Сім днів на тиждень

Того дня, коли я мав зустрітися із генеральним директором — художнім керівником театру, народним артистом України, Героєм України Михайлом Резніковичем, у Російській драмі йшла вистава «Джульєтта та Ромео». Шекспір цікавий глядачам будь-якого віку за будь-яких часів, тож зупинився на кілька хвилин біля театральної афіші. Прізвище Кирила Ніколаєва в ролі Ромео було мені не знайоме.

— Дуже талановитий актор, — сказав пізніше Михайло Резнікович. — Він прийшов до нас три роки тому із Дніпропетровська і вступив до Професійної студії молодих артистів, що діє у нашому театрі. Невдовзі, зарекомендувавши себе, отримав роль Ромео. Ви, до речі, зможете з ним познайомитися ще до вистави: Кирило разом з артисткою Ганною Грінчак репетирують на репетиційній сцені. Ганна у нас, до речі, теж приїжджа: вона з Макіївки Донецької області. Уже дев’ять років працює в театрі. Нещодавно стала заслуженою артисткою України.

Театр починається з… податків?

Ось так і розпочалося знайомство зі славетною нашою Російською драмою. Знайомство трохи незвичне. Бо до театру я прийшов не як глядач, а як журналіст, який отримав завдання написати матеріал про відомий далеко за межами України творчий колектив, що став переможцем… Всеукраїнського рейтингу «Сумлінний платник податків—2014» у номінації «Сумлінний платник податків в галузі культури та спорту» серед великих підприємств. Торік національний академічний не лише дарував киянам і гостям столиці чудові вистави, а й добровільно в повному обсязі сплачував податки, збори та інші обов’язкові платежі до бюджетів усіх рівнів. Не мало не багато — 28 мільйонів 564 тисячі гривень!

— Передовсім це заслуга моїх заступників Тетяни Дмитрієвої та Валентина Макаренка, — пояснює Михайло Юрійович. — Тетяна Петрівна в нашому театрі відповідає за фінанси. Цінуємо її не лише як фахівця, що бездоганно знає свою справу, а й як дуже відповідальну людину. Хоч би що сталося і хоч би яким було фінансове становище театру, вона щомісяця приходить до мене зі словами: «Михайле Юрійовичу, треба сплатити податки». Треба то треба: сплачуємо. А Валентин Данилович у нашому театрі — майстер з економії. Не дає творчим особистостям захопитися і забути, що театр — не лише храм мистецтва, а й підприємство, що мусить себе забезпечувати. У тому, що наш театр із жовтня по квітень працює здебільшого на аншлагах, — і його заслуга, адже він заступник генерального директора з організації роботи з глядачем.

У наш складний та неспокійний час така відповідальність платників податків — вияв високої свідомості, патріотизму та громадянськості. Крім того, артисти театру активно займалися благодійністю: в Ірпінському шпиталі вони зіграли кілька вистав для поранених бійців АТО. Українські вояки чекали на них з особливим нетерпінням.

— Солдати казали, що з концертами артисти приїздили до них часто, — веде далі Михайло Юрійович. — А ось у театрі більшість із них ніколи не була. Тож для цієї аудиторії артисти грали з особливим хвилюванням. До речі, нещодавно ми прийняли до театру чотирьох артистів із Донецька. Вони теж брали участь у цих виставах. Вийти на імпровізовану сцену шпиталю для них було вкрай відповідально. Торік Міністерство культури України планувало організовувати покази вистав безпосередньо в зоні АТО. Ми до цього готові, але поки що цей проект не реалізувався.

Одночасно на трьох сценах

Російська драма — театр унікальний, завжди готовий до експериментів і нововведень. Ми вже згадували про Професійну студію молодих артистів, що діє при театрі понад 20 років. Тут випускники театральних вишів мають змогу вдосконалювати акторську техніку. Щороку по закінченні сезону молодь показує керівництву театру самостійні роботи, за результатом цих переглядів кращих з них зараховують до трупи. Нерідко найбільш вдалі роботи режисери допрацьовують, і вони поповнюють репертуар. Так, цього року в репертуарі театру з’явилася вистава «Варшавська мелодія».

У Російській драмі намагаються дати шанс кожному, питання лише в тому, чи готовий артист ним скористатися. Місця ж для творчості вистачає всім: вистави тут грають одночасно на трьох майданчиках: основній сцені (розрахована на 750 глядачів), новій сцені (150 глядачів) та сцені під дахом (70 глядачів).

Прижилася у цьому театрі ще одна цікава практика: вистави тут грають сім днів на тиждень, що дає змогу підтримувати так званий Фонд соціального захисту. Завдяки коштам, зібраним від показів вистав у законні вихідні, кожен із працівників театру (а їх у Російській драмі майже 400) має право звернутися до керівництва із проханням про матеріальну допомогу. Згідно з колективним договором, звертаються навіть пенсіонери, які вже не працюють у театрі, адже в Російській драмі дбають про зв’язок поколінь і шанують тих, на кому театр тримався 10, 20, 30 років тому.

