НАЦІОНАЛІЗАЦІЯ КІНОГАЛУЗІ В РСФРР
Від пограбування — до прислужництва
ЛЖЕКУЛЬТУРА. Багатьом знайомий знаменитий вислів Леніна, що «із всіх мистецтв для нас найважливішим є кіно». Справді, вождь російської революції ще задовго до Гітлера належно оцінив пропагандистський вплив на маси тоді ще «великого німого» та поставив його на службу тоталітаризму.
Нині цю більшовицько-нацистську практику перейняв уже путінський режим, де «кіношні» сюжети не менш далекі від реальності, ніж сталінські «Волга-Волга», «Цирк» і «Кубанські козаки» — від масового трагізму репресій 1937 року та повоєнного голоду 1947-го.
Утім, і за радянських часів, і навіть нині, коли день націоналізації більшовиками кіногалузі набув уже статусу офіційного свята російського кіно, мало хто замислюється, що йдеться про річницю банального пограбування чи, мовою професійних революціонерів, експропріації чужої власності. Тимчасом як астрологи небезпідставно вважають, що дата народження (навіть коли йдеться, як у цьому разі, про кіно) великою мірою визначає долю. Отож чи варто дивуватися, що твори начебто небезталанних російських майстрів великого екрана мають такий самий стосунок до мистецтва, як нинішня путінська Росія — до демократії.
265 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ РАДИЩЕВА
Біда, коли правда страшніша за Пугачова
ПАРАЛЕЛІ. «Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй» — цими словами розпочинається знаменитий твір Олександра Радищева «Подорож із Петербурга в Москву», що викликав лють «просвітительки» Катерини ІІ, волею якою запровадили кріпацтво в Україні. «Ліберальна» імператриця розпорядилася вилучити і знищити весь наклад книжки, а автора засудили до смертної кари, «милостиво» заміненої засланням до Сибіру.
Розгнівана Катерина ІІ назвала письменника бунтівником, страшнішим і небезпечнішим за Пугачова. Найдивніше, що книжка Радищева — всього-на-всього звичайнісінькі подорожні нотатки, в яких чесно відображені російські реалії за межами столиць та суть державної політики країни, що нині знову постає перед світом у звичному вигляді міфічного чудовиська.
75-РІЧЧЯ РОЗГРОМУ ЯПОНЦІВ НА ХАЛХІН-ГОЛІ
Тяжке похмілля «переможної» війни
ПОГЛЯД. Здавалось би, який стосунок має Україна до давніх подій мало не на іншому краю земної кулі, де на кордоні Монгольської Народної Республіки та маріонеткової держави Маньчжоу-Го, створеної під протекторатом Японії, впродовж майже п’яти місяців точилися запеклі та кровопролитні бої? Між тим конфлікт поблизу прикордонної річки Халхін-Гол залишався найбільшим за людськими втратами під час надання інтернаціональної допомоги іноземній державі аж до часу радянської авантюри в Афганістані.
Традиційно жодна «російська» війна не обходилася без українців, чиєю мужністю, стійкістю, військовою майстерністю зміцнювалася що царська, що радянська імперії. Конфлікт на Халхін-Голі теж не став винятком. Зокрема в томі «Загиблі на чужині» фундаментальної Книги пам’яті України перелік лише відомих імен наших земляків, які склали голови на берегах далекої монгольської річки, займає аж 88 сторінок. Не менш промовистий факт, що коли 1993 року в Києві створили об’єднання ветеранів «Монгол-клуб», то з’ясувалося, що на той час лише в столиці жили 64 учасники боїв на Халхін-Голі, більшості з яких ще судилося пройти крізь пекло війни проти гітлерівців. Загалом за оцінками фахівців, українці становили щонайменше третину серед 120 тисяч радянських бійців, задіяних у збройному конфлікті в Монголії.
Жодна зі сторін не прагнула широкомасштабної війни. Японці просто намагалися тихцем «перенести» лінію кордону якнайдалі від збудованої ними залізниці, сподіваючись, що радянському керівництву, заклопотаному загрозою війни в Європі, не до «малозначущої купи піску» на спірній території. Натомість Сталін вирішив продемонструвати міць Червоної армії, в силу якої після масових репресій 1937 року мало хто у світі вірив. Однак московський вождь розпорядився у жодному разі не переходити монгольсько-китайського кордону, з одного боку якого фактично були радянські, а з іншого — японські війська.
Утім, протистояння, що мало стати «уроком для самураїв», замалим не обернулося розгромом частин Червоної
армії. 28 травня японці розпочали успішний наступ на землі й у небі. Зокрема «сталінські соколи» впродовж цього дня втратили 12 винищувачів, не збивши жодного літака супротивника.
На Халхін-Гол терміново відрядили заступника командуючого Білоруським військовим округом з кавалерії Георгія Жукова, який, вивчивши ситуацію, доповів «нагору»: причина невдач у браку ефективного керівництва, і лише «завдяки мужності й стійкості бійців та ініціативності нижчої та середньої ланки командного складу» вдалось уникнути катастрофи. В результаті «принциповому» перевіряльникові довірили командування радянськими військами у зоні конфлікту. Однак у ніч з 2 на 3 липня вже сам Жуков замалим не наступив на граблі, які підставив своєму попередникові. Як згадується у мемуарах «маршала Перемоги», «над ранок полковник І. Афонін виїхав до гори Баїн-Цаган (панівної висоти в радянському тилу на ближньому до Монголії березі річки. — В. Ш.) і абсолютно несподівано виявив там японські війська, які вночі непомітно переправились через Халхін-Гол».
