Письменник Михайло
СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Без цього навдивовижу працьовитого і блискучого прозаїка годі уявити сучасний літературний процес в Україні. Він завжди в епіцентрі духовного, культурного, мистецького життя, а прізвище Слабошпицького вже стало своєрідним брендом творчої результативності й успішності. Сьогодні письменник — співрозмовник кореспондента «Урядового кур’єра».
Життя не варто витрачати на абищиці
— Михайле Федотовичу, якось один з моїх товаришів-письменників порівняв вас — у гарному значенні — з потужним широкозахватним творчим комбайном. Ви й справді надзвичайно багато пишете, друкуєте, ведете активну громадську роботу. Наскільки складно встигати все це робити?
— Мені багато дала газета. Майже три десятиліття працював газетярем. Отже, мусив майже щодня писати. Є в тебе для цього настрій чи немає, почуваєшся ти добре чи кепсько — пиши! Забираючи сили й час, виснажуючи мозок, газета привчає перманентно бути «в формі», в постійній готовності до вербальної реакції на ідеї, події. На газету можна — і справедливо — нарікати, але газеті треба й дякувати.
Окрім газети, на мене дуже вплинув Петро Яцик. Таких цілеспрямованих, справді відданих своїй справі людей зустрічається вкрай мало. Яцик учив своїм прикладом: визначся в пріоритетах, не марнуйся на дрібниці. Не відкладай важливих — хай навіть і рутинних — справ на потім. Будь дужчим за свої лінощі й за втому. Якщо ти вмієш перемагати себе, ти перемагатимеш будь-які труднощі.
Я рано — не пізніше десятої вечора — лягаю, щоб якнайраніше встати. Для мене найкращі для писання вранішні години, коли голова не забита всякою денною суєтою. День я цілковито віддаю роботі у виконавчій дирекції Ліги українських меценатів та видавництві «Ярославів Вал». У цей же час записую свої радіопередачі (їх у мене чотири — «Екслібрис», «Прем’єра книги», «Нобелівські лауреати» й «Літературний профіль»). Вечір — читання. Я не люблю галасливих компаній, 29 років не п’ю. Я часто собі повторюю: життя — одне, і його не можна витрачати на всякі абищиці. Маю буквально фізичне задоволення від того, що я роблю.
— Про хобі заведено запитувати наприкінці бесіди. Але давайте порушимо цей порядок. Тобто, чи залишається час на інші заняття? Якщо так, то на які саме?
— Замолоду — навіть далеко за тридцять — найбільшим захопленням був футбол. Грав і за збірну району, і за університетську, й за команду студентів України. Була в нас і збірна журналістів Києва, в якій грали колишні київські «динамівці» Сабо й Зайцев. Нині ж з усіх можливих захоплень лишилися книжки. Купую всі помітні новинки зарубіжної літератури — твори лауреатів Нобелівської премії, всі бестселери, що з’явилися в українському чи російському перекладах. Мілорад Павич і Мілан Кундера, Джон Фаулз і Джуліан Барнс, Італо Звево й Італо Кальвіно, Луї-Фердінанд Селін та Андре Жід, Діно Буццаті й Салман Рушді, Маргарет Етвуд та Інгеборг Бахман, Лоуренс Блок і Майкл Ондатже...
Ну як утриматися, щоб не купити й не прочитати такі книжки: «Про трагічне відчуття життя у людей і народів» Мігеля де Унамуно, «Філософський зоопарк» Армеля Ле Бра-Шопара, «Повний назад» і «Сказати майже те ж саме» Умберто Еко, «Історія людської глупоти» Іштвана Рат-Веги, «Історія читання» Альберто Мангуеля чи «Історію західного мислення» Річарда Тарнаса.
— Вашому перу належить роман про видатного канадця українського походження Петра Яцика. Ви особисто знали його. Яке враження він справив під час першого знайомства? Чому саме цей чоловік узявся за таку благородну справу як меценатство і так багато допомагав Україні?
— Яцик — беззаперечно чоловік унікальний. Перше враження від нього було на грані шоку, оскільки він тоді видався майже єретиком. Усе те в мене докладно описано в книжці «Українець, який відмовився бути бідним». Він різко — а це ж тоді, на початку дев’яностих, коли все в нас було пронизано ейфорією від здобутої незалежності! — критикував претендентів на роль національних лідерів: він не міг спокійно говорити про тих, кого називав професійними патріотами; він мав алергію на людей посередніх, які пнуться на перші ролі. Зате безоглядно захоплювався людьми здібними і розумними, завжди їх підтримував. Дивовижне те, що він мав, як мовиться, особливе чуття на людей.
Яцик розповідав мені, що на нього мали вирішальний вплив Володимир Кубійович та Омелян Пріцак. Кубійович задумав видавати «Енциклопедію українознавства» й разом із однодумцями шукав заможних українців. Його спрямували до Петра Яцика в Торонто, який уже був поміж «доробкевичів» (так називали тих з емігрантів, хто вже доробився до добробуту). Після розмови з Кубійовичем Яцик одразу ж став давати кошти на «Енциклопедію українознавства».
