Так гартувалася сталь

110 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ОСТРОВСЬКОГО

ПОГЛЯД. «В юнацькі роки бувають напливи безпричинного відчаю, викликаного бажанням ідеальної свободи. Порив цих бажань кинув мене в 1920 році до армії, та я швидко зрозумів, що душити когось — не означає захищати свободу», — писав у приватному листі від 3 жовтня 1922 року Микола Островський, який стараннями радянських міфотворців став уособленням безкомпромісного борця за комуністичні ідеали.

Як бачимо, між образом відчайдушного бійця революції й реальними враженнями хлопця, який 16-річним потрапив у пекло боїв, — величезна прірва. До речі, на відміну від офіційних життєписів Островського, у його автобіографіях — лише стисла фраза «Брав участь у громадянській війні» або жодної згадки про бойове минуле. Нині цей різнобій служить підставою для тверджень, що майбутній письменник зовсім не воював.

Однак спогади однополчан доводять, що Островський служив і політбійцем на бронепоїзді, й кавалеристом у Першій кінній армії Будьонного, і солдатом у дивізії Щорса. Проте 16-річний балагур і гармоніст ніде не був офіційно приписаним, тобто включеним до списків особового складу, що давало змогу з легкістю переходити з однієї бойової частини до іншої. Як наслідок, по закінченні війни юнак не мав документів про участь у бойових діях, хоч зібрати підтверджувальні свідчення однополчан було зовсім не складно.

Небажання робити це красномовно засвідчує, що хлопець зазнав не лише поранення, наслідки якого згодом призвели до інвалідності й паралічу, а важкої моральної травми. За однією з версій, підрозділу, де служив Островський, довелося «приводити до порядку» кавалерійську дивізію червоних, що повстала проти «своїх», а згодом письменного бійця навіть залучили до роботи секретарем у реввійськтрибуналі, що остаточно розвіяло романтичний дурман.

До речі, нині вистачає інсинуацій щодо належності перу Островського роману «Як гартувалась сталь», який не міг створити нібито малограмотний автор. Однак навіть власноруч написані ним листи засвідчують, що закінчена з похвальним листом церковнопарафіяльна школа та вище початкове училище стали для хлопця міцною освітньою базою, а літературним інститутом — фактично вся наявна у бібліотеці Новоросійська художня проза, прочитана прикутим до ліжка ще зовсім молодим інвалідом.

Крім того, нині вже не секрет, що Микола Островський — далеко не пролетарського походження, а його «мати-куховарка» знала шість мов, чим міг похвалитись далеко не кожен представник інтелігенції.

А найкраща відповідь тим, хто поширював плітки, начебто надісланий до редакції молодіжного журналу рукопис роману «Як гартувалась сталь» довелося майже переписувати наново, — те, що жоден з імовірних «співавторів» не створив нічого подібного до твору Островського. Фактично йдеться про унікальне явище не лише в радянській, а й у світовій літературі. Недаремно літературознавці впродовж трьох років ігнорували появу роману, ставлячись до нього як до кітчу, написаного на догоду невибагливим смакам читачів.

Лише після того, як твір здобув шалений успіх, його взяла на озброєння офіційна пропаганда, чи не вперше перетворивши розповідь про незламність духу людини на оду більшовицькому режиму. Згодом це стало типовим явищем під час створення «радянської класики». Наприклад, режисера Григорія Чухрая за знаменитий кінофільм «Балада про солдата», кваліфікований як «пасквіль на Червону армію», замалим не виключили з лав Компартії, що було рівнозначно забороні на професію.

СТВОРЕННЯ ТОВАРИСТВА ЗВ’ЯЗКІВ З УКРАЇНЦЯМИ ЗА КОРДОНОМ

Нашого квіту — по всьому світу

БІЛЬ. Одна з найбільших діаспор українців — у Канаді, куди їх з Австро-Угорщини гнали злидні і безземелля. Саме з прицілом на американських українців радянські ідеологи пішли на створення товариства, що мало опікуватися культурними зв’язки між представниками єдиного великого народу.

Утім, при цьому «начисто забули», що по той бік фактично українсько-українського кордону, що розділяв Австро-Угорську і Російську імперії, сотні тисяч переселенців у пошуках кращої долі і землі їхали на Далекий Схід. Вже за радянських часів українців масово відправляли на освоєння цілинних і перелогових земель, а згодом — розробку газових і нафтових родовищ Росії.

Та навіть у вже незалежній Україні більше переймалися зв’язками з українцями на Заході, ніж на Сході, де влада Росії цілеспрямовано перетворювала наших земляків у манкуртів. Тож, як засвідчив Всеросійський перепис населення 2010 року, другою за чисельністю етнічною групою там стали татари, яких 5,3 мільйона осіб. Натомість кількість громадян, які ідентифікували себе українцями, з 1989 року скоротилася з 4,4 до 1,9 мільйона осіб.

145 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАХАТМИ ГАНДІ

Лідер з великою душею

ПОСТАТЬ. На відміну від загальноприйнятої сентенції, що добро повинне бути з кулаками, засновник сучасної Індійської держави сповідував принципи ненасилля. Іншого виходу в корінного населення колонії, що перебувала під владою могутньої Британії, не було.