Переляканий Жуков кинув на штурм гори майже три сотні танків і броньовиків без супроводу піхоти, що призвело майже до повного знищення бойової техніки та важких втрат живої сили. Та зазвичай це подається як «мудре рішення», щоб не дозволити супротивникові закріпитись на висоті Баїн-Цаган, яку ще впродовж двох діб штурмувала піхота. Лише вранці 5 липня супротивник почав відступ пон?тонною переправою, «непомітно» наведеною японцями ще у ніч проти 3 липня.
Єдиним, хто дорікнув Жукову за безглуздо спалені танки, став старший за званням і посадою командуючий фронтовою групою Григорій Штерн (до речі, уродженець Черкащини), якому цього не забули. Досвідченого військового, зусиллями якого до середини серпня 1939 року під Халхін-Голом (за 650 км від найближчої залізничної станції) вдалося відновити триразову перевагу над ворогом у танках і майже дворазову — у літаках, заарештували за кілька днів до початку війни з гітлерівською Німеччиною і розстріляли без вироку суду в жовтні 1941 року разом із ще одним справжнім героєм боїв на монгольському кордоні — двічі Героєм Радянського Союзу льотчиком Яковом Смушкевичем.
Натомість для Жукова після переможного наступу на Халхіл-Голі, що розпочався 20 серпня 1939 року, настав зоряний час. Ніхто вже не згадуватиме, що за гігантської переваги над ворогом у танках і літаках радянські війська ціною неймовірних втрат долали лише по 800 метрів японської оборони за добу. Та кого в Радянському Союзі цікавило, якою ціною оплачено перемогу?
145-РІЧЧЯ ЗАСНУВАННЯ ДОНЕЦЬКА
Як чумаки Росію врятували
ДАТА. Якщо скрізь у світі правдами і неправдами намагаються примножити давність своїх міст, то на південному сході нашої країни все з точністю до навпаки. Тут старанно нав’язують думку, що до Катерини ІІ донецький степ був «диким полем». Та насправді ще задовго до початку «цивілізаторської» місії вінценосної розпинательки України ці землі освоїли козаки, які жили і господарювали на численних хуторах, займищах, слободах.
Підтвердження цього — історія Донецька, офіційною датою заснування якого вважають 1869 рік. Справді, саме тоді англійський підприємець Джон Юз узявся за будівництво залізоробного заводу, розташованого в балці на суднохідній річці Кальміус поблизу селища Олександрівки. Перша писемна згадка про цей населений пункт датована 1779 роком і стосується передачі давнього запорозького займища у власність поручику Шидловському.
Згідно з переписом 1782 року, в Олександрівці жило 206 чоловіків та 135 жінок, а до приїзду Юза тут уже були церква і річкова пристань. Саме остання стала важливим аргументом у виборі місця будівництва заводу, біля якого згодом утворилось робітниче селище Юзівка, що, злившись з Олександрівкою, стали єдиним містечком — основою нинішнього Донецька. До речі, статус міста новий населений пункт здобув аж у травні 1917 року. Отож, як вважають наукові працівники Донецького краєзнавчого музею, «правомірно відраховувати історію Донецька з документально зафіксованого 1779 року і розглядати будівництво металургійного заводу 1869-го як важливий етап у цій історії».
Та якщо дата заснування міста цікавить насамперед його жителів, то початок виробництва на Донбасі чавуну і сталі фактично врятував Росію. До цього головною «кузнею» країни був Урал, де метал виплавляли за допомогою дедалі дефіцитнішого деревного вугілля. В результаті навіть доставлені з Британії залізничні рейки коштували дешевше, ніж вітчизняні, не кажучи вже про критичну залежність від імпорту в кораблебудуванні та виробництві гармат.
Це добре усвідомлювали в Петербурзі, однак започаткований на Донеччині ще 1796 року князем Потьомкіним «ядрений завод» (з випуску ядер) не виплавив жодного пуда чавуну! Крахом завершились спроби налагодити «казенні» металургійні виробництва у Корсуні й Лисичанську, після чого влада наважились на залучення приватних інвесторів, зокрема іноземних.
Умови, на які погодився Джон Юз, були вигідні для ведення бізнесу, однак завідомо неприйнятні для авантюристів. Акціонерному товариству на пільгових умовах передали казенні землі з покладами руди і вугілля та зобов’язались впродовж 10 років доплачувати з казни по 50 копійок за кожен пуд випущених рейок (їхня ринкова ціна на той час становила приблизно 1,5 рубля за пуд). Натомість інвестор вніс у російський банк 20 тисяч фунтів стерлінгів застави, яка переходила на користь держави, якщо з 1872 року завод не випускатиме по 6 тисяч пудів чавуну щотижня.
Металургійне обладнання, доставлене Юзом з Англії на 8 кораблях до порту Таганрог, далі перевозили… волами. Вугілля, руду, вапняк із шахт і рудників теж транспортували возами, залучаючи 2500 волів з погоничами-чумаками. Та завод Юза замалим не занепав через низьку якість місцевої залізної руди. Порятунком стало відкриття нашим земляком Олександром Полем величезного за обсягом і багатющого за вмістом заліза Криворізького родовища. Руду на відстань понад 400 верст перевозили теж волами, на яких у прямому значенні слова трималась національна безпека Росії до 1884 року, коли Кривбас і Донбас нарешті поєднала залізниця.
Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)
Ми в Google+