Він — один із найщедріших її меценатів. Видатний історик та орієнталіст Омелян Пріцак переконав бізнесмена створити українські кафедри в Гарвардському університеті, бо це не лише авторитетна науково-освітня інституція, а й цитадель російського лобі, — там дуже міцні позиції русистики. Яцик став тим, хто пожертвував на український Гарвард чи не найбільше. Згодом був Канадський інститут українських студій при Альбертському університеті в Канаді, де Яцик на свої кошти заснував Центр досліджень історії України. Був так званий Східноєвропейський центр у Торонтському університеті, Український лекторій у Лондонському університеті (Канада). Окрім того, коштом Яцика видано чимало важливих українських книг, наймасштабніший проект — англомовний переклад «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Проект коштує кілька мільйонів доларів.
Яцик мав, як мовиться, голодне й холодне дитинство. Він із чотирнадцяти років осиротів. За ним було ще кілька менших дітей. Мусив разом із матір’ю дати раду малим братам і сестрам. Розповідав, що з тих часів у нього неймовірна ощадливість — він не належав до тих, хто розкидався грошима. Одне слово, анітрохи не нагадував тих скоробагатьків, які можуть за вечір прогуляти в ресторані 10-12 тисяч доларів. Яцик жив надзвичайно скромно. Навіть незвично скромно як на людину його статків. Ще розповідав мені: бувало, навіть довго вагався, коли схилявся до думки зробити велику пожертву. Отож він щоразу ще й перемагав себе, долав свою скупість. Тому, даючи кошти, мовби давав подвійну суму. Казав: уже підписавши чек, відчував у собі дивне полегшення — нарешті скінчилися вагання: давати чи не давати гроші...
Хто підтримає українське?
— Як оцінюєте стан меценатської допомоги в сьогоднішній Україні? Відомо, що маємо чимало багатих людей, а чи поспішають вони підтримати, наприклад, видання книжок, духовні проекти, талановитих юнаків і дівчат?
— Так, Україна сьогодні має цілий легіон мультимільйонерів. Дехто з них навіть позасновував свої благодійні фонди. Але ми не можемо похвалитися тим, що вони кинулися підтримувати саме українську культуру, літературу, взялися опікувати талановиту молодь. Не пам’ятаю жодного випадку, щоб хтось саме з них, скажімо, видав книжку молодого письменника, встановив свої стипендії для творчих людей. Я як виконавчий директор Ліги українських меценатів та голова Координаційної ради Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика чи не щороку звертаюся до них: установіть премії імені своїх рідних для переможців мовного марафону й самі вручайте їх, коли ми нагороджуємо знавців української мови. Жоден з них ані разу не відгукнувся. Володимир Загорій, здається, один із небагатьох, хто фінансує важливі національні проекти.
— Як видавцю вам доводиться багато читати. Які рукописи чи імена приємно вразили останнім часом і чи можна чекати найближчими місяцями на яскраві відкриття?
— Справді, до видавництва «Ярославів Вал» надходить дуже багато творів. Я не встигаю все перечитувати. Допомагають редактори Валерій Гужва, Марія Кучеренко й Павло Вольвач, із якими співпрацює «Ярославів Вал». Однак саме те, що помітніше, перечитую особисто. Здається, я був першим читачем роману Василя Шкляра «Чорний Ворон», який ми відразу ж — ще до виходу в світ — відзначили спеціальною премією нашого видавництва. Я мав глибоку читацьку втіху від роману Галини Пагутяк «Зачаровані музиканти». Здається, це найкращий її твір, і він негайно ж побачив світ у нашому видавництві. Нині готується до друку новий роман письменниці «Сни Юлії і Германа», який — я твердо в тому переконаний — стане літературною сенсацією.
Дуже своєрідний роман-андрогін Надії Степули «Небо (не)сподіване. Все (і) ніщо». Це складне прозове повістування, яке змушує пригадати твори Марселя Пруста і Джеймса Джойса з їхнім «потоком притомності». Впевнений, що твір Н. Степули — не просто яскравий художній експеримент, а й своєрідний каталізатор для пошуків нової художньої мови в сучасній прозі.
Серйозні наші надії і на роман французької письменниці Анн Бретон «Нерозкаяна». Авторка його — не тільки письменниця, а й відомий історик, написала твір на матеріалах протоколів допитів Інквізиції. Роман ще не виходив у перекладі на російську. Сподіваємося, що в Україні завдяки перекладові Наталі Дульнєвої він з’явиться раніше, ніж у Росії. І це втішить амбіції видавців.
Гадаю, подією буде й поява книжки Володимира Січинського «Чужинці про Україну», що вийде в серії, де вже видано Астольфа де Кюстіна «Правда про Росію» та Павла Халебського «Україна — земля козаків».
— Які рукописи на особистому робочому столі?
— Намагаюся закінчити біографічний роман про Михайла Коцюбинського. Ця робота в мене забрала кілька років. Можна було б усе закінчити раніше, однак я був невдоволений написаним. І ось уже втретє переробляю роман.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ. Народився 28 липня 1946 року в селі Мар’янівка на Черкащині. Закінчив факультет журналістики КДУ імені
Т. Шевченка. Прозаїк, критик, документаліст. Автор майже 40 художніх, публіцистичних, літературно-критичних книжок. Серед них — романи «Марія Башкирцева», «Поет із пекла» (Тодось Осьмачка), «Никифор Дровняк із Криниці», «Автопортрет художника в зрілості» та багатьох інших.
Виконавчий директор Ліги українських меценатів, директор видавництва «Ярославів Вал». Лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка, премій імені Лесі Українки, імені Олени Пчілки, імені О.Білецького, імені братів Лепких, імені М.Коцюбинського та низки інших.