"Право бути собою в своєму народі"

Людмила ЯНОВСЬКА
26 липня 2011

ЮВІЛЕЙ

Сьогоднішнє 80-річчя визначного співвітчизника Івана Дзюби — 
привід замислитися, чи таки пробудилася в нас Україна

За кілька днів до цієї дати мов рідній людині зраділа слову, яке змалку здавалося мені загадковим у своєму селі, а вже кілька десятиліть, ще від студентства, не чула його більше ніде і не зустрічала нікого, хто б знав, що це означає. І от з’ясувалося: воно з дитинства знайоме й нинішньому ювіляру, хоч його батьківщина на Донеччині й далекувата від моєї на Київщині, що неподалік столиці. 

Вийшов на сцену з першим публічним протестом

Джаний: так казали в нас про когось худенького, блідого, непоказного, хворобливого. Миршавий, слабкий — «розшифрував» це слово, записане і від мами, і від інших людей, пан Іван. Джаним можна назвати його небогатирський фізичний стан, який він сам охарактеризував в одному з інтерв’ю так: «Здоров’я у мене слабеньке. Переніс дві операції на серці, з 19 років хворію на туберкульоз, було кілька спалахів, коли він переходив у відкриту форму. Ставлення до здоров’я у мене варварське. Для мене не існує відпусток, вихідних, святкових днів. Усе — за письмовим столом, за книгою. Дивуюся, як організм мириться з таким ставленням до себе. Звичайно, деяких заходів вживаю. Сиджу на суворій дієті. Що потрібно для запобігання загострень туберкульозу, не можна хворому серцю…»

Іван Михайлович був смертельно хворим, з відкритою формою туберкульозу й цирозом легенів, коли в 1973 році Київський обласний суд засудив його до 5 років ув’язнення і 5 років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І деякі «герої», які легко розпоряджаються чужим життям, дорікали йому, що він не вмер у тюрмі (а таке б там сталося), а звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Ці «відважні» схожі на однокласників Євгена Євтушенка, які дружно написали в шкільному творі, що повторили б чийсь подвиг, і лише майбутній поет зізнався: він не впевнений, що витримає біль при катуваннях. «Я з повагою ставлюся до Дзюби, — зауважила щодо його покаянного листа сестра й соратниця незламного дисидента-шістдесятника Івана Світличного Надія. — Він нікого не топив».

Якби Іван Дзюба не обрав тоді життя, щоб зробити для України значно більше, ніж устиг на той час, з-поміж нас не було б нині такого інтелектуала світового рівня, лауреата Шевченківської премії, академіка НАНУ, автора блискучих літературознавчих праць (зокрема про Тараса Шевченка, Миколу Хвильового, Василя Симоненка). Без нього ми б так не орієнтувалися в минулому і сучасному («Пастка. 30 років із Сталіним, 50 — без Сталіна», «Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст.»); не знали б такої істинності, не мали б такої наснаги для віри й надії, яку вселяють виняткова порядність, скромність і дивовижна правдивість Івана Дзюби.

У вересні 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у столичному кінотеатрі «Україна» він вийшов на сцену з «першим у Радянському Союзі публічним протестом проти політики влади», оприлюднивши інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції. Пізніше через свій вибуховий і доленосний для України трактат «Інтернаціоналізм чи русифікація?», його виключили зі Спілки письменників, звільнили з роботи, запроторили до в’язниці. Вже через це мав право зарахувати себе до основоположників українського дисидентства. Аж ні: «Я щиро виходив з позицій демократичного, гуманістичного соціалізму і справжнього, несфальшованого інтернаціоналізму». «Фактично я не приставав до тієї течії в дисидентському русі, яка схилялася до радикалізму й конспіративності, оскільки мені здавалися перспективнішими легальні форми опозиційної діяльності».

На противагу «пророкам» і «ясновидцям»

Нині модно проголошувати себе політично-ідеологічними пророками-ясновидцями й усуціль таврувати радянське минуле, а Іван Дзюба ось що пише про комсомол: «Тоді була інакша, ніж тепер, атмосфера життя, інакше розуміння речей, і студентство було інакше. Комсомольське «горіння» тоді — півстоліття тому! — могло бути і часто бувало формою виявлення юнацького максималізму і протистояння бюрократії».

І ось як відгукується про Маркса і Енгельса: «Нічим іншим, як тільки невіглаством є майже повсюдне нині зневажливе ставлення до Маркса  людей, які його й не читали. Тим часом чи не всі видатні філософи, соціологи, культурологи Заходу ХХ ст., навіть заперечуючи його, ставилися до нього з повагою, часто визнавали його вплив. А в університетських колах він і нині належить до числа найбільш читаних мислителів. А скільки в його (та Енгельса) працях і листах думок просто-таки актуальних, особливо для нас, українців». Маркс і Енгельс «дещо збагнули глибше, ніж пізніші й сучасні нам мислителі».

А хто б додавав корективи до портрета матері, доброті якої дивувалися всі, хто її знав, і до думок людей про самого себе? А Іван Михайлович: «Але, мабуть, усяка людська доброта не безкрая, не незатьмарена… Пригадую, як у голодний 1947-й хотів дати абрикосів хворій сусідці (Лаптисі). Мама мене насварила: самим нема чого їсти… Або я мусив ховатися, щоб винести щось полоненим німцям (у кишені). Мене теж вважають добрим, кажуть:   схожий на матір. Усіх мені жаль. А разом з тим — скільком людям я зробив боляче… Задля себе наче нікого не кривдив, а задля «ідеї» чи «справи», правди вважав можливою «непримиренність», тобто  жорстокість…» Його аргументований висновок: «Не підправляймо, не редагуймо свого минулого — не зазіхаймо на себе самих. Кому потрібен старт після фінішу?»

