Серед тих, хто закладав підвалини незалежної України, — яскраві особистості, про яких через різні обставини призабули. А їхній внесок в утвердження нашої молодої держави також вагомий. Саме такий, на думку полтавців, їхній земляк, державний та громадський діяч, учений-історик, шевченкознавець Василь Костенко (1912—2001), якого, як стверджує директор Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки член-кореспондент НААН України Віктор Вергунов, незабутній Олександр Довженко любив більш за всіх людей в Україні. Про це він прочитав у щоденнику метра.
Його власний доробок в УРЕ
Василь Костенко, який народився 26 квітня 1912 року в селі Дернівка Переяславського повіту Полтавської губернії (нині Баришівський район Київської області) у родині незаможного селянина, найбільшою удачею свого духовного життя вважав знайомство у квітні 1941 року з видатним українським режисером Олександром Довженком.
Василеві Семеновичу щастило на зустрічі з неординарними людьми. Під час Великої Вітчизняної війни як в. о. заввідділу кадрів ЦК КП(б)У співпрацював з редакцією фронтової газети «За Радянську Україну», підтримував дружні стосунки з Миколою Бажаном, Вандою Василевською, Іваном Козловським, Юрієм Яновським, Максимом Рильським. В Українському штабі партизанського руху контактував по службі з багатьма визначними воєначальниками.
Багато що змінилося у його житті після того, як першим секретарем ЦК ВКП(б)У призначили Лазаря Кагановича. Отримавши від Сталіна доручення розібратися з наслідками першого повоєнного голоду і особливо з виявами націоналізму на заході України через навіть військові виступи, той з притаманною йому завзятістю почав складати й узгоджувати з вождем списки ворогів. Василь Костенко потрапив туди в числі перших. Під час чергової зустрічі Каганович наполегливо натякнув йому покаятися. Якби не Микита Хрущов, який особисто знав підозрюваного, чекала б на нього тюрма. А так гнів змінили на милість — враховуючи заслуги, призначили на посаду першого секретаря Львівського міськкому партії.
Та недовго налагоджував він повноцінне життя у повоєнному місті. У країні розпочалася нова хвиля пошуку ворогів. На бюро Львівського міськкому партії визнали неможливим перебування його на партійній роботі. Родині дали 24 години, щоб залишити місто, і вони товарним вагоном виїхали до Полтави.
Фактично його відправили на заслання. Але й у цій ситуації доля сприяла Василеві Семеновичу. Він закінчив Київський держуніверситет ім. Т. Шевченка, здобув науковий ступінь кандидата історичних наук і почав викладати в Полтавському педінституті, принагідно активно друкуючись на шпальтах обласної газети. Коли у 1958 році на рівні ЦК партії та уряду було вирішено видавати Українську радянську енциклопедію, до цієї копіткої роботи залучили і його.
У Головній редакції УРЕ він працював під керівництвом Миколи Бажана до 1967 року включно, дочекавшись виходу всіх її 17 томів, що містили 50 тисяч статей та понад 10 тисяч ілюстрацій. Його власний доробок — понад 200 довідкових статей, зокрема «Нація», «Національне питання», «Вітчизна». І головне, «набув практичного досвіду видавничої справи, обізнався з діяльністю книжкових поліграфічних підприємств». Як підсумок, голова Комітету з преси при Раді Міністрів УРСР М. Білогуров подав до ЦК КПУ клопотання про призначення Василя Костенка своїм першим заступником. Та це було згодом.
«П’ять років перебування нашої родини у Полтаві були дуже цікавими, унікальними. Тільки тепер, після досягнення певного віку і з набуттям життєвого досвіду, розумію: найважливіше, що приваблювало батька тут, були не робота у кінофікації, навіть не викладання у педінституті, а можливість зустрічі й спілкування з видатними полтавцями, — розповів син Василя Семеновича Надзвичайний і Повноважний посол України Юрій Костенко. — Одним із таких людей був Юрій Тимошенко (Тарапунька), з яким батько познайомився 1942 року на квартирі в Олександра Довженка. Вони підтримували теплі стосунки до самої смерті Юрія Трохимовича. Тимошенки ходили до нас у гості, ми — до них. За пам’ятником Слави стоїть старенька хатина, в якій жила мати Юрія Трохимовича. І в неї ми зустрічалися. Відвідував нас і Іван Семенович Козловський, коли приїжджав у Полтаву на гастролі.
