Центр європейської солідарності, що в польському місті Гданську, провів конференцію на підтримку місцевої демократії «Солідарність — у нас самих». Назва символічна: саме в Гданську зародилася польська «Солідарність» як громадський рух. І саме вона стала символом змін для всього світу. Мабуть, саме тому і в місцевому самоврядуванні цей термін  доречний, адже тут багато залежить (чи принаймні мало б залежати) від громади.

Саме польську модель самоврядування, якій виповнилося 25 років, нині беруть за взірець в Україні. Що ж маємо взяти з їхньої моделі? І які ризики підстерігають нашу реформу?

У Польщі на відміну від України левову частку місцевих податкових надходжень надають відрахування від користування землею та нерухомістю. Фото з сайту static.panoramio

Від автора. Щоб широко розрекламована реформа місцевого самоврядування вкотре не перетворилася на красиву казку, розпочати, вочевидь, маємо з дерегуляції: зменшення втручання держави у бізнес та економіку, щоб створити суспільство власників івибудувати середній клас. А вже далі говорити про децентралізацію, підкріплену фінансовим ресурсом. Адже без сильної центральної влади (а надто в умовах війни) ми теж навряд чи прорвемося у світле майбутнє.
 

Андрій ГРЕЩУК, 
секретар Рівнеради:

— Поляки кажуть так: самоврядування є рівно стільки, скільки в бюджеті є грошей для здійснення його повноважень.

Основою польської реформи стало розмежування повноважень на три рівні: гміна, повіт, воєводство. Плюс функції держави, які не перетинаються  з жодним із цих самоврядних рівнів. Тому там немає властивого нам перетягування ковдри між різними гілками влади. Одне слово, наші сусіди змінили все й одразу. Те, що нині пропонують нам, — це зміни на рівні територіальної громади та району. Обласного рівня ніхто не чіпає, і це, можливо, навіть непогано в нинішніх реаліях. А ось щодо повноважень територіальних громад, то тут є пересторога. Побоююся, щоб наше самоврядування не опинилося в ролі майже анекдотичної невістки, яку всі б’ють невідомо за що: у тому сенсі, що певні повноваження нам таки передадуть, а відповідним фінансовим ресурсом їх не підкріплять.

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» ухвалено 1997 року. Вже тоді прем’єр Пустовойтенко задекларував і реформу, яка загальмувалася. Далі самоврядні реформи нам обіцяли всі наступні прем’єри та президенти. На ділі ж усе відбувалося навпаки: у самоврядування лише відбирали повноваження. Особливо відчутно — з 2008 року, коли централізація набула надшвидких темпів. Ухвалили закон про регулювання містобудівної діяльності, далі — відійшла від нас і функція реєстрації нерухомості, й земельні питання. Ідеологія цих процесів була такою:  державні інституції краще виконуватимуть ці специфічні функції. І створювалися нові державні структури. 

Натомість люди з насущними проблемами йдуть до міської влади, яка до них найближча. Як їм пояснити, що виділення землі, на якій вони хочуть зробити добудову, — це вже не наші повноваження? «А навіщо ж ми тоді вас обирали?» — чуємо розчарування.

Поляки пишаються тим, що в самоврядуванні у них спокій і стабільність. До того ж, вони вже перехворіли на хворобу нових імен, вірус якої нині вразив нас, українців: якщо тамтешній міський голова добре працює, конкурентів на виборах у нього немає. Тобто від добра люди не шукають добра. Так само й мери: вони не бачать себе в сеймі, як наші міські голови у Верховні Раді. Навіть більше — роками не їдуть до Варшави, бо в них просто немає потреби: система управління, яку вибудували за ці роки, діє автоматично, а не в ручному режимі.

Володимир ХОМКО,
Рівненський міський голова:

— Наші місцеві бюджети на 70—80% наповнюють податками з доходів фізичних осіб. У Польщі ж левова частка надходжень — це земля та нерухомість. Тому там є розвиток, слабші громади самі прагнуть об’єднатися із сильнішими, де активніше розвивається комунальна сфера, громадський транспорт, медицина. У нас же в містах з бюджетами ще сяк-так, а в селах, селищах, де люди не мають роботи, немає й бюджетів. Тобто розвитку. Хоч у нас весь час маніпулюють делегованими повноваженнями, їх просто хронічно недофінансовують, і ми змушені брати кошти на виплати зарплат бюджетникам із другого кошика. За мою каденцію через недофінансування Рівне втратило близько 100 мільйонів гривень! Та ми б уже просто забули про незаасфальтовані двори, освітлення і таке інше! Та такого, як нині, ще не було: дірка в бюджеті міста 9,6 мільйона — це лише сума, якої не вистачає на зарплату вчителям та лікарям.

Поки що у відпустки за власний рахунок на два тижні пішов увесь виконком: тобто на роботу ми ходимо, але без зарплати. Економити будемо й на ремонтах, і на всіх видатках. Заради того, щоб нам усім було краще завтра, люди готові якийсь час потерпіти.

Цілком зрозуміло, що реформу місцевого самоврядування треба починати з визначення фінансової самодостатності громад. А кому, з ким і на яких умовах об’єднуватися, — це вже інше питання. Сподіваюся, що наступного року реформа таки відбудеться і хоча б частину повноважень нам передадуть.

Микола КАРАПЕТЯН,
Радивилівський міський
голова:

— Реформу мають проводити не лише політики, які неодмінно зроблять її «під себе», а насамперед практики, які працюють у самоврядуванні. І робити її треба під розвиток держави. Звісно ж, на прикладі країн, які близькі нам ментально.

Ось поляки на конференцію «Солідарність — у нас самих» запросили 50 міських голів з України, щоб почути,  що про реформи, які нам пропонують, думаємо ми самі. Натомість в Україні до думки практиків не надто прислухаються, чують здебільшого теоретиків-експертів, кожен з яких вважає свою теорію єдино правильною. Цікаво, що більшість із них ніколи не працювали в місцевому самоврядуванні.

Реформа, про яку говоримо, занадто масштабна, її, як свідчить зокрема й польська практика, не можна зробити за кілька років. Тому для початку маємо створити експериментальні майданчики на заході, сході, півночі та півдні України, з яких почнеться реформа, щоб можна було подивитися на неї критичним поглядом.

Чомусь дуже поширена думка, що Польща розвивається виключно за кошти Євросоюзу. Звісно, ці кошти є, і чималі. Але ж основні інвестиції, на рівні 70 відсотків, — це внутрішні ресурси. Бо коли в державі є розвиток, звісно, є й такі ресурси. Скажімо, у Гданську всюди індустріальні зони, працює кожен куточок землі. У нас, на Рівненщині, в якої вдале географічне розташування, ще з десяток років тому створили індустріальний парк з відповідною інфраструктурою. А хто з інвесторів туди прийшов?

У європейському самоврядуванні пріоритетність проблеми, над якою треба працювати владі, встановлюють через опитування громади. Так-от, у Гданську люди вважають такою проблемою… стерилізацію їхніх домашніх котів бюджетним коштом. Дороги, дахи, вуличне освітлення — все це вже вирішують без їхньої участі.