Україна втрачає інвесторів через воєнні дії на сході. Про це неодноразово зауважував під час засідань уряду Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк. Про те, скільки ми насправді втратили на війні, чи лише це впливає на настрої інвесторів та яких заходів вживає держава, аби таки втримати інтерес тих, у кого є гроші, наша розмова з головою Держінвестпроекту Сергієм ЄВТУШЕНКОМ.
— Сергію Анатолійовичу, наскільки нині критична ситуація з надходженням інвестицій в Україну і виведенням їх із нашої економіки?
— За перше півріччя в країну зайшло близько 1,3 мільярда доларів. Це набагато менше, ніж торік. При цьому виведено близько 8 мільярдів доларів девальвацією і акціонерами. На жаль, маємо нетто-відплив інвестицій з України.
— Це стосується всіх областей чи лише сходу, де тривають бойові дії?
— На жаль, усієї країни. Наша держава вже мала гордий кредитний рейтинг 3С, але з’явився ризик повномасштабної війни. Як наслідок, багато інвесторів нині намагаються знизити свій рівень присутності тут. Хто ще не зайшов, намагається не заходити. Найбільше втрат у нас у фінансово-банківській сфері через девальвацію гривні, нестабільність та катастрофічне звуження ринку.
— А в які галузі продовжують іти капітали?
— У ті, де точно не буде програшу. У нашій країні це сільське господарство. У цій сфері основний ризик — адміністративний, приміром, законодавчого поля, а не операційний. Коли уряд намагається допомогти ринку в ручному режимі, як правило, стаються інвестиційні та іміджеві втрати. Пам’ятаєте квоти на експорт зернових або заборону експорту тощо і який був результат таких рішень? Щоб інвестиції й далі йшли в АПК, допускати використання таких механізмів не можна. Адже агросектор потребує великих капіталовкладень.
У нас урожай у 2,5 раза нижчий, ніж у середньому по Європі, і його обсяги можна було б наростити й до 100-125 мільйонів тонн на рік, якби була розвинена інфраструктура з перевезення, зберігання та перевалки зерна тощо. Крім того, треба нарощувати рівень переробки, додану вартість, робити складніші й готові продукти. Приміром, продавати не зерно, а борошно.
— А як же енергетика, яку називали в уряді стратегічною і яка завжди була цікавою для інвесторів?
— Великі інвестори поки що не заходять. Іде більше маленьких та середніх в енергозаощадження та енергозбереження.
— Що нам заважає залучати інвестиції в області, не задіяні у війні?
— Для інвесторів війна йде не в двох областях, а в усій Україні. Не треба мати зайвих ілюзій щодо цього. Наглядові ради й акціонери фінустанов, які фінансують проекти, пильно відстежують, щоб інвестиція не несла в собі посилені ризики. Тож нам насамперед треба втримати тих інвесторів, що вже є, допомогти тим, хто вже зайшов і має бажання розгортати свою діяльність.
— Чи виправдало агентство очікування, які на нього покладали при створенні?
— Вдалося далеко не все, що планували. Водночас за 2,5 року Держінвестпроект допоміг у реалізації інвестпроектів на суму понад 400 мільйонів доларів США. Я очолюю агентство з кінця березня цього року. За останні три місяці через відомі вам події в країні значно зросли ризики і погіршились умови інвестування в Україну. Та попри це нам вдалося залучити важливу українсько-китайську інвестицію на 58 мільйонів доларів США. Крім того, завдяки нашій роботі з’явились дві великі інвестиції у порти і ще одна, канадська, у видобувний комплекс. Щоб ви розуміли, бюджет агентства на цей рік — 1,7 мільйона доларів. Податки, які буде сплачено завдяки залученим цього року інвестиціям, не лише покриють ці витрати, а й значно перевищать їх. Тож ми свій хліб їли недарма.
— Чому в такому разі уряд прийняв рішення про ліквідацію Держінвестпроекту?
