Упродовж кількох днів охочі мали безліч можливостей пізнати себе, свою культуру та культуру інших народів. Усього до Києва злетілося 200 майстрів з України та інших країн, як ось Литви, Туреччини, Грузії тощо. «УК» пройшов відстань від давніх часів мистецтва американських індіанців південного заходу (спецпроект фестивалю) до сьогодення. Тож ділимося враженнями.
На нас дивляться красиві дідухи майже з людський зріст, доноситься аромат запашного кулешу, а поряд чоловік у народному вбранні «пре борошно» — меле зерно, знайомлячи глядачів із хліборобською культурою. Таким дійством і смачною стравою на подвір’ї «Арсеналу» зацікавлює «Хутір Савки» — музей традиційної культури, що в селі Нові Петрівці під Києвом.
Уже в перших залах «Мистецького Арсеналу» охочі приборкують гончарний круг, а в супроводі живої кобзарської пісні вправляються в майструванні музичних інструментів. Це «Кобзарський цех» — спецпроект фестивалю, який поєднав кобзарів і лірників із Києва, Харкова та Львова, що досліджують і виготовляють кобзарські інструменти. Далеко не легка справа, та, як кажуть, хочеш грати — майструй інструмент.
Ось юнакові Сергієві з Івано-Франківщини свою кобзу доведеться переробити.
— Це перший інструмент, який я зробив. Цим заняттям захопився, бо моя дівчина грає. І я захотів навчитися, але не мав грошей купити кобзу. Хоч ні в музиці, ні в майструванні не мав досвіду. Звернувся в кобзарський цех — і ось тепер вчуся, — розповідає Сергій.
— Мені подобається, що тут представлені кобзарі. Коли кобзар співає — це навіть якийсь небесний символ. Це знаково, — ділиться враженнями від побаченого Петро Гончар, директор музею І. Гончара.
А далі очі розбігаються від різноманіття ярмарку, де народні умільці продають рукотвори. Хтось вибирає собі етноодяг, хтось милується експозицією традиційних жіночих головних уборів і собі вбирається у вінки та стрічки. Інші линуть на запах турецької кави, якою частують у павільйоні Туреччини, скуповують гончарські вироби литовських майстрів.
Доки одні відвідувачі фестивалю переглядають у кінозалі документальні стрічки про традиційні культури та майстрів народів світу, інші вправно освоюють народні ремесла — і дорослі, і діти. Двох маленьких сестричок зацікавив верстат майстринь з Рівненщини, на якому тчуть серпанок — найтонше полотно з льону. До речі, молодша одягнена в автентичне українське народне вбрання, на старшій — подільська сорочка XIX ст. і пошита мамою спідниця.
— Дітям дуже сподобалося ткати. Вони активні, їм на фестивалі все цікаво. Люблять ходити в автентичному одязі. Часом навіть сплять у вишитих сорочках, щоправда, скромніших, — ділиться мати дівчаток дизайнер Христина Патик.
До слова, «ЕтноСвіт» має на меті стати щорічним фестивалем для налагодження якомога тісніших культурних зв’язків між країнами. І, звісно, саме завдяки таким заходам українці мають змогу цікаво та різнобічно пізнавати власну культуру.
Дарина ФІАЛКО
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+