Ще недавно я була впевнена, що люди, яким довелося тимчасово залишити свої домівки на сході через воєнні дії, повертаються туди із радістю. Остання офіційно оприлюднена цифра тих, хто повернувся, — понад 52 тисячі осіб. На їхніх землях завершилася АТО, і тому родини їдуть назад, на свою малу батьківщину. Але у тому ж Фейсбуці нині часто читаю, що повертаються вони насправді тому, що в областях, куди переїхали, не знаходять місця для життя та роботи. Що їм болить найбільше та чим держава має допомогти? Своїми думками з цього приводу поділились фахівці.
Найголовніше питання — житло
Елла ЛІБАНОВА,
директор Інституту демографії
та соціальних досліджень
ім. М. В. Птухи НАН України:
— Маю останні дані Координаційного штабу, створеного при Державній службі України з надзвичайних ситуацій. Згідно з ними кількість переселенців — близько 320 тисяч осіб. Та це лише ті, хто офіційно звертався до держави по допомогу (відновити втрачені документи, перевести пенсію, допомогти знайти житло чи роботу на новому місці тощо). Фактично ж їх значно більше. Якщо не враховувати тих, хто поїхав до Росії або інших держав, то, за моїми оцінками, по Україні цих людей нині приблизно 700—800 тисяч.
За часів незалежності Україна ще не стикалася з подібною проблемою, а отже, вважаю, держава була не готова до того, що з’явиться так багато людей, яким слід допомагати і зараз, і в перспективі.
Найголовніша їхня проблема нині — це житло. Жити на вулиці, тим паче в холодну пору, ці люди просто не зможуть. Існує й проблема роботи. Але зауважу, що найбільше людей, які переїхали, — це мами з малими дітьми, які не можуть працювати, або літні люди, котрі вже на пенсії. Тому робота потрібна нині не всім. І поступово цю проблему можна розв’язати. Щодо втрачених документів — вважаю, що в цьому питанні держава насправді оперативно й ефективно допомагає кожному, хто звертається. Те ж саме стосується пенсійного забезпечення та соцвиплат.
А ось проблеми з медичним обслуговуванням справді є, і їх чимало. Зі сходу приїжджають мами з новонародженими дітками, яким, зі зрозумілих причин, не зробили належних щеплень. І згодом це може призвести до спалахів різних інфекційних хвороб. Інший бік цієї медалі — хронічно хворі люди, які останнім часом не отримували належного лікування як вдома, так і під час переїзду. Нині МОЗ начебто робить усе від нього залежне, але немає впевненості, що усі ці люди отримують на нових місцях необхідні ліки та медобслуговування.
І ще одна, як на мене, величезна проблема — психологічна адаптація. Малюків, які бачили жахіття війни, можна з повною відповідальністю зарахувати до дітей війни. З ними обов’язково мають працювати психологи, щоб відновити дитячу психіку. Те саме можна сказати й про дорослих.
Є проблеми і з влаштуванням дітей до садочків та шкіл. Адже будувати нові навчальні заклади для тих, хто з часом, найімовірніше, повернеться додому, нераціонально. Нині класи та групи здебільшого переповнені. Тому я бачу вихід у спрощенні процедури відкриття приватних дитячих закладів самими переселенцями для своїх же: вони б і роботу отримали, і діти були б доглянуті.
Також є серйозна проблема в галузі освіти. Йдеться про велику академрізницю для студентів, які перевелися з вишів сходу до вишів інших областей. Так, у Києві, в університеті імені Тараса Шевченка мені розповіли про критичний випадок, коли ця різниця становила 25 предметів. Це, звісно, крайнощі. Та середня різниця становить 12—13 предметів. Як студенту це здолати, щоб не відрахували? Вважаю, Міносвіти має дослідити і розв’язати цю проблему.
А ще хочу звернутися до ЗМІ: не треба ділити людей на дві групи! Особливо це поширено у соцмережах. Непорядність людини залежить не від того, звідки вона родом, а лише від особистих якостей і виховання. І тому нині, на мою думку, дуже важливо упередити розпадання народу України на «ми» та «вони».
Сьогодення без майбуття?
Геннадій КОБЗАР,
член ініціативної групи
вимушених переселенців:
— Самоорганізувалися ми у вересні, коли зрозуміли, що проблема тимчасової втрати малої батьківщини може затягтися у часі. Маємо осередки практично у всіх областях, де є переселенці. Активісти, а їх нині понад 60, займаються дітьми. Разом з київськими психологами надаємо їм допомогу з адаптації. Вважаю, робота наша була вдалою, адже більшість наших підопічних нині пішла до школи й добре навчається.
Проте багатьом людям довелося повернутися додому вже нині, навіть туди, де ще тривають бойові дії. Адже допомагають нам зазвичай волонтери та благодійні фонди. Однак вони можуть допомогти лише з проблемами сьогодення: їжею, теплими речами, ліками. А ось перспектив ми не бачимо, і від того впадаємо у розпач.
І елементарна гідність не дає переселенцям жити місяцями на подачки, хоча й знайти роботу більшість теж не може — через брак робочих місць. Отже, люди приїжджають, живуть певний час, не маючи ніяких доходів. При цьому витрачають останні гроші, а коли ті закінчуються, змушені повертатися назад, адже там принаймні є житло.