Ще один видатний полтавець, який поважав батька і дуже вплинув на мене, тоді молодого хлопця, — викладач біології педінституту орнітолог Микола Гавриленко. У нього була непроста доля. Можливо, щось він зробив не так, як вважали партійні чинуші, працівники НКВС, бо тоді влада часто мінялася — то петлюрівці приходили, то червоні. І він постійно перебував під ковпаком. Не був членом партії, не мав права виїжджати за межі області. Як людина неординарна, потягнувся до мого батька, з яким їх об’єднувала не тільки любов до України, до рідного краю, а й бібліофілія, захоплення стародруками. У 1950-ті роки на горищах у селах і містечках ще були залишки тих колосальних панських бібліотек, зруйнованих і знищених у 1917-му. Вони такі старовинні книги розшукували й скуповували. Звичайно, зарплата викладача не давала змоги придбати багато. Але принаймні «Історія Переяславської землі» Ляскоронського, твори Костомарова, Іваницького у них були. Це нині їх перевидали. А тоді до літератури, пов’язаної з історією України, ставилися з пересторогою. У тюрми тих, хто це читав, не саджали, але й не схвалювали.
Микола Гавриленко був унікальною людиною ще й у тому, що мав одну з найбільших колекцій опудал птахів, зроблених власноруч, — 40 000 одиниць! Для мене, дитини, було неабиякою розкішшю щодня роздивлятися їх, що були на вигляд немов живі. А Гавриленко не тільки розповідав про них, а й публікував про цих птахів наукові праці в найсолідніших журналах.
Ще Гавриленко захоплювався археологією, мав колекції старожитностей, і ми з ним обходили всі полтавські околиці, шукаючи старовинні черепки і крем’яшки. Зокрема відвідували Кобижчани, Кучугури, Білу Гору під Полтавою, і дуже приємно, що саме він прищепив мені любов до цієї справи».
До перемін ставився по-філософськи
Василь Костенко розказував синові, що 1937 року в Новограді-Волинському вони із секретаркою були єдиними в райкомі комсомолу, кого не ув’язнили. Його не зачепили тільки тому, що пробув там недовго і просто не встигли обмовити.
«Мені приємно, що батько з повним розумінням і тактом поставився до тих кардинальних зрушень у нашому суспільстві, коли Україна стала незалежною державою, — наголосив Юрій Васильович. — Він, на відміну від багатьох, ніколи не бурчав, як ото в селах: «Хіба тепер глина? От колись була глина!» Ставився до цих перемін по-філософськи. Йому пощастило, що не заплямував руки в крові. У цей час він прийшов із чистою совістю. Завжди підтримував мене в роботі, в становленні двосторонньої дипломатії, оскільки я пропрацював у Міністерстві закордонних справ України 45 років, починав іще 1968-го, за багатосторонньої радянської дипломатії, коли Україна була членом ООН. Ми їздили в Париж, Женеву, Нью-Йорк. А потім Україна стала незалежною, і в нас з’явилися посольства. Мені пощастило об’їздити півсвіту, був послом України в Австрії, Німеччині, Китаї, Японії й за сумісництвом на Філіппінах, у Монголії тощо. Батька завжди цікавило, скільки суперечностей було на шляху становлення дипломатії. Він давав мені дуже цінні практичні поради».
Пишаються земляки Василя Костенка й тим, що 27 років тому він створив у Баришівці на Київщині музей Тараса Шевченка, основою колекції якого, за словами директора полтавського видавництва «Дивосвіт» Ганни Грибан, стало його особисте зібрання 150 «Кобзарів». Він передав музеєві посмертну маску Шевченка, подаровану йому Василем Кричевським, багато цінних речей із зображенням Кобзаря, зокрема тарелі. Василь Костенко працював екскурсоводом і директором цього музею. Саме ця грань його діяльності у Баришівці знайшла відображення у праці полтавця, нині вже покійного, Петра Ротача «Полтавська Шевченкіана. Спроба обласної шевченківської енциклопедії». Про плідні творчі зв’язки і листування чоловіка з Василем Костенком розповіла Алла Ротач.
«Василь Костенко був партійним і водночас любив ходити у вишиванках, а це в комуністичні часи було ніби викликом системі й свідчило, як ця людина ставилася до всього рідного, до коріння», — зауважила директор Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Катерина Фесик. Принагідно повідомила, що у Василя Костенка було прижиттєве видання «Кобзаря», датоване 1860 роком.
Учасники присвяченого Василеві Костенку «круглого столу», що відбувся у Шевченківській світлиці краєзнавчого музею, згадали й те, як Василь Семенович, уже перебуваючи на пенсії, допомагав рідному селу Дернівка, перша писемна згадка про яке датується 1726 роком. Збирав архівні документи про його історію, а принагідно й про Баришівський район та Київщину. Завдяки йому село отримало спочатку кам’яну, а потім асфальтову дорогу і телефонізувалося.
Василя Костенка не стало 22 квітня 2001 року. Поховали його на Байковому кладовищі. Не забули його вдячні земляки: нещодавно на стіні історичної будівлі навпроти театру імені Гоголя в Полтаві на його честь відкрили меморіальну дошку.
Ми в Google+