«Приходьте до нас у гості», — радо відгукнулася на телефонний дзвінок Галина Полстяна. І без жодних вагань назвала адресу. Тут, на 9-му поверсі в одній із рівненських панельок, сім’я з Лисичанська винаймає двокімнатну квартиру: Галина, її донька Тетяна та чотирирічна онучка Єлизавета. Півтори тисячі гривень плюс комунальні послуги — у стільки обходиться помешкання з меблями та усіма зручностями. З першою оплатою допомогли небайдужі рівняни. 

— Ще у травні я почала телефонувати в міста Західної України на «гарячі лінії». Найпривітніше зустріли у Рівному, а головне — пообіцяли підшукати роботу і для мене, і для доньки. Тож ми заздалегідь узяли квитки на поїзд. Та коли Лисичанськ обстріляли з гармат, то мерщій вхопили документи та найнеобхідніші речі й подалися з міста першою ж попуткою. У Рівному нас на тиждень поселили в комфортабельному готелі. Служба зайнятості одразу ж підшукала вакансію кондуктора в тролейбусному управлінні, а міська влада допомогла зі спеціалізованим садочком для онучки, адже вона в нас — інвалід дитинства. Залишалося знайти роботу для доньки, яка, до речі, закінчила Луганський університет імені Даля за спеціальністю «українська філологія». Втім, за фахом жодного дня не попрацювала. Ми дзвонили депутатам обласної ради, список яких знайшли в Інтернеті, казали, хто ми такі й просили посприяти у працевлаштуванні. Хтось обіцяв, а потім просто вимикав телефон, хтось узагалі нічого не обіцяв. А голова правління «Рівнегазу» Петро Дубас не вагаючись сказав: приїздіть! Поки доїхали, для нас уже підготували продовольчі пакети з магазину, що працює на території підприємства, а Тані Петро Андрійович запропонував роботу в абонентській службі. І одразу ж спрямував на стажування. Все пройшло успішно: сьогодні — її перший робочий день на підприємстві.

…Тетяна повернулася додому втомленою, але щасливою. На Луганщині роботи не мала, тож поїхала до Криму, де і влаштувалася адміністратором у готелі. Всю зиму сиділа на копійках, очікуючи початку сезону. А весною сталася анексія півострова — от так «заробила»!

У Лисичанську залишилися батьки Галини — мама і тато, який бореться з онкологічним захворюванням. Та й саму Галину здоров’я останнім часом підводить. Уже тут, у Рівному, МРТ показало, що жінка на ногах перенесла інсульт. Доля ж бо ніколи не стелилася для неї вишиваними рушниками, все доводилося здобувати самій. У центральній міській лікарні їй запропонували реабілітацію, навіть із басейном.

Малій Єлизаветі з бабусею дуже комфортно у Рівному. Фото автора

— Ми тут ходимо із широко відкритими очима: люди не лаються ні на базарах, ні в транспорті. Тут багато величних храмів, тут, розумієте, висока духовність. У лікарнях такі умови, що не в кожного вдома є, і ніхто не вимагає з нас жодних пожертв. Цього не порівняти з тим, що є у нас. Точніше, було… Ми неначе потрапили в інший, більш цивілізований і людяний водночас, світ. Тож мені дуже хочеться, щоб мої земляки прозріли. Адже в Лисичанську для багатьох ми стали ворогами, щойно приїхали сюди. Я зателефонувала знайомій, котру гляділа з дитинства, а вона дорікає: ми, мовляв, свою домівку не зрадили. Щоправда, тепер вони вже в Ростовській області. Ми ж плануємо в Україні жити завжди. Рівне підкорило нас насамперед людяністю і вже стало нашою другою домівкою. От тільки серце крається за батьками, які залишилися в нашому сімейному будинку і тепер не мають змоги отримати своїх пенсій. Зв’язку з ними немає, електрики та газу теж. Якось додзвонилася сусідці, яка працює в казначействі, а вона каже: «Ваші варять юшку на багатті»… Молю в Бога здоров’я для них, для доньки та онучки і мирного неба для нашої неньки-України.

У Галини є мрія — хоча б напрокат узяти вишиванки і сфотографуватися разом із донькою та онучкою для соцмереж. Дуже хоче, аби її земляки побачили й повірили, що тут їм справді комфортно.

— Шановні пасажири, оплачуйте вчасно проїзд, цінуйте працю кондуктора та водія, якщо не хочете, щоб у вас були такі тролейбуси, як на Луганщині, — почула в салоні незвичне звернення знайомим голосом. Так і є: це вона, сонцесяйна Галина, звертається до рівнян милозвучною українською.

Жінка все життя спілкувалася російською, а тепер, із поваги до нашого краю, перейшла на добірну українську. Хоча працювати в спеку по 12 годин на день їй — ой, як нелегко, але, каже, все віддала б за те, аби бачити за вікном старенького тролейбуса лише такі, мирні краєвиди. І щиро всміхається на прощання…

КОМЕНТАР

Тетяна НОВОРОК,
заступник директора
Рівненського обласного
центру зайнятості:

— На сьогодні до служби зайнятості звернулося понад 120 осіб, які переїхали з Криму та Донбасу. З них 54 отримали статус безробітного, 43 мають виплати матеріальної допомоги, 25 переселенців уже працевлаштовані, троє залучені до професійного навчання через заклади служби зайнятості, двоє одержали одноразову допомогу для розвитку підприємницької діяльності. До речі, займатимуться наші нові підприємці суто мирними справами — квітникарством і наданням логопедичних послуг, причому не в обласному, а в районних центрах.

Звісно, Рівненщина, яка традиційно є непромисловим регіоном, не може запропонувати високооплачуваних вакансій. Утім, для тих, хто хоче працювати, робота є. Це переважно робітничі професії, але віднаходимо можливості працевлаштування й для висококваліфікованих працівників. Зокрема в Рівному працюють лікар-педіатр із Криму, освітяни з Луганщини. Одне слово, допоможемо кожному, хто до нас звернеться.