«Мене часто запитували і запитують: як це сталося, що я виріс на Донеччині, в російськомовному нібито краї, а зберіг українську мову, та ще й удостоївся звання «українського буржуазного націоналіста». Ну, по-перше, це міф, що Донеччина — російськомовний край. Принаймні перед війною та в перші повоєнні роки російськомовними там, як  і скрізь, були тільки великі міста. Але, зрештою, суть питання не в цьому. Я й сам не раз замислювався: коли в мені Україна «пробудилася» і завдяки чому «пробудилася»? От жили ми всі, здається, за однакових обставин, однаково нас виховували, одне й те ж ми читали, в одному і тому ж оточенні росли; одним і тим же життям жили, але для одних Україна дуже багато означає, іншим до неї байдуже, якесь територіальне означення. Ще треті, скажімо, якусь причетність до України відчувають, але не дуже близько до серця беруть. Так от: звідки береться переживання України як своєї особистої долі? Адже ніхто нас спеціально не виховував, ніхто нам не закидав у душу думку про Україну, навпаки, все робилося для того, щоб ми жили бездумно і не бачили цієї проблеми. А приходить час — і вона в тобі озивається. Звідки оце береться у людини? Важко зрозуміти і важко пояснити». А після цих запитань Івана Дзюби не можна не переадресувати їх до себе і замислитися: до кого ж належу стосовно України я — до перших, других чи третіх?

Кого ми боялися  і боїмося образити?

Бо Вітчизна постає із думок і вчинків кожного з нас. Немов із літературного портрета Василя Симоненка, пера-пензля Івана Дзюби: «Як довго боялися оцих його слів і як довго і вперто вдавали, що їх не існує: а вони є і будуть, вони вічні, бо в них — право бути собою. Немає в них ніякого протиставлення когось комусь, нема заперечення великої історичної ролі Америки (чого начальство не могло допустити) чи Росії (що теж могло засмутити начальство), навіть відкидання гегемоністської моделі світу — це так, само собою. Оскільки вже випливає з суті. А суть проста і незаперечна, як біблійна істина: «Маю я святе синівське право з матір’ю побуть на самоті». І нічого більше. Чи менше. А без цього синівського права — що доброго може бути в світі? Кого ж ми боялися (і боїмося) образити визнанням цього права? Права кожного народу бути собою? Права кожної людини в своєму народі бувши — а не десь і якось — у своєму народі відчути себе сповна людиною і часткою людства? Це те, що говорив Шевченко: «У них народ і слово — і у нас народ і слово». Те, що говорив Хвильовий: «Росія самостійна держава? Самостійна. Так і ми ж самостійна».

Іван Дзюба з дитинства «записував неправильні вирази, канцеляризми, курйози в мові учнів, учителів, начальства тощо». «Але найбільше було записів «народної мови»    маминої, бабусиної, сусідів…» Це в тих його нотатках я знайшла своє загадкове й призабуте слово «джаний». Але ще більше мене зворушили в його  мемуарах яскраві знахідки незнаменитих, але таких незвичайних людських особистостей і їхніх доль. Про маму своєї коханої дружини Марти Ольгу Іванівну Ленець, котру, прикуту до ліжка, доглядав півроку, вона і вмерла на його руках. Яка малою «щовечора носила з криниці 18 відер води», щоб полити свій квітник. «Одна курка припадала на лапу, то Оля її дуже жаліла, доглядала, і та курка несла яйця тільки в неї на колінах — у поділ. Як прийде час — кудкудаче і шукає Олю. Товаришувала дівчинка з кіньми, коровами, собаками. Була улюблена корова, вони дружили. Корова опускала голову, Оля брала її за роги, і та підсаджувала собі на спину — возила». А хіба не заміс до новели такий епізод із життя Ольги Іванівни: «На Великдень паски пекли — великі. Одного разу спекли таку, що не могли вийняти, довелося розвалити верх печі».

Так невідривно поглинаються сторінки книжки Івана Дзюби «Спогади і роздуми на фінішній прямій», де і про його польоти у снах упродовж років, і  про те, як скаржився юним у газету «Правда»: «10. V. 49. Киевский радиокомитет выключил в средине концерт Поля Робсона. Этот поступок радиоголовотяпов находится в угрожающей близости от обыкновенного хамства».

Де такі несподівані вислови його доньки Оленки й онуки Олі в дитинстві і ще дуже багато кольорових сюжетних ниток — стежинок до нових книжок Івана Дзюби вже як дуже цікавого письменника. Івана Михайловича «завжди вражало, як люди, сказати б, «селянської душі» (навіть коли вони робітники соціально й фахово) вміють сильно і влучно схарактеризувати якесь явище (а водночас і виразити себе) і наскільки їхня мова індивідуальна — на відміну від знеособленої мови пересічного городянина». А мене так само вразив його почерк вже не лише в літературознавчому, критичному, публіцистичному, а й у мемуарно-художньому письмі.



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua