вам, містере Горські!», виголошеного командиром космічного корабля «Аполлон-11» перед поверненням до посадкового модуля, ламали голови понад чверть століття. Лише в липні 1995 року вже посивілий Ніл Армстронг під час прес-конференції у Флориді відкрив таємницю. Виявляється, за часів дитинства майбутнього астронавта його родина проживала в сусідньому із сім’єю Горські будиночку. Якось, коли Ніл переліз через паркан на подвір’я сусідів по випадково закинутий туди м’яч, підліток почув, як місіс Горські гнівно відчитує свого чоловіка: «Секс матимеш аж тоді, коли сусідське хлопчисько на Місяці опиниться».

Можливо, це лише одна з космічних легенд, зате безсумнівний факт, що дорогу до природного супутника Землі американцям проклав наш земляк — українець Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей). Саме він у виданій 1929 року коштом автора книжці «Завоювання міжпланетних просторів» обгрунтував найвигідніший маршрут польоту на Місяць, яким скористалися розробники програми «Аполлон».

Нині чимало спекуляцій на тему, чи справді американські астронавти побували на місячній поверхні. Утім, дехто із затятих «викривачів» найбільшої «космічної афери» імперіалістів навіть не знає, що в рамках програми «Аполлон» Місяць відвідали аж 6 місій, які загалом вивезли на Землю майже 400 кг зразків тамтешнього грунту.

Крім того, не варто забувати про тотальний контроль, який здійснювали один за одним обидва учасники «Місячної гонки» — СРСР і США. Завдяки цьому наш земляк Павло Попович навіть отримав від американців прізвисько Космічного Хулігана за нестандартну участь у випробуванні радянської автоматичної станції «Зонд-6», що здійснила обліт Місяця. Програма польоту передбачала перевірку надійності та якості радіозв’язку, для чого передані на борт корабля сигнали після певної затримки транслювали вже у зворотному напрямку із космосу на Землю. Хтось із наших науковців на станції керування в українській Євпаторії вирішив пожартувати і передав мікрофон Поповичу. Неважко уявити шок американців, які замість кодованих сигналів, що передавали з Місяця, несподівано перехопили позивні космонавта №4 та його бадьорий рапорт: «Доповідаю: політ нормальний, наближаємося до поверхні, дозвольте посадочний режим». Звісна річ, про надзвичайну подію негайно повідомили президента США, а невдовзі скандальна інформація просочилась у всюдисущі американські ЗМІ.

Та насправді навіть нині кожен політ у космос по-своєму унікальний, не кажучи вже про перший візит спускового апарата «Аполлон-11» на Місяць. Отож недаремно, як засвідчують уже розсекречені документи, тодішній президент США Ніксон на випадок цілком імовірної катастрофи навіть заздалегідь підготував звернення до нації, яке розпочиналося словами: «Доля хотіла, щоб представники людства, котрі стали першими мирними підкорювачами Місяця, залишились там навічно. Ці мужні люди, Ніл Армстронг і Едвін Олдрин, знають, що надії на їхній порятунок немає. Але знають вони й про те, що їхня жертва несе людству надію…»

70-РІЧЧЯ ВИЗВОЛЕННЯ ЛЬВОВА ВІД ГІТЛЕРІВЦІВ

«Буря» над «Трояндою»

ДАТА. Тим, хто досі вважає, що немає потреби «переписувати» історію війни, навряд чи відомо, що 1941 року евакуацію Львова проводили двічі. Перший раз — 24 червня, коли «відповідальних радянських працівників» та сім’ї партактиву і червоних командирів відправили на схід, а вже наступного дня розпорядилися повертатися назад. Удруге — 28 червня, коли перші німецькі мотоциклісти вже увірвалися на околиці міста, а тому мало кому з евакуйованих вдалося врятуватись. Утім, йдеться аж ніяк не про унікальний випадок. Зокрема, значно трагічніше розвивалися події у Прибалтійському військовому окрузі, де з ініціативи Кирила Мерецкова ще до початку бойових дій розпочали евакуацію родин командного складу. Однак це розцінили як провокацію, за яку ініціатора заарештували, а вже вивезені родини в ніч на 22 червня відправили назад, де нещасних жінок і дітей гітлерівці розстрілювали прямо обабіч доріг.