Жахи війни знаю не за переказами
Римма ФІЛЬ,
координатор гуманітарного штабу
«Допоможемо» при фонді Ріната Ахметова:
— Я сама родом з Донбасу. Отже, я не лише волонтер, а й людина, яка особисто пережила страхи бомбардувань, ночі у підвалах, нестачу продуктів та ліків. Я бачила дітей, які недоїдали тижнями, молодих матерів, які народжували малюків у підвалах, без медичної допомоги. А тому я не могла просто поїхати у безпечне місце. Я повернулася, знайшла однодумців, і нині ми допомагаємо покидати небезпечні місця найуразливішим: жінкам, дітям, літнім людям, інвалідам. Уже нашими зусиллями вивезено з небезпечних територій понад 30 тисяч людей. Вивозили не лише окремих людей, а й організації — будинки для літніх людей і дитячі інтернати. Навіть вивезли з Тореза пацієнтів лікарні для психічнохворих людей. Це було справді страшно: за допомогою працівників ДСНС садовили їх в автобуси. Цього я, напевне, ніколи не забуду.
Але я не шукаю винуватих, я кажу про проблему в суспільстві, яку слід розв’язати. Ми вишукуємо резерви надавати їм одноразову допомогу — 1,5 тисячі гривень так званих підйомних, щоб можна було винаймати кімнату хоча б на перший час. Звісно, не у великому місті, де все дуже дорого.
Ще допомагаємо продуктами харчування, адже коли люди по кілька місяців не отримують пенсій і зарплат, то в них немає за що купити навіть хліба та молока. Але ж наші резерви не безкінечні. Тож я переконана, що саме держава має розробити чіткий механізм, як допомагати цим людям. Адже так зване перемир’я не розв’язало проблеми з переселенцями. Ми й досі щодня допомагаємо людям виїжджати — у семи напрямках. І в той же час біля Донецька, Макіївки, Ясинуватої стоять черги з автобусів — люди повертаються додому, бо просто не мають іншого виходу.
Потрібна міжрегіональна програма
Андрій ЄРМОЛАЄВ,
директор Інституту стратегічних
досліджень «Нова Україна»:
— За моїми спостереженнями, ми пережили дві і нині переживаємо третю хвилю переселення людей. Перша — найменш численна й добре організована — була пов’язана з початком подій на сході України. Від’їжджали здебільшого представники малого і середнього бізнесу, великих міст. Вони мали гроші та змогу облаштуватися на новому місці. Вони не рятували життя, а просто перевозили бізнес на інше місце, де було безпечніше. Тож особливої допомоги від держави не чекали й не отримали.
Друга хвиля почалася з початком бойових дій — приблизно від початку літа до середини серпня. Це вже справді була втеча від війни. Люди втікали із зруйнованих будинків, адже бачили, як гинули рідні та сусіди.
Третя хвиля почалася, коли стало зрозуміло, що воєнні дії лише загострюються. Почали виїжджати ті, хто думав, що зможе пересидіти вдома. Після тижнів голодування та переховування у підвалах. Це вже була втеча не від війни, а від її наслідків — голоду, холоду, загострення хвороб тощо. Ця хвиля триває й понині. Та, на моє переконання, на нас чекає попереду ще й четверта хвиля, пов’язана з особливостями життя на окупованих терористами територіях. Ми маємо розуміти, що люди, які й досі залишаються там, зіштовхнуться з новим політичним устроєм, який насаджують там сепаратисти. І від цього люди також тікатимуть, бо далеко не всі захочуть жити за новими правилами. Ця хвиля, ймовірно, буде не масштабною, але доволі складною. Основна допомога цим людям надходить від благодійників і волонтерів. Але державі не уникнути відповідальності, адже це її громадяни. Та для цього треба мати план. І розпочинати потрібно, можливо, не на рівні Президента, а на рівні місцевого самоврядування. Слід створити міжрегіональну програму з переселення людей. Далі зібрати міжрегіональний конгрес на рівні облрад та голів великих міст і створити регіональні програми за такими напрямами:
— робота з переселенцями, які хочуть залишитися назавжди там, куди вони переїхали (а такі резерви в низці регіонів є);
— покласти на місцеві бюджети питання медичної допомоги цим людям (адже у лікарнях переселенців приймають, але багатьом виписують направлення на процедури, які коштують чималих грошей, яких у них немає);
— направити бюджетні кошти на відновлення у короткій перспективі 4—5 військових містечок, де вже є необхідні комунікації та інфраструктура, щоб заселити туди людей, яким удома будинки відбудують не скоро (нині вони у незадовільному стані, але саме їх можна відбудувати за кілька місяців так, щоб люди змогли там більш-менш комфортно перезимувати);
— на рівні областей, де нині живе найбільше переселенців, створити тимчасові соцслужби (волонтерам нерідко доводиться обирати між, власне, роботою та допомогою, адже суміщати це дуже важко. Тому частину волонтерів можна було б оформити на господарські угоди хоча б із мінімальною зарплатою).
Від автора. Отже, як видно, на проблему переселенців є кілька поглядів та пропозицій щодо її розв’язання. Але, на жаль, й донині ці проекти залишаються на стадії ідей та паперових розробок. Адже проблема багатогранна і потребує різних підходів. Тому було б добре, щоб усі ці сторони змогли об’єднатися й разом узятися до роботи. І тоді, я впевнена, усі хороші ідеї можна було б втілити в життя. Одні б запропонували план, другі, можливо, фінансування, треті — наукове бачення, а четверті — роботу на місці з людьми. Сподіваюся, що, врешті-решт, після виборів таки знайдеться сила, яка об’єднає їх усіх для покращення життя наших співгромадян.
Ми в Google+