На підконтрольній Україні території Луганщини залишилося всього 6% шахт із тих вугільних підприємств, якими славився край. І кращі антрацити — по той бік лінії розмежування. Але навіть газове вугілля, яке нині видобувають гірники об’єднань «Лисичанськвугілля» та «Первомайськвугілля», конче потрібне людям: пригорща такого твердого палива здатна взимку обігріти цілу хату. Щоправда, своє професійне свято видобувачі чорного золота зустрічають не надто радісно — загроза консервації нависла над половиною рудників, що залишилися в українській Луганщині. Про це розповів «Урядовому кур’єру» начальник департаменту промисловості та інфраструктури обласної військово-цивільної адміністрації Олександр ІСАЧЕНКО.
— За сім місяців нинішнього року наші гірники підняли на-гора 563 тисячі тонн вугілля. Це приблизно від 50 до 85% рівня минулого року. Середньодобовий видобуток становить на «Лисичанськвугіллі» 2 тисячі тонн, в «Первомайськвугіллі» — на половину менше. Показники не радують, але якщо врахувати обставини, в яких трудяться шахтарі... Найближче до лінії розмежування розташовані шахти «Карбоніт» та «Гірська». Тож часто доводиться працювати під обстрілами. Хоча й це, видобуте з ризиком для життя вугілля важко реалізувати — просто не вистачає вагонів. У Лисичанську склади заповнені. Наше вугілля продається десь по 1000 — 1250 гривень за тонну. Африканське — дорожче.
— Можливо, вітчизняне вугілля просто гірше?
— Воно не дуже хороше, але конче потрібне. Наші шахти видобувають довгополум’яне газове, зольність від 28 до 45%, глибина залягання в середньому 700 метрів. Запаси палива на «Лисичанськвугіллі» — 145 мільйонів тонн, у «Первомайськвугіллі» — 142 мільйони тонн.
Але ж є наміри перевести Сєверодонецьку ТЕЦ на тверде паливо, і такий проект нині розглядають за участі Китаю. Щоправда, це віддалена перспектива. А нині наше вугілля збагачується і надходить на Вуглегірську ТЕЦ. Щоправда, якби відновити на шахті імені Мельникова або «Привольнянській» збагачувальну фабрику, яку зруйнували під час бойових дій, то нам не треба було б возити вугілля за 150 кілометрів для збагачення, це здешевило б кожну тонну приблизно на 60 гривень.
Загалом чорне золото дуже потрібне теплоелектростанціям. Лише про Щастинську ТЕЦ з-поміж інших у країні можна сказати, що вона забезпечена. Решта таких запасів не мають, тож ситуація там проблемна.
До того ж вугілля потрібне населенню. І не тільки — місцевому.
— То все-таки є охочі купувати українське?
— До нас звернулися представники Запорізької обладміністрації з проханням дати їм вугілля, бо дефіцит спричиняє спекуляцію. Там чорне золото вже продають по 4—4,5 тисячі гривень за тонну. Правда, вони хотіли антрацит, зокрема й для своєї промисловості, але готові брати наше. Все-таки людям воно більш по кишені. А зима вже близько.
— Для наших вугільних підприємств це дуже доречна пропозиція.
— Так, якщо все прибрати зі складів, ситуація з фінансами покращилася б. Однак через неритмічність забезпечення вагонами доводиться просити, щоб ті, кому потрібне вугілля, забирали його самовивозом.
Але більшою мірою ми розраховуємо на державні замовлення для електростанцій. Адже в чому особливість нинішнього року? З 1 січня держава ані копійки не надає на розвиток шахт, на держпідтримку видобутку вугілля. Шахти живуть на ті кошти, які заробили з продажу. Живуть погано. У середньому на вугільних об’єднаннях працює по одній лаві, а потрібно хоча б дві-три. Гірники намагаються у міру своїх можливостей запустити хоча б ще по одній лаві на об’єднання, але через брак коштів цей процес затягується.
— Можливо, у цій ситуації консервація шахт і буде виходом зі скрутного становища?
— Ні. Насамперед з економічної точки зору. На консервацію чотирьох шахт (по дві з кожного об’єднання на підконтрольній нам території, тобто — половина!) заплановано 1,5 мільярда гривень. А щоб запустити всі лави, особливо з потужними пластами (у нас є й до 2 метрів!), потрібно 950 мільйонів (майже наполовину менше) гривень. Уже є підрахунки, що через два роки шахти стануть прибутковими. Тому ми проти закриття — і з політичних, і з економічних міркувань.
Згідно з пропозицією профільного міністерства, у «Лисичанськвугіллі» є намір закрити шахти «Привольнянська» та «Новодружеська», у «Первомайськвугіллі» — «Золоте» та «Тошківську». Ці шахти для своїх містечок-селищ бюджетоутворюючі, тому ймовірні великі соціальних конфлікти. На всіх чотирьох шахтах сьогодні звільняються понад три тисячі гірників. А якщо взяти до уваги їхні сім’ї, для яких вони — годувальники, то можна це число збільшити втричі. Зрештою, отримаємо величезну армію людей, які залишилися без роботи і фінансової підтримки, «мертві» селища і міста, та ще й прифронтові.
Ми звернулися до уряду і відстоюємо свою пропозицію не закривати вугільні підприємства. Можливо, ці неперспективні шахти й треба було закрити, але раніше, не зараз. Соціальна ситуація нині складна: можна припустити, що посиляться сепаратистські настрої, а ті, хто залишиться без роботи, образяться на українську владу і, ймовірно, поповнять ряди бойовиків. Залишиться без вугілля й пільгова категорія населення, а це теж призведе до соціального вибуху.
— Вочевидь, потрібно підготувати відповідні програми розвитку?
— Усіляких програм з розвитку наших вугледобувних підприємств написано дуже багато. Ми навіть жартуємо: якщо зібрати всі ці плани та програми, то ними можна кімнату заповнити. В уряді нам пообіцяли нинішнього року шахти не закривати, що буде потім — невідомо. Але ми наполягаємо на тому, щоб узагалі припинити будь-які розмови на цю тему до кінця завершення АТО.
Олена ОСОБОВА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Олександр ІСАЧЕНКО. Народився у 1952 році в місті Райчихінськ Амурської області РФ. Має дві вищі освіти: закінчив Мовсковський гірничий інститут та Донецький державний університет. Заслужений працівник промисловості. З грудня 2014 року виконує обов’язки директора департаменту промисловості та енергозбереження Луганської ОДА.
Ми в Google+