— Нещодавно ми вшанували старійшину нашого театру народного артиста Миколу Рушковського, якому виповнилося 90 років. На цій сцені він пройшов шлях від Ромео до Фірса. Останнього у виставі «Вишневий сад» грає й нині. Важливо, що в нашому театрі поряд з майстрами — Миколою Рушковським, Юрієм Мажугою, Валерією Заклунною, Ларисою Кадочниковою працює потужне середнє покоління: Віктор Алдошин, Тетяна Назарова, Давид Бабаєв, Борис Вознюк, Кирило Кашліков, Наталя Доля, Ольга Кульчицька, Дмитро Савченко, Євген Авдєєнко, Ганна Грінчак, Андрій Пономаренко, Ганна Артеменко, Юрій Дяк, Станіслав Бобко. Молодь, граючи зі старшими колегами, набирається досвіду, розставляє пріоритети, усвідомлює, що є куди зростати і на кого рівнятися.

Виробничий цех

Але не лише про артистів Михайло Юрійович розповідає з таким захопленням і любов’ю. Адже у перемозі в рейтингу «Сумлінний платник податків—2014» не менше заслуг нетворчих працівників театру, яких за штатним розписом понад 300. Річ у тому, що Російська драма — театр замкненого циклу. Це означає, що все потрібне для вистави тут виробляють самостійно, не звертаючись до сторонніх фірм та майстрів. Шиють костюми, взуття, будують декорації, створюють бутафорію, пастижерні вироби (перуки, бороди, вуса). Звісно, це здешевлює кінцевий продукт у рази, що також сприяє сумлінній сплаті податків.

Проте хоч як економ, а на одну з найважливіших видів діяльності будь-якого театру — гастрольну — все одно не вистачить.

— Акторам необхідний свіжий глядач. Проте жителі навіть великих міст України, обласних центрів не можуть собі дозволити заплатити за квиток на виставу гастролерів кілька сотень гривень. Театр не може залишити ціни такими, як у Києві, адже потрібно сплатити за переїзд трупи, персоналу, перевезти декорації, оплатити проживання в готелі. Ми не можемо навіть компенсувати витрат, про прибуток уже не кажу. Це замкнене коло могло б розірвати надання бюджетних коштів. Але держава надає кошти лише на виплату заробітної плати та сплату комунальних платежів. Парадокс, але нам легше виїжджати на закордонні гастролі, адже сторона, яка приймає, сплачує за проїзд і проживання трупи. Завдяки цьому час від часу вибираємось на так звані обмінні гастролі до Австрії та Німеччини. А цієї осені нас на два тижні запрошують до Великої Британії. У лондонському театрі Сент-Джеймс покажемо вистави за Лесею Українкою, Чеховим, Тургенєвим.

За словами Михайла Юрійовича, європейський театр, на відміну від вітчизняного, фінансово більш забезпечений. Окрім того, наші артисти часто програють в акторській техніці. Про що можна говорити, якщо у Мюнхенській театральній школі, з якою Театр імені Лесі Українки творчо співпрацює, акторську майстерність викладають 6 годин на день, а в нас — 10 на тиждень. Проте є й інший бік: на Заході виставу показують кілька разів, потім знімають із репертуару. В Україні ж, зокрема в Театрі імені Лесі Українки, є спектаклі, що збирають аншлаги десятиліттями.

— Перлина нашого репертуару — вистава за листуванням Антона Чехова, — з гордістю каже керівник театру. — Наступного року вона відсвяткує 50-річний ювілей!

Репертуарний театр — одне з головних надбань вітчизняної культури. В центрі психологічного театру — людська історія, найрізноманітніші порухи душі: від прекрасних, безкорисливих до егоїстичних, а іноді й просто жахливих. Кожна вистава такого театру викликає відгук у глядачів, незалежно від жанру, часу написання п’єси. Так нещодавня наша прем’єра «Потрібен брехун!» — це історія про депутата, який дає обіцянки виборцям, але, обійнявши посаду, звісно ж, навіть не думає їх виконувати. Глядач жваво реагує на все, що діється на сцені, хоч п’єсу написано у Греції ще 70 років тому. А в «Нахлібнику» за п’єсою Івана Тургенєва йдеться про тотальне приниження бідних заможними. Ця тема теж не втратила актуальності.

Ми ще довго говорили з Михайлом Юрійовичем про творчі та фінансові питання, ставлення до театру можновладців. А я подумав, що попри всі негаразди — фінансові, політичні, кадрові, — моєму співрозмовникові пощастило: йому вдалося створити театр, який, за словами вчителя Михайла Юрійовича Георгія Товстоногова, «збирає націю в партері».

ДОСЬЄ «УК»

Михайло РЕЗНІКОВИЧ. Український театральний режисер, генеральний директор — художній керівник Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки з 1994 року.

Професор Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого, дійсний член (академік) Академії мистецтв України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, Герой України. На сцені рідного театру поставив близько 50 вистав. Окрім того, працював у театрах Росії, Китаю, Болгарії, Ізраїлю, Угорщини. 

Олександр КРЮЧКОВ,  Світлана СКРЯБІНА (фото), «Урядовий кур’єр»