— Це політичне рішення, яке я не коментуватиму.
— Яка установа в державі тепер відповідатиме за залучення інвестицій?
— Після ліквідації Держінвестпроекту наші функції перебере на себе Мінекономіки. Та маю сумніви, що це буде ефективно, адже відомство і без того перевантажене обов’язками, і робота з інвесторами не буде для нього пріоритетною, як-от дотепер. Та й концентрувати в одних руках функції планування, виконання і контролю з погляду теорії управління не зовсім правильно. Не можна, щоб виконавець здійснював контроль своєї діяльності. Це буде необ’єктивно.
Ми ж маємо напрацьовані зв’язки та сформований портфель інвестпроектів, які реалізовуються. А також хороший англомовний колектив, який довго підбирався і в якому є фахівці, що працювали в інвестбанках. Вони свою роботу добре розуміють, знають і люблять. І це вони довели, надаючи якісні інформаційні, консультаційні, юридичні послуги, пишучи дорожні карти для інвесторів, організовуючи візити делегацій тощо.
Цікаво, що всі країни Центральної і Східної Європи мають аналогічні організації, для яких допомога у реалізації інвестпроектів є пріоритетною, ми ж її позбуваємось.
— Чи не розтягнеться процес ліквідації і передачі функцій в Мінекономіки на роки, як це відбувається з Мінпромполітики?
— Думаю, цей процес теж буде тривалим через величезний обсяг роботи. Адже треба створити ліквідаційну комісію і знайти правильні юридичні рішення щодо проектів, які у стані імплементації, підписаних кредитних угод, партнерств і меморандумів, за якими працюємо, тощо. Припускаю, що за цей час уряд може переглянути свою точку зору на цей процес. Адже у нас багато аргументів, яких ніхто до уваги не взяв і не вислухав.
— До речі, а що буде з нацпроектами? Які з них більше живі, ніж мертві?
— Уряд знайде можливість виконання нацпроектів із високим ступенем готовності й вагомим економічним і безпековим значенням. Їх небагато. Зокрема це LNG-термінал, Повітряний експрес тощо.
Вони реалізовуються через механізм дочірніх держкомпаній. За логікою, останні мають бути передані у підпорядкування відповідних органів центральної виконавчої влади. Я не думаю, що з цим будуть складнощі.
— Скільки часу і коштів потрібно на реалізацію нацпроекту LNG-термінала? І чи є вже інвестори, які вкладуть у нього гроші, адже він недешевий?
— Відтягувати з його реаліза?цією більше не доцільно. Це буде великою помилкою держави, якщо вона не диверсифікує газопостачання і втратить можливість заміщати дорогий природний газ скрапленим в обсязі 5 мільйонів кубометрів на рік. У світі скраплений газ продають 17 країн. Тобто матимемо добре поле для маневру. Ціна на такий газ найнижча літом, а найвища — взимку. Тому все залежатиме від ефективності трейдера і тих обсягів, які потрібні Україні, у тому числі для закачки у газосховища.
На початковому етапі ми планували побудувати наземний термінал на 10 мільярдів кубів. На це потрібно від 52 до 60 місяців і понад 800 мільйонів євро. Але поки що не маємо таких часових і фінансових ресурсів.
Тому зараз зосередились на варіанті оренди корабля, який є фактично плавучим заводом із регазифікації. Він буде пришвартований у порту Южний, і до нього підходитиме танкер з LNG. Такий завод може приймати до 50 вантажів на рік. Як ви розумієте, оренда — це не ті затрати, які передбачались раніше. Це набагато дешевше, швидше і простіше.
Ми попередньо вже зробили заявку на оренду такого корабля. Бо в світі на них велика черга. Адже це найдешевше рішення для багатьох країн із низьким та середнім рівнем цивілізаційного та економічного розвитку.
— В яку суму нам обійдеться оренда плавучого заводу, і коли він зможе запрацювати?