Виходець із заможного роду і випускник престижного англійського вишу не лише принципово одягався як простий селянин, а й ділив із власним народом усі його біди, свято вірячи, що тільки так має чинити лідер. Махатма («Велика душа», як прозвали його співвітчизники) завжди говорив людям правду, хоч би якою важкою вона була, бо вважав, що тільки це дає право вести їх за собою.

Бойкот англійських товарів, ігнорування розпоряджень колоніальної адміністрації, відмова сплачувати податки та півмільйонні мирні масові акції протесту — це та сила, що врешті-решт виявилася не підвладною навіть британській могутності.

150 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛУЇ ЛЮМ’ЄРА

Хто винайшов кіно?

ДАТА. Здавалося б, відповідь загальновідома: 22 березня 1895 року в Парижі відбулась публічна демонстрація першого сорокасекундного фільму «Вихід робітників з фабрики Люм’єр у Ліоні», що започаткувало еру кінематографа. Винахідник перших кінознімального і кінопроекційного апаратів — Луї Люм’єр, а його старший брат Огюст займався просуванням перспективної технічної новинки.

Тим часом з 7 листопада по 20 грудня 1893 року — за півтора року до перших публічних кіносеансів у Парижі — в одеському готелі «Франція» вже демонстрували дві короткометражки «Метальник списа» і «Вершники-кіннотники», зняті на місцевому іподромі. 9 січня 1894 року глядачами «стробоскопічних зображень», що передавали ілюзію руху на екрані, стали учасники ІХ з’їзду природознавців і лікарів у Москві. Винахідником апаратури для зйомок і демонстрації рухомого зображення, а також першим кінооператором був Йосип Тимченко, який працював у механічних майстернях університету в Одесі.

Постає закономірне запитання: чому офіційно підтверджений пріоритет понад століття замовчували, коли радянська пропагандистська машина невпинно доводила, що фактично все — від парової машини Ползунова і паровоза Черепанових до радіо Попова і літака Можайського — винайшли у Росії? Чи не єдина причина принципового ігнорування заслуг самоука з народу і сина селян-кріпаків з Харківщини Йосипа Тимченка — його українське походження. Офіційна партійна пропаганда стверджувала, що культуру, науку і технічний прогрес усім сусіднім народам принесли «старші брати»-росіяни, а все, що не вкладалось у цей канон, — чи то винахід автоматичної гвинтівки (автомата) Яковом Рощепієм чи електронної системи телебачення Борисом Грабовським — нещадно викреслювали з історії.

До речі, нині цей імперський сидром здобув друге дихання, що красномовно засвідчують сучасні російські публікації про засновника кінематографічної індустрії в Російській імперії Олександра Ханжонкова. В них стверджується, що мала батьківщина видатного кінопромисловця, режисера і сценариста — «село Ханжонковка на Дону». Залишається «подякувати», що хоч не «дєрєвня», й уточнити: цей населений пункт давно вже ввійшов до міста Макіївки на Донеччині, де навіть встановлено пам’ятник Ханжонкову. Отож не варто дивуватись, якщо невдовзі виявиться, що зірка епохи німого кіно полтавка Віра Холодна — «русская актріса із Новороссіі».

Не менш показова історія українського кіно вже радянських часів. Зокрема наприкінці 1920-х років єдина тоді в УСРР Перша кіностудія Всеукраїнського фотокіноуправління в Одесі забезпечувала випуск майже половини(!) всіх найменувань фільмів в СРСР. Доходи від їх прокату (зокрема валютні, адже українське кіно без жодних погоджень з московськими бюрократами і цензорами відправляли до кращих кінотеатрів Праги, Парижа, Берліна і навіть Північної й Латинської Америки) дали змогу збудувати найбільшу і найпотужнішу на той час у Європі Київську кіностудію художніх фільмів.

Саме в Україні знято фільм Довженка «Земля», який став каноном для світового кіномистецтва, відразу розібраним на цитати у творах найвідоміших метрів екрана. Та далеко не кожен з наших співвітчизників знає, що кіношедевр українця в СРСР буквально через кілька днів після прем’єри вилучили з прокату як «ідеологічно невитриманий». Отож коли завдяки проданим за кордон копіям «Землі» світ мав змогу вчитись у Довженка, то радянські колеги митця змушені були, образно кажучи, винаходити велосипед.

Нині годі уявити історію світового кіно без легендарної епохи італійського неореалізму, яку вивчають вихованці всіх кіноакадемій та кінофакультетів. Та самі класики неореалізму, не змовляючись, стверджували, що одним з головних джерел естетики їхніх фільмів стали традиції українського кіно і насамперед режисерів Олександра Довженка, Івана Кавалерідзе, Марка Донського. Чи не парадоксально, що слава наших земляків повертається до нас з-за кордону, тимчасом як для «старшого брата» ми досі залишаємося «хохлами», покликаними спілкуватися зі світом виключно на «человєчєском язикє» за обов’язкового посередництва Росії?