Не менш утаємниченою була справжня історія визволення Львова, де радянські війська зустрічали польські вояки Армії Крайової, які під час операції «Бужа» («Буря») вже фактично взяли місто під свій контроль. Утім, вони лише вдало скористалися ситуацією, що склалася після першого етапу Львівсько-Сандомирської наступальної операції Червоної армії, коли у тил ворога прорвалися дві танкові армії — Третя гвардійська генерала Рибалка та Четверта генерала Лелюшенка. Поставлене перед ними завдання — з ходу оволодіти Львовом не пізніше ніж 20 липня 1944 року — виконати не вдалось, бо оборона німців виявилася заміцною, а у запеклих вуличних боях танки без підтримки піхоти були мало чого варті.

Як пізніше згадував тодішній член Військової ради Першого українського фронту Микита Хрущов, «спочатку спробували захопити Львів несподівано, однак не вдалося. Вирішили не марнувати час і не класти там живу силу (правильніше — танки, які, на відміну від піхотинців, радянські воєначальники шкодували і берегли. — В. Ш.), долаючи організовану оборону, а вдарити на Перемишль. Нехай Львів опиниться у тилу наших військ, і завдяки цьому примусимо ворога залишити Львів без бою. Так згодом і сталося… Німці, відчувши загрозу з тилу, самі вискочили зі Львова, і наші війська вступили в нього».

Хоча за цією легкістю — 125-кілометровий марш-кидок танкістів українця Павла Рибалка ворожими тилами, розмоклими від дощів дорогами, з яких доводилося збивати гітлерівські заслони. Власне, саме цей сміливий маневр Третьої гвардійської танкової армії врятував Львів, що іменувався у радянській оперативній документації «Трояндою» («Роза»), від запеклих вуличних боїв і масштабних руйнувань, тим часом як слава визволителів міста дісталася Десятому уральському корпусу Четвертої танкової армії українця Лелюшенка.

До речі, радянські війська навіть спеціально не заблокували Львів повністю, залишивши гітлерівцям шлях для відступу. Однак мало кому з окупантів пощастило ним утекти, бо на відкритій місцевості, де ворожі колони вже очікували, вони опинилися під потужними ударами «катюш» і штурмовиків «Іл-2» із авіадивізії українця Андрія Вітрука.

Саме розпорядження німецького командування про залишення Львова стало сигналом для таємно зосереджених у місті загонів Армії Крайової про початок операції «Буря». За задумом тогочасного на території Великобританії емігрантського уряду Польщі, це мало поставити радянських союзників перед фактом: у Львові відновлено польську владу, що діяла тут до вересня 1939 року.

Радянське військове командування спочатку навіть зраділо несподіваній допомозі, адже підтримка близько трьох тисяч вояків-АКівців стала далеко не зайвою для танкових підрозділів, що без достатньої кількості піхоти входили до міста. Понад те, 26—27 липня львівські вулиці патрулювали спільні радянсько-польські наряди, а над міською ратушею майорів польський прапор в оточенні знамен союзних держав — США, Великобританії, Франції і СРСР.

Утім, уже 28 липня — наступного дня після офіційного звільнення Львова — від членів загонів Армії Крайової зажадали скласти зброю та добровільно вступити до лав Червоної армії або підконтрольного радянській стороні Війська Польського. Незгодні з такою альтернативою вирушили на «трудовий фронт» до Сибіру, а особливо затяті отримали терміни ув’язнення від 10 до 20 років.

Зрештою, операція «Буря» фактично стала генеральною репетицією перед повстанням у Варшаві, де Червону армію мала зустріти вже не просто польська адміністрація, а повноцінний уряд Польщі. Проте це вже зовсім інша історія, що не має безпосереднього стосунку до Львова…

180 РОКІВ КИЇВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Кузня вільнодумства

СИМВОЛ. На час заснування університету Київ стараннями царської влади вже звели до рівня звичайнісінького губернського міста Росії, чого не можна було сказати про сам край, який ще належало русифікувати. Саме цьому мав прислужитись новий навчальний заклад.

Утім, нерозуміння «малоросійської» специфіки не вперше і не востаннє зіграло злий жарт із планами великодержавних шовіністів, а полум’яне слово Кобзаря вже нагадало українцям, хто вони і яких батьків діти.

Власне, вже відтоді червоний колір головного корпусу київської кузні вільнодумства набув символічного значення, а український рух у стінах університету став силою, не підвладною жодним русифікаторам — ні царським, ні комуняцьким, ні нинішнім розбудовникам «руського міра» у чужій хаті.

Матеріали підготував Віктор ШПАК,«Урядовий кур’єр»