— Цей проект можна реалізувати за 9-12 місяців з моменту прийняття політичного рішення та початку фінансування. А ціна залежатиме від строків оренди. Приміром, якщо орендуватимемо на 10 років, ціна буде вищою, ніж коли на п’ять, але нижчою, ніж коли на 20. Це рішення має прийняти уряд. У середньому оренда такого корабля обійдеться у 55 мільйонів доларів на рік. При цьому вартість оренди покриватиметься з тарифу на регазифікацію, тобто з прибутку. Це операційні, а не капітальні затрати. Тобто тут не потрібні великі інвестиції. Держава має профінансувати лише переобладнання майданчика з нафтового термінала на газовий, створення інфраструктури і приєднання до мережі. Ми схиляємося до того, щоб це повністю проводилось через державне фінансування.
— У яких нацпроектах, крім LNG-термінала, ще бачите потенціал?
— Мені б дуже хотілось, аби було реалізовано проекти технополіса, це створення хабів в ІТ-галузі. Це дуже важливо. Бо на сьогодні Україну позиціонують як зернову державу Європи, а краще б вона була її мозковим центром. Адже один патент сьогодні може коштувати як мільйон тонн зерна. І те, що ми розповідаємо, що у нас так все гарно виходить — економіка XIX століття. Економіка XXI століття — це коли у продукті, тому ж мобільному, 20% становить вартість складових, а решта — ціна програмування та патенту інтелектуальної власності. Для держави набагато приємніше і корисніше спеціалізуватись на продуктах із високою доданою вартістю, інтелектуальних розробках і дослідженнях.
Свою спроможність стрибнути з третього світу у перший уже показала Корея. За 60 років економічних трансформацій із післявоєнної бідної і зруйнованої країни вона перетворилась на високорозвинену. Сьогодні Корея має 16-ту економіку в світі, а все завдяки економіці знань, найкращій у світі системі освіти та високим технологіям. Нині черга України зробити такий цивілізаційний і економічний стрибок. Я б дуже хотів, щоб так сталось.
Також актуальною нині є реалізація індустріальних парків, в яких немає акцизу при імпорті обладнання, податку на землю, однак є низка фіскальних преференцій. Для інвестора це мінімізація ризиків із входом на ринок, а для держави — можливість швидко розвивати інфраструктуру регіону, планувати його розвиток. Це найменше, що Україна має робити для своїх інвесторів. Адже Словенія за одне місце, створене у галузі високих технологій, дає державну субсидію і повертає інвестору 18 тисяч євро, або фактично річну зарплату досвідченого програміста.
— Що, крім завершення війни, може сприяти поверненню інвестицій в Україну?
— Насамперед стабільність правил гри, які часто змінюють, коли гра вже почалась. Друге: треба розпочати реально, а не на словах, боротьбу з корупцією на всіх щаблях. Про це найбільше говорили на Ялтинському форумі. Третє: треба забезпечити верховенство права, пов’язане з питанням боротьби з корупцією. Доки права інвестора хиткі, є рейдерство і важко знайти справедливість у судах, доти інвестування в Україну вважатиметься ризикованим.
Галина ІЩЕНКО,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Сергій ЄВТУШЕНКО. Народився 1975 р. у Тернополі. У 1997-му закінчив бакалаврат з економіки, а у 1999-му — магістратуру з політології Києво-Могилянської академії. У 2012-му здобув другу вищу освіту з бізнес-адміністрування в КНЕУ ім. В. Гетьмана. Брав участь у навчальних та тренінгових програмах у США, Великобританії, Німеччині, Польщі, Швеції та інших країнах. Має понад 8 років досвіду у сфері бізнес-консалтингу. З липня 2010 р. працює у сфері інвестицій, очолював Держагентство з управління нацпроектами, згодом — ДП «Інвест Україна», пізніше керував департаментом «InvestUkraine» у Держінвестпроекті. З березня 2014 р. — голова Держінвестпроекту.
Ми в Google+